Джоан Роулинг – Стрімка могила (страница 61)
— Сюди, — запросив він і повів нових вірян із храму до обідньої зали.
Було вже темно, тіло і досі мокра голова Робін пішли сиротами. Пенні Браун досі стривожено виглядала подругу, з якою приїхала до Чапмен-Фарм.
Нові віряни ввійшли до їдальні, де інші члени церкви, які покинули храм раніше, зустріли їх стоячою овацією. Вочевидь, поки новачки перебували в підвалі під садибою, було зроблено чимало, бо з бантин звисали червоні та золоті паперові ліхтарі, схожі на ті, що хиталися під вітром на Вардор-стріт, а ще апетитно пахло м’ясом. Працівники кухні вже пішли між столами, штовхаючи свої величезні металеві каструлі на колесах.
Робін опустилася на перше-ліпше місце і жадібно випила воду, яка стояла там у пластянці.
— Вітаю, — промовив тихий голос з-за її спини, і вона побачила голомозу Луїзу, яка штовхала каструлю, звідки пахло ніби курячим карі. Вона насипала повний черпак на жерстяну тарілку Робін і додала кілька ложок рису.
— Дякую, — щиро сказала Робін. Луїза мляво усміхнулася і пішла далі.
Це був не найкращий карі на світі, проте нічого смачнішого та поживнішого Робін не їла, відколи приїхала на Чапмен-Фарм, а ще тут вистачало білку. Вона їла швидко, так прагнучи цих калорій, що не могла стриматися. Коли з карі було покінчено, їй дали миску йогурту з медом, і це було найсмачніше, що вона їла за цілий тиждень.
У залі панував святковий дух. Сміху лунало більше, ніж зазвичай, і Робін здогадувалася, що причиною цього був бенкет, який їм подали. Тепер вона побачила за верхнім столом Нолі Сеймур у помаранчевих шатах, і до неї вперше дійшло, що акторка, мабуть, одна з принципалів церкви. Поруч із Нолі сиділо двоє чоловіків середніх літ, теж у помаранчевих шатах. Робін спитала про них свого сусіда, і той пояснив, що один із них — мультимільйонер, який зробив собі статки на пакувальній продукції, а другий — член парламенту. Робін запам’ятала імена, щоб згадати про них у листі до Страйка.
Коли всі доїли, до зали ввійшли Джонатан та Мадзу Вейси, яких зустріли новою овацією. Дівчини з серцевидним обличчям та решти новачків, які не ступили до басейну, ніде не було видно. Робін було цікаво, де вони, чи їх узагалі нагодують і чи пов’язана довга відсутність Вейсів з останньою спробою переконати їх.
Вона боялася, що Вейс виступить з новою промовою, але натомість із колонок знову залунала музика, Вейси сіли, і помахом руки Джонатан сповістив, що з формальностями покінчено і час святкувати. Залунала стара пісня «R.E.M», і дехто з вірян, уперше за бозна-скільки часу наївшись м’яса, підхопився танцювати.
36
«Ї Цзін», або «Книга Змін»
Вечірка тривала щонайменше дві години. Джонатан Вейс спустився від верхнього столу (його зустріли захоплені крики) і почав танцювати з юними дівчатами. Мільйонер-пакувальник теж підвівся, рухаючись так, ніби його суглобам не завадило б мастило, і приєднався до групи, що зібралася навколо Вейса. Робін так само сиділа на своїй дерев’яній лавці й тиснула з себе усмішку, але хотіла тільки піти нарешті до гуртожитку. Перетравлювання справжньої їжі після голодування, гучна музика, біль у м’язах після цілого дня сидіння на твердій підлозі: все це посилювало виснаженість.
Нарешті почулися перші акорди «Heroes», і вона зрозуміла, що це остання пісня — ніби «Auld Lang Syne». Вона старанно підспівувала й тримала щасливе обличчя, і нарешті отримала свою винагороду: всі почали розходитися по гуртожитках під дощем, який пішов, поки вони їли, крім хіба що таких чорноробів, як Луїза, яких лишили прибирати тарілки.
Попри утому, що сягала кісток, та частина розуму Робін, яка не забувала, навіщо вона тут, підказала, що сьогодні найкраща нагода знайти пластиковий камінь. Всі на фермі поїли незвичайно добре і мають швидко позасинати. І справді, жінки навколо швидко скинули одяг, натягнули піжами, надряпали кілька слів у щоденники і попадали в ліжка.
Робін зробила короткий запис у власному щоденнику і надягнула піжаму просто на білизну, яка ще не до кінця висохла. Роззирнувшись і переконавшись, що на неї ніхто не дивиться, вона лягла у ліжко просто в шкарпетках та кросівках і сховала однострій під ковдрою. За десять хвилин світло, яке контролювалося рубильником деінде, нарешті вимкнули.
Робін лежала у темряві, слухаючи дощ і змушуючи себе не засинати, хоча повіки раз у раз опускалися. Скоро стукіт за вікном потонув у сопінні та повільному, важкому диханні. Вона не наважилася ні чекати надто довго, ані витягати з-під ліжка дощовик. Стараючись не шурхотіти постіллю, вона натягнула однострій на піжаму. А тоді повільно та акуратно вислизнула з ліжка і, скрадаючись, рушила до дверей, готова хоч кому відповісти, що встала у туалет.
