Джоанн Харрис – Жахослов (страница 55)
– Так, сер?
– Мері Енн Ніколз. Поговори з її чоловіком. Подивимось, чи не був він так само знайомий з Чепмен.
– Вільям Ніколз. Слухаюся, сер.
Вона рушила за Райтом і Ейрдейлом на вулицю, залиту бляклим передвечірнім сонячним сяйвом. Кіт набрала повні груди повітря – хоча й не найприємнішого, та все ж набагато кращого за те, що в морзі. Кремезний полісмен розлючено зиркнув на неї.
– Чортів малий підлабузо. Нахабне дрібне лестиве щеня.
– Облиш його. Добра робота – не привід когось ненавидіти. Не його провина, що він розумніший за тебе, Ейрдейле, – Райт схрестив руки, мотнув головою, хруснувши хребцями так, ніби розминався перед бійкою. Ейрдейл, попри свій зріст, не наважувався зв’язуватися з Райтом, який мав міцну статуру і славу чудового кулачного бійця. Кіт гадала, що сталося б, якби її не захищала присутність старшого патрульного і Ейрдейл мав би повну свободу дій. Райт поглянув у її бік і сказав:
– Іди, хлопче. Краще не змушувати Самого чекати, коли він покладає на тебе такі надії.
Кіт мигцем усміхнулася йому, ухилилася від штурханця з боку Ейрдейла, який ще раз пробуркотів: «Нахабне дрібне лестиве щеня», – і пішла геть, намагаючись рухатись якомога більш чоловічою ходою, широко розставляючи ноги, наче великі яйця заважали їй ступати інакше. Так вона дочвалала до перехрестя з Брік-лейн і звернула за ріг, відмітивши, як розболілися суглоби від цієї незвичної ходи. До того ж згорнута пара шкарпеток, припасована спереду під штанами, незручно з’їхала на лівий бік. Кіт поправила «промежину», подумавши, що лише в чоловічому костюмі могла дозволити собі оправлятися на публіці.
Свист, пронизливий і хижий, привернув її увагу.
На досі порожній вулиці з’явилася жінка, невисока, з темно-рудим волоссям. Вона стояла на розі провулка. На ній була трав’янисто-зелена сукня, а поверх неї – чорний короткий жакет і чистий білий фартух, але в Кіт все одно не залишалось сумніву щодо професії цієї жінки. Її шкіра була світла, вона не носила капелюшка, але щоки її були нарум’янені, наче в ляльки, губи нафарбовані яскравим червоним, вона стояла, звабливо виставивши вперед стегно, і кидала закличний погляд крізь тремтливі вії. Підвівши тонку точену руку, вона королівським жестом покликала Кіт до себе.
– Що ти тут робиш, мале лайно? Гайда, ворушися! – проревів з-за спини Ейрдейл і м’ясистою долонею огрів Кіт по плечах. Ошелешена, вона крутнулась на місці, в’юнка, наче риба, і кинулась тікати.
– Біжи-біжи, малий гомику, – прогорлав Ейрдейл і зайшовся грубим сміхом.
Кіт не зупинялась. Коли вона порівнялась із тим місцем, де стояла жінка, там нікого вже не було. Але далі, в тінястій глибині провулку, вона начебто помітила рух і відчула на собі чіпкий погляд чиїхось очей.
IV
Знайти Вільяма Ніколза було важче, ніж Едварда Стенлі, та, як виявилося, з ним легше було поговорити. Стенлі, поглинутий роботою, не схильний був витрачати час на розмови з Кіт. Вона вважала, що за цим стоїть не почуття провини – хоча вона могла й помилятися, – а радше небажання бути втягнутим. Так, він проводив час з Енні, траплялось таке, час від часу вони мешкали разом, бувало. Та він уже добрих шість місяців її не бачив, а ще він зустрів дівчину, добру, чуйну і милу – і дуже релігійну. Він став на шлях виправлення – хіба Кіт сама не бачить? – і не може допустити, не дозволить, щоб його вважали любителем пропащих жінок на кшталт Енні Чепмен. Йому шкода, що з нею таке сталося, але вона особисто накликала це на себе самим лише способом життя.
Кіт упіймала себе на тому, що їй зовсім не подобається цей новий чистенький містер Стенлі. Його праведність була наче кістка, що застрягає в горлі. І він мав алібі, хоч вона потай бажала, щоб алібі в нього не було – суто заради щирого задоволення змусити його побігати.
– Ах, бідолашна Поллі, – промовив Вільям Ніколз, хитаючи головою. Кіт знайшла його в пабі «Руки муляра», уже добряче напідпитку. Він працював машиністом друкарського преса, і його робочий день вже скінчився. Його працедавець сидів поряд із ним, і теж був уже досить п’яний. Коли з’явилася Кіт, він вибачився й сказав, що має йти, згадавши при цьому сварливу дружину зі скалкою, що чекає його вдома – і чим раніше, тим краще. Вона зайняла місце друкаря, не забувши широко розставити ноги і схрестити руки на грудях, – шпильки Ейрдейла змусили її замислитись, чи не надто недбало вона ставиться до підтримання чоловічої подоби.
«Можливо, – з кривою посмішкою подумала Кіт, – час уже запозичити всі великі відзнаки чоловічої поведінки: плювати на вулиці, ригати після їжі і з радістю пукати в тісних задушливих кімнатах».
– Бідолашна Поллі, бідолашна Мері Енн, – зітхнув Ніколз. Кіт замислилася над тим, як зазвичай повії не вдовольняються одним-єдиним ім’ям, а вигадують собі нові –
– Коли ви востаннє бачили її, містере Ніколз?
