Джоан Роулинг – Стрімка могила (страница 94)
Бекка затнулася. З-за скульптури вийшла Емілі з мотузкою в руках. Її голова була недавно поголена; як і Луїзі, Емілі поки не дозволяли почати відрощувати волосся. Емілі холодно й зухвало глянула на Бекку, а тоді повернулася до роботи.
— …тож ми вшановуємо його у той спосіб, який він образ для власного самовираження, — закінчила Бекка.
Члени групи механічно потягнулися до своїх жмутків соломи, і Робін побачила, що її товаришів уже навчили робити норфолкські ліхтарики, складніші за фігури, які встигла опанувати вона. Ніхто не поспішав їй допомагати, тож Робін взяла ламінований листок з інструкцією. Сонце палило їй спину.
Бекка зайшла до майстерні й повернулася з «Відповіддю» у шкіряній палітурці, з якої на попередньому сеансі читала Мадзу. Діставши шовкову закладку з потрібної сторінки, Бекка прокашлялася і почала читати.
— «Тепер я наближаюся до частини оповіді, яка є водночас жахливою і чудесною, розпачливою та радісною.
Скажу перш за все, що насельникам бульбашкового світу те, про що я зараз повідаю — принаймні те, як я це зрозумів та осягнув — може здатися бентежним і навіть шокуючим. Яким чином, спитають вони, смерть дитини може стати чимось чудесним та радісним?
Я маю почати з опису Дайю. Матеріалісти назвали б її моєю донькою, але я так само любив би її, якби між нами не було плотського зв’язку.
Із самого дитинства було зрозуміло, що Дайю ніколи не потребуватиме пробудження. Вона народилася пробудженою і мала надзвичайні метафізичні здібності. Вона могла поглядом приборкати дику тварину й непомильно знаходила предмети навіть на великій відстані. Вона не цікавилася дитячими іграшками та забавами, а натомість тягнулася до письма, читала без навчання, висловлювала істини, які люди осягають хіба за ціле життя…»
— А ще вміла ставати невидимою, — промовив холодний голос з-за високої солом’яної скульптури.
Частина групи озирнулася на Емілі, але Бекка проігнорувала це втручання.
— «Вона зростала, і також зростали її сили. Думка про те, що дитина у чотири, п’ять років може мати настільки високе духовне покликання, здалася б мені абсурдною, якби я на власні очі на бачив цього. Щодня вона набувала більшої мудрості й надавала нові докази чистоти власного спілкування з Благословенним Божеством. Навіть у дитинстві вона перевершувала моє розуміння. Я роками шукав та опановував свої духовні дари. Дайю просто приймала свої здібності як природну річ, без внутрішнього конфлікту, не бентежачись.
Тепер я озираюся назад і не розумію, як не усвідомлював її долі, хоча вона говорила мені про неї за кілька днів до свого земного кінця.
«Тату, я скоро маю відійти до Благословенного Божества, але не хвилюйся, я повернуся».
Я думав, що вона говорить про стан, коли чисті духом ясно бачать обличчя Божества, і якого сам досягав завдяки мантрам, постуванню та медитації. Я знав, що Дайю, як і я сам, вже бачила Божество і розмовляла з Ним. Слово «відійти» мало б мене насторожити, але я був сліпий, хоч вона про все сказала прямо.
Обраним знаряддям Божества стала молода жінка, яка відвела Дайю до темного моря, коли я спав. Дайю радісно попрямувала до небокраю перед сходом сонця і зникла з матеріального світу; її плоть розчинилася в океані. Вона стала, як називає такі речі світ, мертвою.
Мій відчай не мав меж. Минуло багато тижнів, перш ніж я збагнув, що саме для цього її було послано нам. Хіба вона не казала мені багато разів: «Тату, я існую поза межами матерії»? Її було послано, щоб навчити нас усіх, що єдиною істиною, єдиною реальністю є дух. І коли я нарешті вповні збагнув це й смиренно сказав про це Благословенному Божеству, Дайю повернулася.
Так, вона повернулася до мене, і я бачив її так само ясно…»
Емілі презирливо засміялася. Бекка різко закрила книжку й підвелася, а перелякана група старалася не піднімати очей від солом’яних поробок.