Вона сторожко відчинила двері. Електричне світло на порожньому подвір’ї було погашено, тільки фонтан Дайю блищав у місячному світлі, а ще світилося єдине вікно на верхньому поверсі садиби.
Робін навпомацки обійшла будівлю і пройшла між чоловічим та жіночим гуртожитками. Волосся швидко намокало під дощем. Коли вона дісталася кінця проходу, очі дещо звикнули до темряви. Вона прямувала до латки дерев, яку було видно з вікна гуртожитку й яка лежала за маленьким полем, де ніхто з новачків ще не бував.
У кінці проходу між гуртожитками росли дерева та кущі, ховаючи поле від очей. Продираючись крізь гущавину і стараючись не перечепитися через корінь, вона помітила світло і завмерла.
Робін побачила ще кілька «кімнат усамітнення» на кшталт тих, які бачила з вікна кабінету доктора Джова. Їх було не видно від гуртожитків завдяки деревам. Крізь кущі було видно світло, яке сочилося з-під штор, якими були запнуті скляні двері одного з будиночків. Робін злякалася, що хтось зараз вийде чи визирне. Вона почекала з хвилину, обмірковуючи варіанти, а тоді вирішила ризикнути. Покинувши свій сховок між деревами, вона почала скрадатися, тримаючись метрів за десять від будиночка.
І зрозуміла, що просто зараз ніхто з «кімнати усамітнення» не вийде. Звідти лунали ритмічний стукіт та хекання, а також тоненький писк, який міг означати і задоволення, і біль. Робін поспішила далі.
Від засадженої деревами території «кімнат усамітнення» поле відділяли ворота на п’ять ґраток. Робін вирішила перелізти їх замість намагатися відчинити. Опинившись на іншому боці, вона побігла, охоплена ледь стримуваною панікою. Земля чавкала під ногами. Якщо на фермі є камери нічного бачення, її можуть побачити будь-якої миті; агенція, може, і дослідила периметр з усією ретельністю, але про наглядові технології всередині вони не знають нічого. Раціональна частина мозку підказувала, що вона досі ніде не бачила камер, але страх не зникав, женучи її до глибшої темряви лісу.
Опинившись під захистом дерев, вона відчула полегшення, аж тут підступив інший страх. Вона ніби знову побачила маленьку прозору постать Дайю, що являлася їм у підвалі за кілька годин до цього.
«То фокус, — нагадала вона собі. — Ти точно знаєш, що то фокус».
Але Робін не розуміла, як саме це було зроблено, а коли наосліп продираєшся крізь гущавину та кропиву, спотикаєшся об покручене коріння і чуєш гучний, мов постріли, тріск галуззя під ногами і стукіт дощу об крони, повірити у привидів ой як легко.
Робін не знала, чи в правильному напрямку вона рухається, бо за відсутності машин неможливо було на слух визначити, де дорога. Хвилин десять вона дерлася навмання, аж тут праворуч просвистіла, блимнувши фарами, автівка, і Робін зрозуміла, що знаходиться метрів за двадцять від периметру.
Їй знадобилося майже пів години, щоб знайти маленьку просіку, яку лишив просто під парканом із колючим дротом Барклей. Сівши навпочіпки, Робін обмацала ґрунт і нарешті торкнулася пальцями чогось неприродньо теплого та гладенького. Вона дістала пластиковий камінь з-поміж бур’янів і роз’єднала дві половинки. Руки трусилися.
Увімкнувши міні-ліхтарик, вона побачила ручку, папір і записку, написану знайомим почерком Страйка. Серце тьохнуло, ніби вона побачила його самого. Вона ледь встигла дістати записку, коли почула за спиною голоси.
Перелякала Робін вимкнула ліхтарик і кинулася в найближчу кропиву, захищаючи обличчя руками. Вона була певна, що переслідувачі, хто б вони не були, почують шалений стукіт її серця. Чекаючи на окрик чи вимогу показатися, вона чула тільки кроки. А потім заговорила дівчина.
— З-з-здається, я щойно бачила світло.
Робін завмерла і заплющила очі, ніби це мало зробити її менш видимою.
— То місяць блищить на дроті, — відповів чоловічий голос. — Кажи. Що саме ти хотіла?
— Й-й-я хочу, щоб т-т-ти мені ще п-п-приростив.
— Лін… я не можу.
— Ти м-м-мусиш, — відповіла дівчина, яка мало не плакала. — Інакше м-м-мене знову змушуватимуть із ним п-п-піти. Я не м-м-можу, Вілле, не м-м-м…
Вона розридалася.
— Чш-ш! — стривожено зашипів Вілл.
Робін почула шурхіт тканини та шепіт. Вона вирішила, що Вілл обняв Лін. Тепер її схлипування звучали притишено.
— Чому не м-м-м…
— Ти знаєш, чому, — пошепки відповів він.
— Вони в-в-відправлять мене до Б-б-бірмінґему, якщо я з ним не п-п-піду, а я не м-м-можу лишити Цін, я н-н-н…