Джоанн Харрис – Жахослов (страница 57)

– Ви достобіса обізнані, юначе.

– Мій брат хворий, сер, – чесно відповіла вона, давно втямивши, що найкращий спосіб брехати – триматися якнайближче до правди. – Я потратив трохи часу, збираючи відомості про лікарів-практиків. Шукав кого-небудь, хто міг би з’ясувати, що з ним не так.

Повисла напружена тиша, і нарешті інспектор видихнув:

– А!

Кіт знову визирнула у вікно й усвідомила, що вони давно залишили Вайтчепел позаду: чоловіки на тротуарах були вдягнені краще й тримали в руках переважно тростини, а не мішки, жінки носили сукні, які коштували більше, ніж вона заробляла за півроку, і не мали турбуватись, що хтось нападе на них на вулиці. Вона згадала слова Мері Келлі й спитала себе, як багато із цих жінок належать до типу, що шукає вбивця, – і яких він ніколи не торкнеться, щоб не привернути до себе зайвої уваги, більшої уваги, ніж міг собі дозволити. Не подумавши, вона спитала:

– Сер, ви вірите в чаклунство?

– Я вірю, що це незаконно. Що сталося, Кіте? Якась циганка пропонує передвістити тобі майбутнє чи викликати дух мерця? – всміхнувся Мейкпіс.

– Ні, сер, просто… цікаво.

Знову повисла тиша, а тоді він спитав:

– Що не так з твоїм братом?

– Якби я знав, я б вилікував його, хоч би це мені коштувало річного заробітку, сер.

Кіт потерла підборіддя. Мейкпіс задумливо дивився на неї, і вона гадала, чи помітив він, як їй бракує волосся на обличчі. Байдуже – кілька молодих офіцерів мали таку ж проблему, адже їхні бакенбарди ніяк не поспішали виростати. – Він не ходить, сер. Відколи помер наш батько, він паралізований.

– Може, це все в його голові, ти так не вважаєш?

Кіт знизала плечима.

– Не знаю. Може й так, але, гадаю, Люціусу кортить піти знову. Доктор Ґалл особливо вивчав паралізованих.

– Ти показував йому свого брата?

Вона скоса зиркнула на свого боса.

– Доктор Ґалл покинув практику кілька років тому, сер, ще до того, як у нього стався перший інсульт. Здається, нещодавно він переніс ще один, – вона не стала згадувати, скільки листів написала знаменитому лікареві, благаючи приділити їй трішки свого часу. Всі вони лишилися без відповіді. – Чому ми їдемо розмовляти з ним про Дрюїтта, сер?

– Батько Дрюїтта був відомий хірург і особистий друг Ґалла, який також доводиться Дрюїтту хрещеним батьком. Щоб зводити кінці з кінцями, Дрюїтт викладає і був деякий час гувернером в онуків Ґалла. Я маю відомості, що вони – Ґалл-старший і Дрюїтт-молодший – розійшлися десь рік тому.

– І ви сподіваєтеся, що доктор Ґалл розмовлятиме з нами відвертіше, зважаючи на його теперішню ймовірну неприязнь до Дрюїтта?

– Дуже проникливо, Касвелле.

До кінця подорожі вони більше не поверталися до розмови. Рух кеба майже вколисав Кіт, тож вона здригнулася (трохи сильніше, ніж дозволяли правила хорошого тону), коли Мейкпіс буркнув:

– Приїхали.

У великому будинку були блискучі чорні двері зі ще більш блискучою дверною ручкою, показні колони, і, як і всі маєтки в цій місцевості, цей виходив на охайний приватний парк. Скло в білих віконних рамах сяяло на сонці, від чого узори на розкішних портьєрах всередині здавалися ще більш рясними.

На подив Кіт, двері відчинила не служниця, а високий худий чоловік із жовтуватою шкірою обличчя. Він не мав вбрання дворецького чи лакейської лівреї, але був зодягнений в охайний вугільно-чорний костюм з такого ж кольору жилеткою і сніжно-білою сорочкою. З нагрудної кишені звисав срібний ланцюжок, що свідчило про наявність у цієї особи кишенькового годинника. У нього було видовжене обличчя, сірі очі й насторожений погляд з нальотом пихи. Здавалось, він не мав жодного бажання впускати їх у дім, але блискуча усмішка Мейкпіса й похмура стриманість форми Кіт вирішили справу на їхню користь. І все одно, Кіт з важким серцем ступала вслід за інспектором, боячись, що двері можуть швидко захряснути просто в неї перед носом.

Вони опинилися в розкішному вестибюлі із чотирма дверима (троє зачинені, одні навстіж) і довгим коридором, що вів до вишуканих різьблених сходів у задній частині будинку. Стіни були обклеєні медово-золотавим шовковистим папером, а кожна дерев’яна деталь у будинку була темна й відполірована до блиску.

– Чим можу вам допомогти?…

– Інспектор Мейкпіс. А ви? – Мейкпіс тицьнув йому руку, і той не мав вибору, окрім як потиснути її – інакше, здавалося, пальці інспектора прошиють його наскрізь, мов лезо.

– Ендрю Дуґлас, особистий секретар сера Вільяма, – відповів той, і його голос затремтів від сили рукостискання поліціянта. Коли нарешті інспектор відпустив його руку, Кіт бачила, як той розминає пальці, ніби долаючи неприємні відчуття після такої хватки. Вона запам’ятала цей прийом на майбутнє, та не була впевнена, що в неї вистачить сил застосувати його так само ефективно, як і її бос. – Чим можу допомогти вам, інспекторе?