— На хвилинку, Емілі, якщо твоя ласка, — сказала Бекка сестрі. З викликом на обличчі Емілі відклала солому, яку підплітала до торсу гігантської статуї, і пішла за Беккою у майстерню. Налаштована дізнатися більше, Робін, яка знала, що за майстернями є невелика туалетна кабінка, пробурмотіла:
— Я до вбиральні, — і теж пішла.
Всі вікна вагончика були прочинені, щоб там можна було хоч якось дихати. Робін обійшла будівлю, зникнувши з очей групи, а тоді підкралася до вікна у його задній частині, крізь яке було чути притишені голоси Бекки та Емілі.
— …не розумію, що не так, — я ж із тобою погодилася.
— Чому ти засміялася?
— Сама як думаєш? Хіба не пам’ятаєш, коли ми впізнали Лін…
— Замовкни. Стулися.
— Гаразд, я…
— Повернися. Іди сюди! Нащо ти згадала невидимість?
— А, то тепер мені вже можна говорити? Так ти ж сама сказала, що це було. Це ти мені наказала так сказати.
— Брехня. Якщо хочеш розповісти інакшу історію, — вперед, ніхто тебе не тримає!
Емілі чи то засміялася, чи то зойкнула.
— Брудна лицемірка.
— Сказала людина, яку повернули сюди, бо вона не контролює власну ЕМ!
— Я не контролюю ЕМ? На себе подивись, — презирливо озвалася Емілі. — У цьому місці більше ЕМ, ніж у будь-якому центрі.
— Кому, як не тобі, знати, — тебе з із купи їх повиганяли. Я думала, ти розумієш, що висиш на волосинці, Емілі.
— Цехто так каже?
— Мадзу так каже. Тобі пощастило, що після Бірмінґема ти не дійшла до третьої позначки, але це ще може статися.
Робін почула кроки і здогадалася, що після цієї погрози Бекка вирішила піти, але Емілі знову заговорила, і цього разу в її голосі бринів відчай.
— Ти б хотіла, щоб я пішла тим самим шляхом, що Кевін? Просто убила себе?
— Ти смієш говорити зі мною про Кевіна?
— А чого б мені про нього не говорити?
— Мені відомо, що ти зробила, Емілі.
— Що я зробила?
— Ти розмовляла з Кевіном про його книжку.
— Що? — ошелешено спитала Емілі. — Це як?
— Огидна кімната, де він застрелився, була вся списана словами, і він написав на стіні МОЄ ІМ’Я і ще щось про змову.
— Ти гадаєш, що Кевін міг хотіти спілкуватися зі мною після того, як ми…
— Замовкни, стулися! На Бога! Ти тільки про себе й піклуєшся? Чхати на Тата Джея, на нашу місію…
— Якщо Кевін щось знав про тебе і про змову, то це не я йому сказала. Але він завжди погоджувався зі мною у тому, що ти брехло собаче.
Робін не знала, що зробила Бекка, але Емілі зойкнула, ніби від болю.
— Їстимеш овочі, — промовила Бекка невпізнаваним, загрозливим голосом, геть не схожим на її звичний бадьорий тон. — Чуєш? І працюватимеш на городі, ще й радітимеш, або я скажу Раді принципалів, що ти допомагала Кевіну.
— Не скажеш, — відповіла Емілі, тепер схлипуючи, — не скажеш, клята боягузко, бо ти знаєш, що я можу їм розповісти, якщо захочу!
— Якщо мова про Дайю, — вперед. Я розкажу Татові Джею та Мадзу про цю розмову, тож…
— Ні! Ні, Бекко… не треба!
— Це мій обов’язок, — відповіла Бекка. — А ти розповіси їм свою версію того, що бачила.
— Ні, Бекко, прошу, не кажи їм…
— Чи вміла Дайю ставати невидимою?
Запала коротка пауза.
— Так, — ламким голосом відповіла Емілі, — але…
— Або вміла, або не вміла. То що скажеш?
— Вона… вміла.
— Правильно. І щоб я не чула від тебе нічого іншого більше ніколи, брудна маленька свинко.
Робін почула кроки, а тоді ляснули двері вагончика.
59
«Ї Цзін», або «Книга Змін»