– Відтоді минуло кілька місяців. Бачите, ми з нею розлучилися, – сказав він і пригубив ще джину. Його кругле обличчя було зовсім сумним. Кіт знала. Одна з тих жінок, з якими вона нещодавно мала розмову щодо смерті Мері Енн, вона ж Поллі – повія на ім’я Неллі Голланд, що ділила з нею кімнату, – розповіла, як Вільям завів інтрижку з медсестрою, що приймала їхню останню дитину, а потім пішов. Утім, він був примушений сплачувати Поллі аліменти, доки не спливло, чим вона займається, – її протиправні заробітки означали звільнення її колишнього чоловіка від будь-яких фінансових зобов’язань.
Зі слів Голланд, Поллі стверджувала, що вони й досі частенько мають стосунки як чоловік і дружина, але жодного свідчення цьому Неллі не бачила. Можливо, припустила Кіт, Вільям Ніколз зі щирою добротою ставився до своєї загиблої дружини. Принаймні він точно не скидався на душогубця із сокирою. На її подив, він навіть додав:
– Це цілком моя провина. Не треба було зазіхати на те, що мені не належить. Ось тільки бідолашна Поллі була настільки змучена народженням нашого останнього малюка, а чоловік потребує трохи уваги. І все одно, я повинен був мати терплячість.
Кіт гадала, чи всім чоловікам у Вайтчепелі судилася недуга під назвою «самовдосконалення». Якщо так триватиме й далі, подумала вона, світ може не витримати.
– Чудово, – промовила Кіт. – Вона знала Енні Чепмен?
Він виразно кивнув.
– Вони ж усі знають одна одну, хіба ні? Тобто, жінки, – сказав він так, наче стать була свого роду племінною ознакою, яка несла із собою вроджене знання про всіх побратимів. А тоді він уточнив: – Повії. Вони всі знають одна одну: якщо не б’ються за територію і за клієнтів, то пиячать десь разом. Якщо не сваряться через вкрадену кимось нижню спідницю, то попереджають одна одну про поганих хлопців, які не платять стільки, скільки обіцяють, або мордують дівчат, заміть того щоб просто робити своє.
– Вони була подругами? – спитала Кіт. – Тобто чи добре вони знали одна одну?
Він знизав плечима.
– Гадаю, достатньо добре, щоб напиватися разом у «Десяти дзвонах», – його очі спалахнули. – Гей, нащо ви про це питаєте? Ви знайшли покидька, що зарізав мою Поллі?
Вона похитала головою і бачила, як його інтерес згасає.
– Ні, містере Ніколз, на жаль, ні. Я лише намагаюся зрозуміти, чи був між Енні й Поллі зв’язок, який міг би навести мене на правильний слід.
– Нічим не можу допомогти, юначе. Шкода, але більше я нічого не знаю.
Він був настільки пригніченим, що їй захотілося потягнутись до нього й погладити по руці. Але вона знала, що цей жест буде неправильно сприйнятий і, чим би це не завершилося, для неї неодмінно вийде на гірше. Тож Кіт кивнула і встала, побажавши гарного вечора, стала пробиратися крізь забите, задимлене приміщення пабу. Нарешті вона опинилася на вечірній вулиці, радіючи, що товщина мундиру вберігає її від прийдешнього холоду.
Її кроки різко лунали над бруківкою. Повз неї з грюкотом проїжджали візки, поспішаючи до кращих місць. Скрізь загоралися вогні, жовті маячки, що тьмяно мигтіли в тумані вечірніх сутінків – звичайно ж, у провулках і дворах, між будинками електричного освітлення не передбачалося. Темрява теж потребувала собі місця. Вже відійшовши від дверей пабу і будучи на півдорозі до добре освітленої Коммершіал-стрит, вона почула звук розбитого скла і одразу ж хрускіт, наче хтось щось впустив на землю і наступив згори. Звук лунав з провулка.
– З тебе вийшов гарний хлопчик, – з непроглядної темряви пролунав голос, у якому чулося одразу два акценти, і, хоча він належав жінці, Кіт затремтіла. Вона насупилася і стала зосереджено вдивлятися в тінь, намагаючись розрізнити щось у темряві. – Та, закладаюся, тобі дечого бракує.
Останні слова були сказані зі сміхом, і повія, яку бачила Кіт, повертаючись з моргу, виступила з мороку.
«Ірландка, – подумала Кіт, – і валлійка».
М’яка суміш ритмічних наголошень, співучих інтонацій і гортанних звуків. Жінка підійшла ближче, і її рука, ковзнувши вздовж живота Кіт, на мить зімкнулася на згорнутих шкарпетках. Жінка відпустила її, залившись сміхом. Рух був настільки швидким, настільки несподіваним, що дівчина не встигла зреагувати, а лише стояла, перелякана, розтуливши рота. Жінка повернулася спиною, кинула погляд через плече і сказала:
– Ходімо зі мною,
Кіт, не наважуючись заговорити, думала про те, як відвести цю небажану співрозмовницю подалі від місця, де їх могли підслухати. Вони рушили з місця і поважним кроком попрямували в бік Церкви Христової Гоксмура з маленьким церковним подвір’ям – острівця темряви супроти Коммершіал-стрит. Першу хвилину чи три вони зберігали мовчанку, і жінка кивнула іншим повіям, що чекали на товариство. Ті кивнули у відповідь, і Кіт подумала, що, може, Вільям Ніколз справді мав рацію, коли припустив, що все це вуличне сестринство добре знайоме між собою.