Джоанн Харрис – Жахослов (страница 62)

– І що це за мета, Касвелле?

– Якби я знав, сер, ми могли би просунутися значно швидше.

Мейкпіс довгим важким поглядом дивився на Кіт, потім знов перевів очі на стіну. Повільно підійшов до неї й почав тасувати фотографії й списки, по-новому розділивши їх на дві групи, по чотири справи в кожній. Кіт відчула піднесення – її душі торкнувся легкий промінь надії.

– Хіба ти не маєш опитувати людей, Касвелле?

ІХ

Раннього вечора Кіт прямувала до подвір’я Церкви Христової. У саму церкву входити вона не стала, натомість, пройшовши крізь арку, якою наче роки тому вела її Келлі, рушила до невеличкого скупчення фігурок у дальньому кутку, що тіснилися посеред могильних плит. Їхні вкриті плащем плечі були злегка притрушені снігом.

Група із семи жінок помітила Кейт і почала розповзатися, наче стривожений рій. На щастя, жодна не намагалася – а може, просто не могла – тікати, тож вона пришвидшила кроки й зуміла схопити за руку найближчу. Жодна із жінок не зупинилася, щоб допомогти товаришці – останнім часом дух сестринства сильно занепав, зазначила Кіт.

Жінка із жорстким рудим волоссям, без передніх зубів, зі шрамом, що перетинав лівий кутик губ, плювалася й шипіла, і Кіт уже хотіла дати їй ляпаса, а тоді збагнула, що, мабуть, провела забагато часу серед чоловіків, якщо вважала це виходом із ситуації.

– Елайзо Купер, поводься пристойно, інакше проведеш ніч у буцегарні, подобається тобі це чи ні, – сказала Кіт, і та начебто заспокоїлася – хоча надворі було так холодно, що Кіт не здивувало б, якби повія виявилась не проти безкоштовного ліжка, чотирьох стін і обіцяної тарілочки гарячого супу. – Я шукаю Мері Келлі – досі її шукаю.

Було п’яте листопада. Від ночі подвійного вбивства минуло тридцять п’ять днів. Тридцять п’ять днів, відколи Келлі покинула будинок 3 по вулиці Ледіз-Ментл-Курт і ніби розчинилася в повітрі. Єдиним заспокоєнням було те, що її тіло досі ніде не знайшли. Кіт майже сподівалася, що повія спакувала речі й поїхала з Лондона в безпечніше місце. Але це здавалося малоймовірним. Келлі, як і більшість, була людиною звички. Вона була прив’язана до лондонських вулиць, і недостатньо було загрози смерті й розчленування, щоб змусити її покинути місця, які вона знала найкраще.

Кіт досі не покинула спроб відшукати Мері Джейн, та, видається, шансів на це було не більше, ніж знайти м’ясо в рідкій тюремній юшці. Ніхто не зізнавався, що бачив її, і Кіт нічого про неї не чула. Лист, що й досі лежав у кишені мундира і здавався важчим через свій зміст і можливі наслідки, був не від Келлі.

– Я її не бачила… Її вже кілька тижнів ніхто не бачив, – гримнула Купер, уникаючи дивитися в очі Кіт, але на її обличчі був добре знайомий вираз. Кіт провела стільки часу, стежачи за вайтчепельськими повіями, що вони втрачали заробітки – безперервна, здавалося б, пильність Кіт коштувала їм клієнтів. І якщо на початку вони й відчували певну вдячність, то тепер Кіт не лишила від неї ні сліду, постійно відлякуючи їхнє джерело заробітку. Але тепер з’явилося щось нове в голосі Елайзи Купер, якась озлобленість, що, на думку Кіт, могло зіграти їй на користь.

– Елайзо. Елайзо, глянь на мене.

Жінка неохоче подивилася їй у вічі.

– Що?

– Елайзо, мені треба знайти Мері Джейн. Я маю знати, чи з нею все гаразд, і ще мені потрібна її допомога.

Жінка затрясла головою, але Кіт квапливо повела далі:

– Прошу, Елайзо, будь ласка. Не думай, що небезпека минула – Джек досі на волі. Він чекає.

Кіт бачила, що рішучість жінки похитнулася, і, аби підштовхнути її в правильний бік, дістала з кишені гаманець і дзенькнула його вмістом.

– Тут вистачить на їжу й дах над головою. І тобі не доведеться так тяжко заробляти гроші. Будь ласка, Елайзо. Я не збираюся зашкодити їй.

Спочатку здалося, що благання не допомогли. Але потім Купер зітхнула з відразою людини, що здає свої позиції, і простягнула руку. Кіт виразно подивилась їй в очі, даючи зрозуміти: не настільки вона дурна, щоб віддати гроші, перш ніж отримає інформацію. Жінка розсміялася.

– Мері Джейн казала, ти меткий хлопець. Гаразд, вона у мебльованих кімнатах на Флавер-енд-Дін-стрит, будинок 32, де мешкала Ліззі.

– Хто сплачує її рахунки? – спитала Кіт, відраховуючи монети в брудні долоні Елайзи Купер (її заощадження з витрат на домогосподарство за останні кілька тижнів, відкладені спеціально із цією метою).

– Вона «догоджає» власнику, як може, – розсміялася жінка і радісно сховала в кишені найлегші гроші у своєму житті.

Кіт насупилася.

– Елайзо, прошу тебе, не здумай пропивати ці гроші. Винайми кімнату і добре виспись. Будь обережна і не мерзни.

