Джоанн Харрис – Жахослов (страница 70)

Уявіть собі мій подив, коли одного разу на моєму порозі з’явився констебль з таким самим прізвищем. Зрештою, чому б Кетрін Касвелл не мати ще одного брата, Кіта? Я був заінтригований, тож відшукав ті старі листи і вирушив за вашою колишньою адресою. І там були ви, в нічній сорочці, і там була вона, гарненька Марі Жанетт зі своєю розпусною чарівністю. Я знав, що вона та, хто мені потрібен. А потім вона пішла й заховалася від мене, стерво.

– Навіщо? – спитала вона знову, ненавидячи себе за цей благальний тон, за свою слабкість і свій страх, за ті сили, яких вона надавала йому тим, що не могла приховати від нього свій жах, своє бажання отримати пояснення, перш ніж усе це закінчиться.

– Сер Вільям, ця чудова людина, ця велика людина, нездужає. Я спробував усе, щоб йому допомогти, всі методи, засоби й ліки. І нічого не спрацювало.

Кіт нарешті побачила натяк на щирість, безумство, кероване розумом – хай навіть розумом схибленим.

– Але ж ви не лікар. А сер Вільям – літня людина. Він пережив кілька інсультів – цілком природньо, що стан його здоров’я погіршується. Ви не можете зупинити старіння.

Він звів палець, як диригент змахує паличкою або шкільний учитель указкою.

– Може, я й не лікар, але я інший, навіть кращий, наділений більшою могутністю. Я маг. Я можу викликати янголів і демонів, можу пропонувати душі в обмін на добре здоров’я сера Вільяма ще на багато років.

– Та ви ледь здатні викликати служницю із чашкою чаю. Якби ви мали хоч якусь силу, вам не довелося би красти її в цих нещасних жінок, – сказала Кіт, не в силах стриматись, щоб не подражнити його. – Ви обікрали їх, так само, як і сера Вільяма – поцупили його хірургічні інструменти, його свічки. Ось як ви йому відплатили. Ці жінки мали так небагато – і ви це вкрали.

– Чого варті були їхні нікчемні життя в порівнянні з його? Скількох людей він урятував? А хіба він не врятував мене від бідності, від вулиці? Хіба він не підніс мене, не зробив своєю найдовіренішою особою? – Від його крику в замкненому просторі кімнати в неї розболілися вуха. – І хіба я не знав їх? Хіба не збагнув, хто вони такі, щойно їх побачив?

– Ви бачили їх на сеансах, шахраю. Ви не розгадали їхньої таємниці – ви просто дивилися, як вони застосовують власні здібності. Ви бачили те, чого вони не приховували.

Він аж затіпався від гніву, але зумів опанувати себе, перш ніж повів далі.

– Перший раз було важко. Я ні в чому не був упевнений, окрім своєї місії. Але далі стало легше. Настільки легше, що я прикінчив двох за ніч, хоч ви й заважали мені, – він гордо посміхнувся. – А остання, ваша Мері Джейн, принесла мені справжнє задоволення. Тоді я й зрозумів, що маю смак до цього – мене вабить не лише мета, а й сам процес! Уколи, надрізи, кольори, міс Касвелл. До речі, як там почувається ваш брат?

Вона була здивована тим, що він спитав удруге, а тоді збагнула його мету: він хотів почути, що Люціусу краще, що він одужує. Що Кіт прийняла згоду, яку пропонував їй Дуґлас і за умовою якої Люціус мав одужати, і тепер Дуґлас підтвердив власну могутність. Він не міг знати, що Кіт не збиралася укладати з ним ніяких угод і що тієї ночі її просто затримали.

– Йому гірше. Значно гірше. Лікар вважає, що він може померти.

Чоловік здригнувся, наче від ляпаса.

– Ви нікчемні. Немає у вас ніякої сили. Усе це було даремно, – прошипіла Кіт. Вона дивилася, як у ньому знову скипає гнів, як заливає обличчя. Він схопив ніж з вівтаря й кинувся на неї в ту саму мить, коли вона стиснула револьвер і, навіть не виймаючи його з кишені, вистрілила. Повітря наповнилося запахом пороху й горілої вовни, і Дуґлас захитався – куля влучила трохи нижче пояса – але все одно дістав її. Кинджал ковзнув по її грудях, розрізавши шинель, піджак, сорочку і плоть – майже до грудної кістки, а тоді він відкинувся назад і встромив кинджал майже по рукоятку в її поранене плече. Вона скрикнула. Дуґлас розсміявся й висмикнув зброю, занісши її над головою для ще одного удару.

Кіт відсахнулася. Усе її тіло пронизував біль. Хитаючись, вона підійшла до вівтаря, і її коліна підігнулися, руки змахнули банки з вогниками на підлогу. Дуґлас зревів від гніву, коли всі вони, одна за одною, розбилися об каміння. Кіт намагалася звестися на ноги, щоб захиститися, схопити револьвер, який знову загубився в глибині кишені, – але впала на бік. Її голова опинилася на підлозі неподалік від битого скла, чий вміст розтікався довкола.

Вона бачила, як біло-блакитні вогники здіймаються й розростаються, рвуться догори, зливаючись врешті в єдиний язик полум’я. Дуґлас нерозбірливо скрикнув, і Кіт здогадалася, що насправді він сам не вірив у власну могутність. Розпач, божевілля та примарна надія вели його хибним шляхом. Що ж, сонно подумала Кіт, тепер вони обидва все зрозуміли.

