Джоан Роулинг – Стрімка могила (страница 64)

— Придбаний моїм дідом. Пивна аристократія. Броварні, утім, давно немає. Чули колись про «Ґрейвз Стаут»?

— Боюся, що ні.

— Відійшли від справ у 1953. Але маю кілька пляшок у льосі. Гидота. Батько змушував пити, — підмурок родинних статків тощо. То прийшли, — мовив полковник, захекавшись уже не гірше за свого пса, і відчинив двері.

Вони увійшли до великої вітальні, де панував невибагливий затишок аристократії: м’які канапи та крісла, оббиті вицвілим ситцем, вікна у свинцевій оправі, що дивилися на розкішний парк, і твідова лежанка для собаки, на яку лабрадор гепнувся із виглядом пса, який уже завершив плановий моціон на сьогодні.

Навколо низького столика з чайним начинням та бісквітним тортом «Вікторія», на вигляд домашнім, сиділо троє людей. У кріслі Страйк побачив стару жінку з тонким білим волоссям, убрану в темно-синє та перли. Руки жінки трусилися так сильно, що наводили на думку про хворобу Паркінсона. На дивані сиділа пара. Обом на вигляд було під п’ятдесят. Навислі брови та великий римський ніс надавали лисуватому чоловіку схожості з орлом. Його краватка — якщо тільки він не прикидався тим, ким не був, що за цих обставин Страйку здалося малоймовірним — показувала, що колись він служив у Королівській морській піхоті. Дружина, огрядна білявка, була одягнена в рожевий кашеміровий светр та твідову спідницю. Пишно начесане волосся сколював оксамитовий бант: Страйк востаннє бачив таку зачіску у вісімдесяті. Червоні щоки з порепаними судинами натякали, що жінка багато часу проводить на свіжому повітрі.

— Моя дружина Барбара, — сказав полковник Ґрейвз, — наша донька Філіппа та її чоловік Ніколас.

— Доброго ранку, — привітався Страйк.

— Добридень, — відповіла місіс Ґрейвз. Філіппа тільки кивнула, не усміхнувшись, а Ніколас взагалі утримався від вітальних жестів чи звуків.

— Сідайте, — запросив полковник, вказуючи Страйку на крісло навпроти канапи. Сам він повільно опустився на стілець із високою спинкою й аж рохнув від полегшення.

— Якого чаю бажаєте? — спитала місіс Ґрейвз.

— Міцного, якщо ваша ласка.

— Оце чоловік! — гарикнув полковник. — Я слабкого чаю не терплю.

— Я зроблю, матусю, — запропонувала Філіппа. У місіс Ґрейвз і справді так трусилися руки, що Страйку не здалося розумним довіряти їй окріп.

— Бажаєте торт? — без усмішки спитала Філіппа, передавши йому чай.

— Не відмовлюся, — відповів Страйк. До біса дієту.

Щойно всі отримали все і Філіппа знову сіла, Страйк почав:

— Власне, я дуже вдячний за цю нагоду поговорити з вами. Я розумію, що це нелегко.

— Нас запевнили, що ви не якийсь слизький шпиг, — сказав Ніколас.

— Приємно це чути, — сухо відказав Страйк.

— Без образ, — сказав Ніколас із виглядом людини, яка не від того, щоб образити, і навіть ладна цим пишатися, — але ми вирішили, що вас слід перевірити.

— Ви можете пообіцяти, що нас не тягатимуть по таблоїдах? — спитала Філіппа.

— Бо ви там регулярно фігуруєте, — додав Ніколас. Страйк міг би заперечити, що в житті не дав жодного інтерв’ю, що цікавість журналістів до ного персони була спричинена в основному успішними розслідуваннями і що він ніяк не може завадити пресі зацікавитися його новою справою.

Натомість він сказав:

— Наразі ризик втручання преси майже нульовий.

— Але ви вважаєте, що вона може зацікавитися? — натиснула Філіппа. — Бо наші діти нічого про це не знають. Вони вважають, що їхній дядько помер із природніх причин.

— Піпс, це було так давно, — мовила місіс Ґрейвз. Страйкові здалося, що вона трохи нервує через доньку та зятя. — Минуло двадцять три роки. Аллі тепер було б п’ятдесят два, — тихо додала вона у простір.

— Якщо ми можемо врятувати іншу сім’ю від того, що пережили самі, — гучно заявив полковник Ґрейвз, — ми будемо щасливі це зробити. Людина має певні обов’язки, — додав він, кинувши на зятя виразний, попри плівку катаракти на очах, погляд. Скуто розвернувшись на стільці до Страйка, він спитав: — Що саме ви бажаєте знати?

— Що ж, — сказав Страйк, — якщо це можливо, я почав би з Александра.

— Удома ми завжди називали його Аллі, — сказав полковник.

— Яким чином він зацікавився церквою?

— Це довга історія, — мовив полковник Ґрейвз. — Він, знаєте, хворів… але ми цього довго не усвідомлювали. Як воно зветься? — спитав він у дружини, але відповіла донька.

— Маніакально-депресивний розлад, але тепер, мабуть, придумали нове модне слово.

Тон Філіппи видавав скептичне ставлення до психіатрії та психіатрів.

— Коли він був хлопчиком, — тремким голосом мовила місіс Ґрейвз, — ми думали, що він просто вередливий.

— Стільки труднощів у шкільні роки, — скрушно похитав головою полковник Ґрейвз. — Зрештою його вигнали з Раґбі.

