Джоан Роулинг – Стрімка могила (страница 60)
І попри все Робін відчула гордість, що він її похвалив.
— Неймовірні люди, — провадив Вейс, крокуючи перед ними туди-сюди. — І ви ж про це навіть не знаєте, так? — спитав він, усміхаючись до звернених на нього облич. — Ви не усвідомлюєте, хто ви. Справді видатна група новачків. Ми помітили це, щойно ви прибули. Члени церкви так мені й сказали: «Вони особливі. Саме їх нам і не вистачало».
Світ завмер над прірвою. Десять хвилин до опівночі, Армагеддон близько. Ворог, може, і перемагає, але й Благословенне Божество не здається. Доказ? Доказ такий, що воно прислало нам вас — і з вами у нас, можливо, є шанс.
Воно вже говорило з вами через свої канали, пробиваючись крізь гамір матеріалістичного світу. Саме тому ви тут.
Але тепер ви тиждень дихали чистим повітрям. Гамір відступив, ви чуєте й бачите значно ясніше, ніж раніше. Настав час знаку від Божества. Настав час, коли ви побачите насправді. І насправді зрозумієте.
Вейс упав навколішки. Заплющив очі. Рекрути заворожено дивилися, а він промовив лунким голосом:
— Благословенне Божество, якщо є на те воля Твоя, надішли нам Твого вісника. Нехай до нас зійде Утоплена пророчиця й доведе, що є життя після смерті, що чистий дух живе незалежно від матеріального тіла, що нагородою за життя в служінні є життя вічне. Благословенне Божество, я вважаю, що ці люди достойні. Пришли до нас Дайю.
У темній, спекотній кімнаті запанувала цілковита тиша. Вейс не розплющував очей.
— Благословенне Божество, — прошепотів він, — нехай вона прийде.
Глядачі всі водночас ахнули.
На сцені просто з повітря з’явилася прозора голова дівчинки. Вона усміхалася.
Стривожена Робін озирнулася, шукаючи, де проектор, але жодного променю світла не було, — стіна лишалася непроникною. Вона знову подивилася на сцену. Серце швидко калатало.
Усміхнена примара відрощувала тіло. Вона мала довге чорне волосся й була вбрана у довгу білу сукню. Підняла руку, дитинно помахала аудиторії. Дехто помахав у відповідь. Більшість сиділа перелякана.
Вейс розплющив очі.
— Ти прийшла до нас, — промовив він.
Дайю розвернулася до нього. Крізь неї було видно, як Вейс, стоячи навколішках, усміхається крізь сльози.
— Дякую, — сказав їй Вейс, схлипнувши. — Ти знаєш, я кличу тебе назад не через егоїзм… але бачити тебе знову…
Він ковтнув.
— Дайю, — прошепотів він, — чи вони готові?
Дайю повільно розвернулася до аудиторії. Її погляд ковзав по обличчях рекрутів. Вона усміхнулася та кивнула.
— Так я і думав, — озвався Вейс. — Іди з миром, моя маленька.
Дайю піднесла руку до вуст і ніби послала рекрутам повітряний цілунок. Вона почала повільно танути, аж поки протягом якоїсь миті тільки її обличчя сяяло у темряві. А тоді вона зникла.
Аудиторія завмерла. Ніхто не говорив, ніхто не повертався до сусіда, щоб обговорити побачене. Вейс підвівся і витер очі рукавом своїх шат.
— Вона повертається з Раю, коли знає, що потрібна нам. Щоб потішити свого дурного Татка Джея. Вона розуміє, що ви надто особливі, щоб дозволити вам вислизнути крізь пальці. А тепер, — стиха промовив Вейс, — ходіть зі мною до храму.
35
«Ї Цзін», або «Книга Змін»
Новачки підвелися, ввімкнулося світло. Вейс зійшов зі сцени і пішов між ними, тут і там спиняючись і називаючи людей на імена, — навіть тих, з якими його ніхто не знайомив. Ті, кому випала така честь, здавалися враженими.
— Ровено, — усміхнувся він до Робін. — Я чув про тебе стільки чудового.
