Джоанн Харрис – Жахослов (страница 1)

Жахослов

Збірка

Обережно! Ненормативна лексика

Джонні —

справжньому знавцеві науки жаху

Бібліотека Проклятих

У Бібліотеці Проклятих є одна книжкова шафа, схована в найвіддаленіших тінях цієї неосяжної скарбниці людського знання, де на запилюженій полиці зберігаються найбільш гнітючі, богохульні, блюзнірські фоліанти й папери, саме існування яких давно забуте всіма, окрім кількох обраних.

Тут ви знайдете цілу низку книг із такими загадковими назвами, як «Книга Ейбона»,[1] «Книга Іода»,[2] «Фрагменти Келено» професора Лабана Шрюзбері,[3] латинське видання «Cthäat Aquadingen»,[4] «Культи нежитю» Франсуа-Оноре Бальфура, графа д’Ерлетт,[5] «De Vermis Mysteriis»,[6] «Співи Дхол»,[7] нецензурована версія «Короля в жовтому»,[8] «Некрономікон» Божевільного Араба,[9] «Пнакотичні манускрипти»[10] і їхні різноманітні фрагменти, одразу дев’ять томів «Одкровення Ґлаакі» і окремий том з поправками Антоніуса Квайна,[11] «Сім потаємних книг Хсана»,[12] єдина збережена копія «Заповіту Карнамаґоса»[13] із застібками з людських кісток, заборонений сьомий том «Libros Sanguis» Англійця[14] і оригінальне німецьке видання «Unaussprechlichen Kulten» Фрідріха фон Юнцта.[15] Заборонене знання, що міститься на їхніх сторінках, приховане за мурами обкладинок – подалі від допитливих очей людства.

Лише невеличка кількість дуже особливих людей знають про їхнє існування, і навіть посеред цієї невеличкої кліки ще менше таких, хто коли-небудь зазирав до затіненого куточка Бібліотеки і насмілювався брати книги з полиць, аби дізнатися приховані всередині таємниці.

Сказано, що серед Шукачів Істини, які зазирнули в ці нечестиві книги, декотрі одразу збожеволіли, тоді як інші вважали за краще вирвати свої закривавлені очі, ніж роздивлятися їхні звивисті письмена хоча б на один удар серця довше.

І на тих забутих полицях, поміж назв, які не годиться промовляти, є один гримуар, що має славу найогиднішого, найвідразливішого з усіх. Ця книга – той самий «Лексикон страху».

Його звабливо м’які та гнучкі сторінки всіяні словами чистого жаху, що проступає в кожній історії, прагнучи заволодіти уявою необачного читача.

Як же тоді, спитаєте ви, я можу все це знати? Колись, дуже давно я був скромним учнем у школі древньої науки Жаху, який міг вільно відвідувати зали для невтаємничених, приходячи і йдучи, коли заманеться. Я був один із тих самих Шукачів Істини, які насмілилися зазирнути під покров темряви, аби дізнатися, що лежить за межами людського сприйняття.

І з тим забороненим знанням нарешті прийшло розуміння. Я більше не міг дозволити, аби ці істини й далі залишалися прихованими. Ось так я й здійснив найтяжчий з усіх гріхів: піддавшись несвоєчасному почуттю справедливості, я відвідав Бібліотеку і, коли був упевнений, що мене ніхто не бачить, вирвав з «Лексикону» жмут сторінок і швиденько покинув місце свого злочину, перш ніж мене було викрито.

Але про злочин, звісно, дізналися.

І як міг я, при всіх здобутих мною знаннях, вірити, що станеться інакше?

Тож я втік, вирішивши, що одного дня поділюся змістом украдених сторінок зі світом. Що, якимось чином, коли приховані в них жахи побачать світло, тоді, лише тоді їхня сила вичахне і Бібліотекарі більше не будуть переслідувати мене, рознюхуючи своїми видовженими мордами, простягаючи до мене свої чудернацькі звивисті кінцівки.

Але тепер, коли минула ціла вічність, вони нарешті знайшли мене. Я чую вві сні їхні пронизливі голоси і знаю, що вони вже близько. У мене лишилося не так багато часу.

Тож тепер настав час розділити ці сторінки з вами. Із цих слів складається мова первісного жаху, а історії, викладені цією мовою, не для новачків і слабкодухих.

Але будьте насторожі: щойно ви прочитаєте це, як вороття вже не буде. Ці історії закарбуються у вашій пам’яті назавжди, пускаючи довгі звивисті корені підступних страхів у саму підсвідомість – аж доки ви так само не збагнете справжнього значення слова «жах».

Але тоді, мій друже, може бути надто пізно для нас обох…

Б[16]

БЕЗЛИКИЙ, – а, -е. Те саме, що «безлиций». Який не має виразного зовнішнього вигляду, чітко окреслених, характерних рис; розпливчастий, невиразний.

Найближча етимологія: лик «обличчя, а також його зображення (зазвичай на іконах); зовнішній вигляд, видима поверхня чого-небудь»; рос. лик «обличчя; його зображення», бр. [лік] «обличчя; риси обличчя, р-цсл. ликъ, болг. лик «обличчя, образ; зовнішній вигляд»; схв. лûк «постать, форма, фігура; зовнішній вигляд, обличчя»; слн. lík «фігура, постать, образ; блиск»; – псл. [likъ] «зовнішній вигляд; обличчя; щока», поряд з lice від *liko «лице»; – прус. laygnan (*laiknan) «щока».