Це була назва старовинної та престижної приватної школи.

— Чому так сталося? — спитав Страйк.

— Наркотики, — похмуро відповів полковник Ґрейвз. — Я тоді служив у Німеччині. Ми забрали його до себе. Віддали до міжнародної школи, щоб довчився на атестат, але він був проти. Дуже скандалив. Сумував за друзями. «Чому Піпс дозволено лишатися в Англії?» «Піпс не ловили у гуртожитку з марихуаною, ось чому», — відповів я. Я сподівався, — додав полковник, — що товариство військових, знаєте, наставить його на вірний шлях. Весь час сподівався… але ось чим скінчилося.

— Його бабуся зголосилася наглянути за Аллі у себе в Кен-ті, — сказала місіс Ґрейвз. — Вона завжди любила Аллі. Він мав довчитися на атестат у місцевому коледжі, аж тут ми дізналися, що він утік. Бабуся нетямилася від тривоги. Я полетіла до Англії його шукати і знайшла у Лондоні, в будинку одного зі шкільних друзів.

— Том Бантлінґ, — понуро кивнув полковник. — Вони удвох цілі дні сиділи у підвалі та приймали наркотики. Утім, Том кінець-кінцем виборсався, — додав він, зітхнувши. — Тепер кавалер Ордену британської імперії… біда, знаєте, була в тому, що коли Баба його знайшла, Аллі минуло вісімнадцять. Його не можна було силою повернути додому чи змусили робити те, чого він не бажав.

— З чого ж він жив? — спитав Страйк.

— Інша бабуся лишила йому невеликий спадок, — пояснила місіс Ґрейвз. — І тобі теж, так, люба? — додала вона, звертаючись до Філіппи. — Ти ще на нього купила Баґл-Боя?

І місіс Ґрейвз показала на шафку з вигнутим фасадом, де стояло багато фотографій у срібних рамках. По миті збентеження Страйк зрозумів, що йому вказують на одне з найбільших фото, де міцненька юна Філіппа у мисливському вбранні усміхалася зі спини величезного сірого коня — це, вочевидь, був Баґл-Бой — а за ними виднілася зграя хортів. Її волосся, яке на фото було темним, було зібране точно таким самим оксамитовим бантом, як сьогодні.

— Тобто Аллі мав достатньо грошей, щоб не працювати? — спитав Страйк.

— Так, але він усе спустив, — відповів полковник Ґрейвз, — впорався за дванадцять місяців. А тоді звернувся по… як же воно зветься… субсидію. Я вирішив піти у відставку. Не хотів, щоб Баба розбиралася з ним сама-одна. Ми почали розуміти, що коїться щось дуже недобре.

— З’явилися ознаки психічного захворювання, я правильно розумію?

— Так, — відповіла місіс Ґрейвз, — він став параноїдальним, дивним. Якісь химери про уряд. Жахливо те, що ми тоді не розуміли, що це психічне захворювання, бо він завжди був трохи…

— Сказав нам, що з ним розмовляє Бог, — сказав полковник Ґрейвз. — Ми гадали, що то через наркотики. Думали, якби ж він тільки покинув ту кляту марихуану… він розсварився з Томом Бантлінґом і потім жив то в одних, то в інших, аж поки набридав і вони його виганяли. Ми намагалися стежити за ним, але іноді не знали, де він зник.

— А тоді в одному пабі він ускочив у просто жахливу халепу. Нік тоді був із ним, так? — спитала місіс Ґрейвз у зятя. — Вони були однокласниками, — пояснила вона Страйку.

— Я його намагався напоумити, — сказав Ніколас, — коли якийсь хлоп його штовхнув, а він накинувся на бідаху зі скляним кухлем. Пошматував йому обличчя. Наклали шви. Відкрили справу.

— Правильно зробили, — гарикнув полковник. — Тут нема чого заперечувати. Ми знайшли йому адвоката, друга сім’ї, а Данверс залучив психіатра.

— Аллі погодився лиш тому, що боявся в’язниці, — пояснили місіс Ґрейвз. — Він страшенно боявся опинитися під замком. Гадаю, він саме тому ніколи не любив школи-інтернати.

Філіппа ледь помітно закотила очі. Її батьки навіть не побачили цього, а от Страйк звернув увагу.

— І той психіатр діагностував цю маніакальну депресію, чи як там вона зветься, — додав полковник Ґрейвз, — і прописав пігулки.

— І сказав, що Аллі в жодному, в жодному разі більше не можна курити шмаль, — сказала місіс Ґрейвз. — Ми відмили Аллі перед судом, підстригли тощо, він мав такий чудовий вигляд у костюмі! Суддя поставився з великим розумінням, сказав, що Аллі підуть на користь громадські роботи. І ми теж, — зітхнула місіс Ґрейвз, — вважали тоді, що арешт — то насправді було на краще, правда ж, Арчі? Звісно, ми зовсім не тішилися, що постраждав якийсь бідолаха.

— І він повернувся жити сюди? — спитав Страйк.

— Точно так, — кивнув полковник Ґрейвз.

— А його психічний стан покращився?

— Так, йому стало значно ліпше, — відповіла місіс Ґрейвз. — І ти так раділа, що брат повернувся, правда, Піпс?

— Гм, — озвалася Філіппа.

— Він знову став такий, як у дитинстві, — сказала місіс Ґрейвз. — Такий добрий, такий дотепний…