Джоан Роулинг – Стрімка могила (страница 67)
— Ви брали участь у дізнанні? — спитав Страйк.
— Ще б пак! — голосно відповів полковник Ґрейвз. — Вони не могли нам завадити піти до дізнання.
— І ви весь час були там?
— Протягом всього процесу, — кивнув полковник Ґрейвз. — Вони всі приїхали на дізнання у своїх рясах чи що воно. Вейс і Мадзу приїхали на новісінькому «мерседесі». Коронерка дуже переймалася відсутністю тіла. Ще б пак. Незвична обставина. Якби коронерка щось наплутала, то полетіла б її голова. Але берегова охорона підтвердила, що коло берега в ті дні була сильна розривна течія.
Привели експертного свідка, рятувальника, який сказав, що в холодній воді тіло може затонути і довго не спливати чи зачепитися за щось на дні. Видно було, як коронерці полегшало. Все одразу стало просто. А ще свідки бачили, як дівчина, Шері, вела Дайю на пляж. Розумово відсталий хлопчик…
— Арчі, тепер це називається «розлади навчання», — втрутився Ніколас, якому приємно було виправити тестя після клинів щодо переваги армії над флотом. — Такі речі вже не можна казати.
— Та хіба ж воно не те саме? — роздратувався полковник Ґрейвз.
— Тобі пощастило не бути дотичним до чортової освітньої системи, — відповів Ніколас. — Отримав би на горіхи, що називаєш речі своїми іменами.
— Цього свідка часом звали не Пол Дрейпер? — спитав Страйк.
— Імені не пригадаю. Такий малого зросту. Очі порожні. Здавався наляканим. Гадав, що втрапив у халепу, бо бачив, як Шері вивозила Дайю з ферми.
— Люди, що бачили, як фургон поїхав, і справді вскочили в халепу, — пояснив Страйк. — Вони були покарані за те, що не спинили Шері.
— Так це і був план Вейса, хіба ні? — відповів полковник, суплячись у його бік. — Сказав дівчині переконатися, щоб люди обов’язково бачили, як вони їдуть, щоб потім дати свідкам прочухана. Зробити вигляд, наче це не їхніх рук справа.
— Ви вважаєте, що Вейси наказали Шері втопити її?
— О так, — відповів старий солдат. — Так, вважаю. Мертвою вона коштувала чверть мільйона. І на будинок вони намагалися накласти лапу, поки ми не заплатити юристам, і ті від них відкараскалися.
— Розкажіть мені про Шері, — попросив Страйк.
— Дурноверха, — негайно відповів полковник Ґрейвз. — Нюняла на трибуні для свідків. Сумління нечисте. Ясно, як Божий день. Я не кажу, що дівчина справді втопила Дайю. Просто відвела на пляж у темряві, коли було відомо, що там сильна течія, і дозволила природі зробити решту справи. Це нескладно. Якого біса купатися о такій годині?
— Ви часом не відправляли до Шері Ґіттінз О’Коннора?
— О, так. Він її вистежив і знайшов у будинку кузини в Далвічі. Насправді її звали не Шері Ґіттінз… вона втекла з дому. Справжнє ім’я — Карін Мейкпіс.
— Це, — мовив Страйк, роблячи помітку в записнику, — надзвичайно корисна інформація.
— Знайдете її? — спитав полковник.
— Якщо зможу, — відповів Страйк.
— Добре, — кивнув полковник. — Вона перелякалася, коли з’явився О’Коннор. Наступного дня накивала п’ятами, і він її більше не знайшов… але саме вона знає, що там сталося насправді. Вона — ключ.
— Що ж, — сказав Страйк, пробігаючи очима нотатки, — здається, я спитав усе, що мав. Дуже вдячний за присвячений мені час. Ви неймовірно допомогли мені.
— Я вас проведу, — раптом схопилася на ноги Філіппа.
— До побачення, — мовив полковник, простягнувши руку Страйкові. — Якщо щось дізнаєтеся, повідомите мені, авжеж?
— Обов’язково, — відповів Страйк. — Щиро дякую за чай і торт, місіс Ґрейвз.
— Дуже сподіваюся, що ви щось дізнаєтесь, — сердечно відповіла мати Аллі.
Кроки розбудили старого лабрадора, який поплентався за Страйком та Філіппою, коли вони вийшли з кімнати. Філіппа мовчала аж до сходів, що спускалися на засипане гравієм подвір’я. Пес прочовгав повз них, дістався бездоганного газону і там присів, витиснувши на диво великий каведлик.
— Хочу вам дещо сказати, — мовила Філіппа.
Страйк розвернувся до неї. Взута у пласкі балетки, які полюбляла покійна принцеса Діана, Філіппа була значно нижча за нього і мусила задирати голову, щоб зазирнути в обличчя детективу своїми холодними блакитними очима.
— Нічого доброго, — мовила Філіппа Ґрейвз, — із вашого нишпорення навколо смерті Дайю не вийде. Анічогісінько.
Протягом своєї детективної кар’єри Страйк зустрічав людей, які виражали схожі настрої, але не знаходив у собі співчуття до них. Для Страйка правда була священною. Нарівні з нею він цінував хіба що справедливість.
— Чому ви так вважаєте? — якнайлюб’язніше спитав він.
— Звісно, це зробили Вейси, — сказала Філіппа. — Ми це знаємо. Ми завжди це знали.
Страйк дивився на неї так вражено, ніби зустрів якийсь новий вид.
