Джоанн Харрис – Жахослов (страница 54)

– Відпочинь трохи, – сказав інспектор Мейкпіс, коли в ранковій темряві вона покидала відділок.

«Легше сказати, ніж зробити», – подумала Кейт. Люціус іще не прокинувся, і Кіт дивилася, як він спить. У нього був той самий колір обличчя, що й у матері – найсвітліша шкіра при чорному волоссі і водянистих блакитних очах, які одразу потеплішали, щойно він підвівся і побачив сестру.

– Кіт! – він намагався сісти, спираючись на тонкі руки, але вага безпомічних ніг значно ускладнювала йому завдання. Вона прийшла йому на допомогу, збивши подушки і притуливши до них брата. Кімната була вузькою, як і кожна кімната в цьому будинку, і в ній вистачало простору лише для невеликого ліжка, вішака і стільця в головах ліжка, на якому лежала «Загадкова історія доктора Джекіла і містера Гайда» Стівенсона.

– Ти маєш бути обережним із цим. Якщо мама її побачить, ми ніколи не дізнаємось, чим усе завершилося, – вона взяла книжку, сіла і поклала тонкий том на коліна. Луїза заперечувала проти того, щоб її син читав щось, що «не сприяє розвитку», а вже певно, що «цей шотландець» розвитку не сприяв. Вона вважала, що його книжки лише заохочували хлопчиків тікати з дому в пошуках пригод. Люціус усміхнувся своєю переможною усмішкою.

– Вона не буде сердитись на мене, Кіт, не хвилюйся.

– Ні, але вона сердитиметься на мене, і я буду найгіршою людиною у світі, якщо зверну це на тебе, – з удаваною суворістю відчитала його вона.

– Що ти робила минулої ночі, Кіт? Що ти бачила?

Коли Кіт привела свій план в дію і змінила роботу (якщо можна так висловитися), Люціус знав про це. Він усе помічав, усі звички мешканців будинку, адже не мав для себе кращого заняття. Важко було приховати від нього подібну таємницю – тоді як Луїза проводила стільки часу у власному всесвіті і ні про що не дбала, доки сплачувалися рахунки і вони з Люціусом отримували кожен свої ліки, і на столі регулярно з’являлася їжа. Він читав, писав у дешевих блокнотах, які купувала йому Кіт, знову читав, споглядав сад з крихітного вікна своєї кімнати, грав у віст з місіс К., хоча Луїза не могла збагнути суті цієї гри. Але її брат, зауважувала Кіт, не втрачав присутності духу. Хвороба і прикутість до ліжка не отруїли його натури, і він з нетерпінням чекав розповіді про те, що вона робила, перевдягнувшись чоловіком.

Вона запитувала себе, чи був би він настільки сприйнятливим, якби батько був і досі живий і якби він провів найкращі зі своїх тринадцяти років у товаристві інших хлопців, всотуючи їхні вірування та забобони. Попри складнощі, яких завдавала їм усім його хвороба, крихітка часточка Кіт раділа, що завдяки цьому він зростав таким милим і неупередженим.

Сестра нахилилась до нього, міркуючи, що саме йому розповісти і як розповісти, адже він любив цікаві історії. Тож вона почала з вечірнього патруля, трьох бійок, які вона зупинила, перш ніж пройтися вулицею Генбері-стрит і знайти Райта і Воткінза, кожного у своїй позі, біля бідолашної Енні Чепмен. Найстрашніші подробиці звірства, вчиненого над жінкою, вона опустила, але розповіла достатньо, щоб його налякане обличчя палало захватом, навіть коли він шепотів молитву за упокій душі загиблої. Коли нарешті вона закінчила свою розповідь і відкинулася на стільці, у нього був вигляд, наче він щойно з’їв ситну вечерю – чого, як вона знала, не було.

– Гаразд, я піду зготую сніданок, перш ніж мама прийде мене шукати.

– Ще п’ять хвилин, Кіт, будь ласка. Прочитай мені знову той розділ, який я читав минулої ночі.

– Але ж ти його вже прочитав – сюрпризів не буде, – зіронізувала вона.

– Будь ласка, Кіт, мені подобається просто чути його. Ну, будь ласка!

Вона змилостивилася і розкрила хрусткі сторінки.

– «Два тижні по тому, за щасливим збігом обставин, лікар давав черговий зі своїх приємних обідів…»

ІІІ

Була друга година дня, і Кіт, знову перевдягнута, ледь стримувала позіхання. Мало того, що Сам уже кидав на неї недобрі погляди, так здавалося ще, ніби гидкий запах набивається в рот, а вона вже достатньо настраждалася, вдихаючи його носом. Кіт нічого не могла із собою вдіяти – їй здавалося, що запах перетворюється на смак, що повітря отруєне ними, наче інфекційною хворобою. У морзі на вулиці Олд-Монтеґю-стрит очікувано смерділо мерцями, і цим смородом були просякнуті навіть цегляна кладка стін, навіть камені в підлозі. На щастя, температура була милосердна – в розпал літа, подумала Кіт, вона, імовірно, впала би, щойно увійшовши сюди.