– Ми двоє – я і юний Касвелл – прийшли відвідати сера Вільяма. Це питання великої ваги. – Мейкпіс міряв кроками елегантне фойє, вигинаючи шию, щоб глянути в коридор, угору по східцях, у відчинені двері, навіть не намагаючись приховати те, що робить. Кіт стежила за тим, як Дуґлас намагається встигнути за довгоногим інспектором, та при цьому лише нагадує напрочуд незграбного партнера в танцях.

– Боюся, що цього ранку сер Вільям не приймає відвідувачів, як і в будь-який інший час. Останніми днями він хворіє – можливо, ви цього не знали, – промовив Дуґлас і, нарешті збагнувши, що не виграє цього змагання з вальса, зупинився на місці і лише стежив за Мейкпісом чемно-ворожими очима. Інспектор припинив розгулювати залом (на думку Кіт, він не почувався спантеличеним, – просто побачив усе, що міг і що було треба) і з невинним подивом впився очима в чоловіка, а тоді розплився у щирій дружній усмішці.

– Я й гадки не мав… Пробачте мені, Дуґласе, я не стежу за плітками. Даю вам слово, ми з юним Кітом ні в чому не станемо звинувачувати сера Вільяма, але мені конче необхідно поговорити з ним…

– А я кажу, він зараз абсолютно не схильний до бесіди, – перебив Дуґлас, і його шия під комірцем почала багровіти.

– …а я вам ще раз кажу, що не піду, доки не побачу шановного пана лікаря, – випалив Мейкпіс майже без затримки, підвищивши голос хоча й не до крику, але настільки, що ігнорувати його було неможливо. Відлуння останніх слів згасло, і настала різка тиша, у якій з єдиних розчинених дверей почувся шепіт. Тремтливий, до болю слабкий, однак цілком розбірливий шепіт.

– Впусти їх, Дуґласе, заради бога. Це поліційне розслідування, та я впевнений, що вони не запроторять мене за ґрати.

Багато разів Кіт чула, як місіс К. каже про ту чи іншу особу: «В нього (неї) обличчя, мов побитий зад». Але зараз вона вперше в житті збагнула сутність цього вислову. Фізіономія Ендрю Дуґласа ображено почервоніла, стиснуті губи взялися зморшками, адамове яблуко рухалося, наче сфінктер, щоразу, як він намагався проковтнути власну лють. Чоловік клацнув підборами, витягнув шию, наче гусак, прибрав пасмо, що вибилося на лоб, і витиснув:

– Сюди.

У свої найкращі роки сер Вільям Ґалл був міцним чоловіком, невисоким, з густою шевелюрою і ямочкою на підборідді. Він гордовито походжав залами й палатами лікарні Томаса Ґая і скрізь демонстрував серйозне ставлення до справи, яке переніс із собою і до королівських палат, за що здобув прихильність королеви Вікторії – особливо після того, як урятував Принца Вельського від нападу черевного тифу. Черга інсультів підточила його сили, перетворивши його на цілковиту руїну. Він і досі мав густу гриву сивуватого волосся і глибоку западинку на підборідді, та вже м’язи його обличчя наче боролися із силою тяжіння.

Він сидів перед ними – маленький чоловік у великому кріслі поряд із мармуровим каміном у кімнаті, яка, вочевидь, раніше правила йому за кабінет. На ньому був червоний стьобаний халат поверх білої сорочки, ноги були закутані пухнастим пледом, стопи нерухомо спочивали на темно-зеленій оттоманці, прикрашеній дрібними яскраво-червоними квіточками. Попри очевидні погіршення його стану, очі лікаря залишалися яскраво-блакитними, і, судячи з їхнього виразу, він анітрохи не розгубив свого допитливого розуму.

– Сер Вільям, я… – почав Мейкпіс, але той одразу ж перервав його:

– Дуже галасливий офіцер поліції. Я чув, інспекторе. – Він зміряв довготелесого полісмена поглядом із сумішшю обурення й зацікавленості, а потім звернувся до свого працівника:

– Дякую, Ендрю, я подбаю про наших гостей. Повертайся до своїх обов’язків.

– Так, сер Вільям. Розпорядитися, щоб подали чай? – Кіт відчувала, що він мало не вдавився цими словами.

– Гадаю, ні, вони в нас ненадовго, – виразно промовив чоловік і додав м’якіше: – Йди, Ендрю.

Коли зачинилися двері, Мейкпіс розтулив був рота, але сер Вільям підвів тремтливу руку і похитав головою, вичікуючи, прислухаючись. За хвилину вони почули кроки, що віддалялися по коридору. Старий опустив руку і втомлено посміхнувся.

– Ендрю чудовий секретар і служить мені вже давно, але іноді стає аж надто пильним і переступає межі своїх повноважень, інспекторе. Сподіваюся, ви матимете це на увазі наступного разу, коли вам захочеться відвідати мене?

Мейкпіс, помітно притихлий, та не надто присоромлений, кивнув.

Сер Вільям тихо вів далі:

– Іноді він також підслуховує під дверима, як я мав нещастя переконатися. Отже, інспекторе, чим я можу вам допомогти?