— І ви не хочете бачити їх на лаві підсудних?
— Ні, — відрубала Філіппа. — Мені просто байдуже. Я хочу просто забути всю цю прокляту історію. Усе моє дитинство — усе життя, поки він не вкоротив собі віку — я тільки й чула, що Аллі, Аллі, Аллі. Аллі вередує, Аллі хворий, де Аллі, що нам робити з Аллі. В Аллі дитина, що робити з дитиною Аллі, дамо йому грошей, тепер у нас є Аллі і Дайю, люба, запроси їх на своє весілля, бідолашний Аллі, божевільний Аллі, покійний Аллі.
Страйк не здивувався б, якби виявилося, що Філіппа Ґрейвз каже ці слова вперше. Її обличчя почервоніло і вона аж трусилася, але не як мати, а від того, що всі м’язи напружилися від гніву.
— І щойно його не стало, почалося: Дайю, Дайю, Дайю. Вони ледь помітили народження мого первістка, бо досі бачили тільки Аллі — а Дайю була кошмарним дівчиськом. Нам не можна цього казати, нам із Ніком, о ні, — я знову мусила відступити заради дитини тієї ницої жінки, прикинутися, що я люблю її і хочу бачити тут, у нашому родинному домі, і не проти, щоб вона його успадкувала. Ви думаєте, що вчините чудово, якщо доведете, що це зробила вона, так? Я вам скажу, чого ви досягнете насправді. У цій сім’ї знову почнеться «Аллі, Аллі, Аллі», до нас причепиться преса, моїх дітей питатимуть у школі про загиблу кузину і дядька-суїцидника — Украденого пророка і Утоплену пророчицю, мені відомо, як їх там кличуть — навіть книжки напишуть, якщо ви доведете, що вони її втопили, не те що газетні статті — і над моїми дітьми теж витатиме привид Аллі. Ви думаєте, якщо ви доведете, що вони її вбили, то зупините цю кляту церкву? Нічого подібного не буде. УГЦ нікуди не зникне, що б ви собі не думали. Якщо дурні бажають іти до Вейсів, щоб їх там шмагали — то їхній вибір, хіба ні? Кого ви, власне, рятуєте?
Парадні двері Ґарвестон-Голлу знову прочинилися. На гравій ступив насуплений Нік. Страйк відзначив, що він міцний чоловік. На зріст — майже як сам детектив.
— Усе гаразд, Піпс?
Філіппа розвернулася до чоловіка.
— Я просто розповідаю йому, — з люттю сказала вона, — якої ми думки.
— Ви згодні з дружиною, так, містере… даруйте, я не знаю вашого прізвища, — сказав Страйк.
— Делоней, — холодно відповів Ніколас, поклавши руку на плече дружині. — Так, згоден. Потенційні наслідки для нашої сім’ї можуть бути руйнівними. Крім того, — додав він, — Дайю вже не повернути, хіба ні?
— Аж ніяк, — відповів Страйк. — За моєю інформацією, церква повертає її регулярно. Що ж, дякую за приділений час.
За гарчанням заведеного двигуна від почув, як грюкнули дубові двері. Забутий на газоні лабрадор, мляво махаючи хвостом, провів поглядом Страйка, який розвернув машину і поїхав.
39
«Ї Цзін», або «Книга Змін»
Перші п’ять днів у ролі повноправної вірянки Універсальної гуманітарної церкви принесли Робін кілька випробувань.
Першим було приховання бруду на однострої на ранок після вилазки до лісу. На превелике щастя, її і ще кількох людей удосвіта відправили збирати яйця в курнику, де вона вдало зобразила падіння і таким чином пояснила плями. За сніданком кілька пильних вірян поцікавились кропивними опіками в неї на шиї та щоці, на що Робін відповіла, що то алергія. Без тіні співчуття їй пояснили, що хвороби матеріального тіла відбивають стан духу всередині нього.
Скоро після сніданку Джонатан Вейс покинув територію ферми, забравши кількох людей, серед яких був і Денні Броклз. Всі принципали церкви, крім Мадзу і Тайо, теж поїхали. Віряни, що залишалися, зібралися на стоянці, щоб попрощатися з Татом Джеєм. Вейс поїхав у сріблястому «мерседесі» на чолі кортежу з менших автівок, а натовп кричав і плескав у долоні.
Після обіду два мікроавтобуси привезли вірян, яких перевели з центрів у Бірмінґемі та Ґлазґо.
Робін зацікавилася новоприбулими, бо Кевін Пірбрайт казав, що на Чапмен-Фарм привозили вірян, які потребували повторної індоктринації. Бунтарі чи незадоволені, мабуть, вільніше говоритимуть про церкву, тож Робін вирішила не випускати їх із уваги і принагідно втягнути в розмову.
Особливо Робін зацікавила друга людина з поголеною головою, яку вона побачила на Чапмен-Фарм: бліда і майже лиса молода жінка з дуже густими бровами. Вона ходила надувшись і не поспішала відповідати на вітання мешканців ферми, яким, здавалося, була добре знайома. На жаль, і голомозу жінку, й інших переведених вірян негайно залучили до брудної роботи — прання та догляду за худобою — а Робін тепер тягнули через прискорений курс чимдалі складніших лекцій про доктрину церкви.
У вівторок після обіду Робін зіткнулася з другим випробуванням і змушена була визнати, що її підготовка до роботи під прикриттям була не такою досконалою, як здавалося.