На столі перед доктором Баґстером Філліпсом лежала Чепмен, Енні, жінка, якій, за словами лікаря, «не пощастило», наче її смерть була такою собі незручністю, яку можна подолати за кращих обставин. Наче від цього можна було одужати. Кіт зберігала безпристрасний вираз – надто прискіпливо стежив за нею Мейкпіс, щоб дозволити думкам відбитися на обличчі. Вдаючись до маскування, вона виявляла старанність і дисципліну, яким підкорювалися всі сторони її особистості, і розум, і поведінка.

Вона стояла, розставивши ноги, тримаючись прямо і впевнено, за що була вдячна чоботам з виправданої висоти підбором, пласкою підошвою і без жодного натяку на ґудзики чи банти. Голос доктора Баґстера Філліпса суцільним шумом лунав у її голові, вона чула його, майже не дослухаючись до зауважень, які він робив над тілом: вражені туберкульозом легені, ознаки захворювання в тканинах мозку, садна на пальцях, з яких були зірвані перстні (і не знайдені), на горлі акуратний розріз, голову майже відірвано, жахливі поранення черева і той факт, що у вбитої було видалено матку. Знаряддя вбивства – бойовий ніж, – упевнено заявив лікар, – або інша подібна зброя в руках невідомого, вочевидь, чоловіка, жодна жінка не має такої сили. Про себе Кіт подумала, доктор помиляється: якщо спочатку Темна Енні була знерухомлена, ніщо не завадило б жінці випатрати її – окрім, хіба що, звичайної пристойності та гидливості.

– Можливо, ніж Лістона?[176] – припустив Ебберлайн, і Баґстер Філліпс роздратовано видихнув.

– Чи ніж м’ясника, чи ніж для обрізань… – пробурмотів він собі під носа, а потім спробував опанувати себе.

– Хтось певною мірою обізнаний в анатомії? – спитав Мейкпіс, і Кіт помітила, як лікар здригнувся, неохоче кивнув і пробурмотів «можливо» – він явно не хотів, аби хтось вважав, що таке міг скоїти один з його колег. Кіт не могла винуватити його за це і зосередила погляд на вбитій, тоді як поліційний хірург знов приступив до своєї справи. Бідолашна Енні мала не кращий вигляд, ніж минулого разу, коли Кіт бачила її, хіба що зараз її вимили. Обличчя було розпухле від синців, порізи на тілі висохли й набули відразливого коричнево-чорного кольору, місця розрізів яскраво виділялися на тлі її мертвотно-білої плоті. І старі шрами. Усе життя, що вона вела, доки хтось не здійняв на неї ніж, було написане на її шкірі слідами забоїв і порізів, саден і подряпин. Кіт моргнула, тамуючи гарячі сльози, що підступали до очей. Ніхто в цій холодній смердючій кімнаті не виявляв жодного співчуття до загиблої; Кіт теж цього не робитиме.

Коментарі лікаря час від часу переривалися питаннями Ебберлайна або Мейкпіса. Обоє стояли поряд зі столом, на якому спочивало тіло, і щоразу нахилялися, коли Баґстер Філліпс вказував на якусь травму, або розріз, або брудну пляму, або інший слід убивці – аби краще роздивитися. Обабіч Кіт стояли Райт і Ейрдейл – останній помітно вивищувався над своїми товаришами-патрульними.

– Ви всі, – голос Мейкпіса луною відбивався від стін. – Ви розмовляли з її вчорашніми клієнтами?

Райт кивнув і без зупинки перелічив імена людей, яких їм удалося знайти. Усі мали алібі: скориставшись послугами Енні, вони повернулися додому і мирно спали в ліжках зі своїми дружинами.

Мейкпіс не заспокоївся:

– А чоловік Чепмен?

Повисла тиша, і Кіт, збагнувши, що інші не мають чим її заповнити, випалила:

– Її чоловіком був Джон Чепмен, сер, але вони вже чотири роки як не живуть разом. Він покинув Лондон після того, як їхні шляхи… того… розійшлися.

Ейрдейл і Райт обоє витріщилися на Кіт, перший обурений, другий – здивований.

Відступати не було куди, і Кіт повела далі:

– Я розмовляв учора з повіями, сер, із тими, що трапилися неподалік. Елайза Купер, з якою Енні билася через вуличного торгівця на ім’я Гаррі – і ні, його я ще не знайшов – розповіла мені цю історію. Здається, вони були подругами, доки не стали суперницями. А ще Енні не раз бачили в супроводі Едварда Стенлі, мулярчука.

– Ти розмовляв із містером Стенлі? – спитав Ебберлайн. Кіт похитала головою.

– Я збирався пошукати його сьогодні, сер, як і Гаррі-торгівця.

– Гадаю, краще тобі зосередитись на містері Стенлі. Твої колеги знайдуть і допитають цього загадкового Гаррі, і побачимо, чи зможуть вони так само швидко дізнатися стільки ж, як і ти, – Мейкпіс кинув на інших офіцерів погляд, здатний розтопити скло. Кіт розуміла, що її щойно винагородили, відрядивши шукати людину, чиє ім’я і місце роботи вже були їй відомі. Інші двоє мали починати з нуля – і, якщо вони не дурні, то спершу підуть до Елайзи Купер, але хтозна, де її шукати вдень?

– Ну, і чого всі чекають? – рявкнув Мейкпіс. – Геть звідси. Касвелле, стривай!

Вона зупинилася, відступивши, щоб раптом не зіштовхнутися з Ейрдейлом.