Синоніми: невиразний, блідий, розпливчастий, неяскравий; БЕЗКРИЛИЙ.

Приклад: «Безлика тінь, що завжди підстерігає вас, коли ви подумки повертаєтесь до старого будинку зі своїх спогадів…»

Безликі

Джоанн Гарріс

Я пам’ятаю це місце. Я бував тут раніше. Дуже давно, коли був дитиною шести років. Я знав цю стіну. Цей поріг. Це стіна церкви, під якою розрослася лаванда вздовж усієї стежки і над якою здіймається невисока, схожа на обрубок церковна дзвіниця. Ці двері я теж колись бачив: білі двері, вбудовані в чорний залізний одвірок, без жодного дверного молоточка чи дзвоника. Поштової скриньки теж немає, може, тому що тут нема нікого, а може, для того щоб не допустити втручання навколишнього світу. Хай там як, ці двері безликі, позбавлені сенсу. За ними нічого не відбувається.

Якщо пройти стежкою далі, то на певній відстані від дверей побачиш ворота, що ведуть у церковний сад. Сьогодні вони відчинені, і я можу зазирнути всередину. Біля стовпа воріт росте тисове дерево, а за ним тягнеться галявина, пухка земля якої всіяна надгробками. Навколо невеличкими купками ростуть проліски, первоцвіти й крокуси.

Могильні камені так само безликі, як і двері. Час і руйнування стерли з них усе, і як винагорода за терпіння їм дісталися розетки золотавого та сріблястого лишаю, наче премії на церковному святі (якщо тільки бувають премії за смерть) – першого ступеня, другого ступеня. Дуже давно, коли я був дитиною, я часто намагався прочитати написи на них і, стоячи на колінах у залитій сонцем траві, водив кінчиком пальця вздовж звивин на камені. Ось дещо схоже на «А», а далі ще щось, схоже на «16», – чи, може, це лише сліди хробака-каменеїда, що ліниво повзав від слова до слова, перетворюючи історію на нісенітницю.

«У природі не існує хробаків-каменеїдів», – чую я голос мого дідуся.

О, вони таки існують. Я знаю, що вони існують, як знаю і про існування Дрібничок, тому що постійно їх бачу. Тепер уже не так часто, але був рік, коли померла моя мати – зникла з лиця землі, наче стертий з дошки крейдяний напис, – і того року Дрібнички були скрізь: вони сиділи на церковній стіні, кулею носилися стежкою, висіли в повітрі, кліпаючи на мене очиськами, ховалися за диваном, вичікуючи моменту, аби простягнути до мене руку – чи бодай палець, – щойно я відвернуся.

Ось що сталося зі мною того року, коли мені виповнилося шість. На той час я не знав напевне, що саме змінилося і як надовго. Пізніше мені розкажуть правду: що вона загинула в автокатастрофі, що мій батько залишився вдома, що мене відіслали до дідуся з бабусею в Оксфордшир – подалі від трагедії.

Але все, що я на той час розумів, це що всі дарували мені подарунки, хоча вже минув Великдень і до мого дня народження було ще далеко, що мене забрали зі школи за три дні до закінчення чверті і що, коли я питав про свою матір, мені щоразу відповідали різне: що вона з янголами, що вона вирушила в мандрівку, що вона втомилася і мала відпочити.

Ніхто не сказав мені, що вона мертва, і це мене бентежило й лякало – адже я знав, що означає «мертва», а всі інші, здається, цього не розуміли. Я намагався пояснити бабусі, що янголів не існує, але вона лише стискала губи, як завжди, коли я казав щось, що їй не подобалося, а згодом, коли я хотів погратися з машинками – вишикував їх і потім зіштовхував між собою, як у серіалі «Недоумки з Газзарда», – вона сказала, що я такий самий, як мій батько, і почала розповідати, що чекає на нас усіх. Тож я взяв свої машинки та пішов гратися надвір, отримавши при цьому попередження не відходити надто далеко і не плутатись ні в кого під ногами.

Надворі було ясно і геть не холодно – як і завжди бувало під час канікул. Тюльпани, жовтофіолі й блідо-жовті примули росли вздовж старої кам’яної стіни, що тяглася від бабусиного будинку до церкви. Було сонячно, від дерев лягали довгі тіні, і одна Дрібничка пробігла зовсім поряд зі мною, гадаючи, що я її не помічу, спритна й нахабна, мов щуреня – а тоді розчинилася в стіні.

Я гадав, чи мама теж їх бачила. Чи не тому вона розбилася на машині? Я уявляв собі це дуже чітко: блакитне авто моєї матері – і Дрібничка (що могла з’явився перед нею у вигляді гумового м’яча, собаки, велосипеда або навіть маленького хлопчика, як я) вистрибує на дорогу, дочекавшись можливості вкрасти її в мене.

Ось тоді я зупинився і побачив двері. Білі двері, окуті залізом, без дзвоника чи поштової скриньки. Я бачив, які вони старі. Дерево під білою фарбою було потріскане, спорохніле від віку, наче борт судна, що колись виходило в море і повернулося, навантажене скринями скарбів.