Вона відчувала, що лежить у калюжі крові. Її кінцівки наче наливалися свинцем, вона не могла відірвати очей від блакитного пекельного полум’я, що насувалося на неї. Ось воно вже охопило її груди, і вона відчула, як жар і холод одночасно обпікає її оголену плоть, а тоді… Тоді воно було в ній. З гудінням текло по її венах, спалюючи її живцем, а голоси! О, голоси! Хор нестримної радості, свободи й полегшення, обарвлених темною жагою помсти.

Вона розпізнала лише один з них. Голос Мері Джейн Келлі без упину бринів у її голові, командуючи іншими, кажучи, що вони мають робити.

«Я не зраджувала тебе, – подумала Кіт. – Мені так шкода, Мері Джейн, але я не кидала тебе».

А тоді в її голові, наче пісня, пролунав той самий ніжний голос з наспівними інтонаціями двох країв:

«Якби я цього не знала, гадаєш, я була би тут, ідіотко? А тепер замовкни, ми намагаємось зосередитися».

Кіт відчула, як відривається від підлоги, аж доки не повисла за фут над землею, розкинувши в повітрі руки. Світло палахкотіло навколо неї з тріском, наче у багатті. Перед нею стояв Ендрю Дуґлас, роззявивши рота і дивлячись на неї зовсім порожніми очима.

Він стежив за тим, як вона злітає, як пульсуючий вогонь стягується, зосереджуючись на грудях Кіт – а потім вистрілює, наче ядро з гармати, охоплюючи його полум’ям. Відьомський вогонь, що анітрохи не пошкодив шкіру Кіт, підпалив Дуґласа, знищуючи його від плоті до кісток – доки лише купка попелу не залишилася там, де він щойно стояв.

Кіт залишалась підвішена над землею ще одну мить – і в цю мить побачила людину у дверній арці – Мейкпіса, на чиєму обличчі проступали зневіра і сум’яття. За мить все було скінчено, і Кіт каменем впала на підлогу з оглушливим стукотом. Перед тим, як остаточно зомліти, вона подумала про Люціуса: треба було поговорити з ним востаннє.

XVI

– Що ж, Кіт Касвелл, ви точно покращили своє становище.

Минуло майже шість тижнів, відколи Мейкпіс – чия підозріливість спонукала його зачекати на холоді, а потім податися за нею до схованки – витягнув її з каналізації й передав у дбайливі руки в лікарні Святого Ґая, де в неї швидко почалася лихоманка, що кілька днів тримала її на межі життя й смерті.

Востаннє інспектор бачив її того ранку, коли лихоманка пішла на спад і вона почала наполягати, аби її відправили додому – і була вкрай нестерпною, доки вони нарешті спекалися її. Дізнавшись, що її життю більше ніщо не загрожує, Мейкпіс з головою поринув у справу Різника, щоб за допомогою звітів Томаса Райта дати відповідь на всі спірні питання і нарешті закрити її.

Тримаючись грубувато і по-батьківськи та начебто остаточно усвідомивши той факт, що Кіт – дівчина, Райт зробився її частим гостем у лікарні й удома. Він приводив дружину й дітей подивитися на неї, наче вона була чимось на кшталт циркового атракціону. Ебберлайн посилав квіти – вона не знала, як багато йому насправді відомо, і не бажала з’ясовувати.

– Сер Вільям дуже щедрий, – сказала Кіт, розгладжуючи свою темно-зелену поплінову спідницю. Її волосся трохи відросло, і цього ранку вона побачила у дзеркалі, що її обличчя набуває здорової барви. Але навіть на власний погляд вона була ще дуже худа. Тож вона покірно їла все, що ставила перед нею місіс К.

– Справді, дуже щедрий, – сказав інспектор, озираючи поглядом багаті меблі у вітальні. Будинок був найменшим в окрузі, не перенасичений пишнотами, але милий, добре обставлений і розміщувався в найдорожчому кварталі Мейфейра, прямо напроти парку перед будинком самого сера Вільяма.

Кіт ще й досі не звикла, що тепер у неї є служниця і лакей, але місіс К. насолоджувалася своєю новою роллю домоправительки – щасливо здаючи при цьому власний дім родині з трьох осіб – і була в захваті, що тепер їй є ким командувати, організовуючи все якнайкраще для «міс Кетрін» і «містера Люціуса». Кіт закочувала очі й грозилася виставити жінку на вулицю, якщо вона ще раз назве її так.

– Дуже, – погодилася вона.

Мейкпіс кивнув і зробив ковток чудової «Мадери», раніше принесеної місіс К., а тоді спитав:

– Це все з його власної волі, чи якось інакше?

– Більш-менш з його власної згоди, хоча трохи переконування теж знадобилося. Він не мав жодного бажання, аби люди його кола дізналися, що його особистий секретар був ніхто інший, як Джек-різник, котрий убивав нещасних жінок заради чорної магії.

– Невже вони справді повірили б у такі нісенітниці?

– Байдуже, містере Мекйпіс. Навіть зовсім трішки бруду вистачає, щоб поставити пляму на бездоганній репутації. Щойно пролунають звинувачення у бік Дуґласа – і люди почнуть наперебій розповідати, як вони завжди знали, що з ним не все гаразд.