Жінка кивнула, але Кіт відчувала, що вона збирається вчинити з точністю до навпаки. Кіт знизала плечима. Вона не успадкувала батькового завзяття нав’язувати свою благодійність тим, хто не зацікавлений у власному порятунку. Вона зітхнула і промовила:

– Іди, Елайзо. Бережи себе.

Жінка знову кивнула, дивним поглядом подивившись на Кіт. Вона знала, що всі повії Вайтчепела теревенять про ексцентричного молодого констебля Касвелла, який не бажає скористатись пропонованими йому ласками, не прагне рятувати їхні душі, а лише намагається допомогти, не вимагаючи жодної винагороди. Таке самозречення насторожувало їх і викликало підозри.

Кіт поспішила геть, бажаючи бути впевненою, що встигне на місце раніше, ніж Купер передумає й вирішить попередити Мері Джейн, що її знайшли.

Ці мебльовані кімнати нічим не відрізнялися від інших – в самому лише Вайтчепелі таких помешкань налічувалося понад двісті. Люди тіснилися в крихітних брудних кімнатах, ледве здатні назбирати грошей, щоб сплатити за ніч. Кіт знайшла помічника домовласника – молодого чоловіка, що отримав кімнату в обмін на такий-сякий догляд за занепалою маєтністю, – і їй не знадобилося багато часу, щоб вивідати в нього розташування кімнати Келлі. Вона тихо постукала, гадаючи, чи вдасться виманити жінку з помешкання. Але, на її подив, двері одразу ж відчинилися. Келлі, вдягнена в просту білу блузу, чорну шаль і синю спідницю, з волоссям, зібраним в скромний пучок, і без жодного макіяжу, здавалася не менш здивованою, ніж Кіт.

– Ти. Я гадала, це його високість з’явилася збирати ренту. Краще тобі зайти. – Вона відступила, впускаючи гостю.

Кімната була маленька, але несподівано охайна. Одяг був дбайливо складений на єдиній полиці, ліжко акуратно заправлене. На столику біля ліжка стояли лампа, пляшка джину і два келихи. У плетеному кошику в ногах ліжка лежала купа старого одягу, також Кіт побачила голку і різноколірні нитки, якими послуговувалася Келлі. Кіт звела брови.

– Опановую нове ремесло, – сказала Мері Джейн і жестом запросила Кіт на єдиний стілець. Сама вона вмостилася на ліжку і взяла в руки шкарпетку, яку саме церувала.

– Як ся маєш, Мері? – спитала Кіт, обережно сідаючи на стілець і з острахом думаючи, чи витримає він щось важче за згорнуту ковдру. Той невдоволено заскрипів, але витримав, і за кілька секунд Кіт розслабилася.

– Поки що жива, і, зважаючи на обставини, це найкраще, на що я можу сподіватися, – уїдливо відповіла Келлі.

Кіт кивнула.

– Я шукала тебе. Хвилювалася.

– Не варто було. Я можу про себе подбати, я чудово тут влаштувалася. Лише один «клієнт» на день, а ще він приносить мені лагодити одяг. У нас із ним згода.

– Ти не виходиш на вулицю, – зауважила Кіт.

– Ну, надворі холодно. – Келлі зав’язала нитку й відклала шкарпетку вбік, разом із парою. Потім взяла з кошика блузку, знайшла клубок відповідного кольору і почала засилювати нитку в голку. Кіт упіймала себе на тому, що прикушує язика, зосереджено спостерігаючи за її рухами.

– Навіщо ти зникла? Чому мене не попередила?

– Хтось почав мене переслідувати. Я нікого навколо не бачила, просто знала це. Тож я залягла на дно. До речі, не схоже було, що від тебе дочекаєшся хоч якоїсь допомоги.

Кіт не зважила на кпин.

– Тієї останньої ночі, коли я бачила тебе…

– М-м-м? – байдуже простягнула Келлі, не відриваючи очей від своєї справи.

Кіт дістала листа з кишені.

– Коли ти пішла, хтось підсунув це в щілину для паперів. І хтось стежив за моїм будинком, я впевнена. То була ти?

– Ні. Коли я пішла, я пішла. І цей лист теж не від мене.

– Я знаю. Він від нього.

Руки Мері Джейн застигли, випущена блузка повільно осідала в неї на колінах. Кіт розкрила конверт, як робила вже багато разів. Почерк анітрохи не нагадував червоні карлючки, розміщені в газетах. Цей лист не належав перу Джека, який любив писати, спілкуватися, вихвалятися і від душі тішився своєю поганою славою. Автор мав твердий вишуканий почерк і користався чорним чорнилом, а сам лист мав зосереджений діловий тон. Це була пропозиція здійснити обмін. Автор здавався розважливою людиною – чи принаймні такою, що вважає свої дії розумними.

Вона простягнула листа жінці, не насмілившись уточнити, чи вміє вона читати. Келлі неохоче взяла його, і Кіт стежила, як її очі рухалися туди-сюди вздовж рядків, всотуючи їхній зміст. Бачила, як тонкі руки жінки затремтіли. Дивилася, як Келлі підіймає голову, щоб зустрітися з нею поглядом, у якому стрімко наростав жах.

– То ось чому ти прийшла? – спитала вона придушеним голосом.

Кіт рішуче затрясла головою.

– Ні! Не треба про мене так думати.

– А тоді чому? Нащо ти показуєш мені це? Нащо шукати мене, коли я в безпеці?