— Дякую, — мляво відповіла Робін і дозволила йому стиснути її долоні в його.
Люди навколо Робін дивилися на неї із заздрістю та повагою, а Вейс рушив далі, до сходів, що вели з підвалу до садиби.
Новачки пішли слідом. На верхівці сходів Робін побачила, що сонце за вікном вже сідає: вони провели у темній задушливій кімнаті цілий день. Від голоду було аж погано, все тіло боліло від фізичної праці та сидіння на незручній підлозі.
А тоді вона почула гучну рокову музику, що лунала над подвір’ям із динаміків. Члени церкви встали у дві шеренги, сформувавши ніби дорогу від садиби до храму, підспівували і плескали в долоні. Коли Робін вийшла у вологий вечір, саме почався приспів.
Разом з іншими новачками Робін ішла між членами церкви, а ті співали. На неї крапав дощ, за музикою чувся гуркіт грому.
Вейс повів їх у двері храму, сходи до яких тепер були освітлені численними лампами та свічками.
Центральна п’ятикутна сцена перетворилася на п’ятигранний басейн. Робін зрозуміла, що це, власне, і був басейн, просто схований під важкою чорною кришкою. Через темні стінки вода в ньому здавалася чорною. Перед ними стояла Мадзу, чия постать відбивалася у воді, ніби в темному дзеркалі. Її шати були вже не помаранчеві, а білі, точно як у її доньки, намальованої на стелі. Вейс піднявся східцями і став поруч із нею.
Усі — і члени церкви, і новачки — ввійшли до церкви, і тоді музика припинилася. З гучним стукотом зачинилися двері. Ті, хто раніше заводив новачків до садиби, пошепки наказали їм стояти обличчям до басейну, а тоді розійшлися і сіли обабіч.
Виморена голодом, спітніла, в розладі емоцій, Робін могла думала лише про те, як вабить прохолодна вода. Як чудово буде пірнути і кілька митей побути на самоті та в спокої.
— Сьогодні, — оголосив Джонатан Вейс, — ви маєте вільний вибір. Лишитися з нами чи повернутися до світу матеріалістів. Хто з вас зробить крок уперед і ввійде до води? Переродіться сьогодні. Очистіть себе від хибного «я». Вийдіть із чистих вод собою істинними. Хто з вас готовий зробити перший і найголовніший крок до чистого духу?
Секунду чи дві ніхто не рухався. Тоді повз Робін проштовхався Амандіп.
— Я готовий.
Члени церкви, які спостерігали за всім, почали радісно гукати та плескати в долоні. Джонатан та Мадзу заусміхалися і простягнули до нього руки. Амандіп пішов до них, піднявся східцями до краю басейна, Джонатан та Мадзу дали йому якісь нечутні настанови. Він скинув кросівки та шкарпетки, тоді ступив до басейну, занурився у воду і скоро виринув. Його окуляри з’їхали набік, але Амандіп сміявся. Крики та аплодисменти членів церкви лунали у храмі, коли Джонатан і Мадзу допомагали мокрому Амандіпу вийти з іншого боку басейна. Його однострій обважнів від води. Він забрав кросівки та шкарпетки, і двоє членів церкви вивели його через двері у задній частині церкви.
Наступним до басейну піднявся Кайл. Коли він вийшов із води, церква зустріла його з таким самим захватом.
Робін вирішила, що досить чекати, і протиснулася до переднього краю групи.
— Я хочу приєднатися, — сказала вона, і всі відповіли аплодисментами та радісними криками.
Вона рушила вперед, піднялася східцями, зняла шкарпетки та кросівки. За знаком Джонатана вона ступила до несподівано глибоко басейна та занурилася в холодну воду. Намацавши ногами дно, вона відштовхнулася, і коли вирвалася на поверхню, солодка тиша змінилася гуркотом аплодисментів та схвальних криків.
Джонатан Вейс допоміг їй вийти з води. Робін у важкому мокрому костюмі і з прилиплим до очей волоссям отримала з рук усміхненого Тайо Вейса шкарпетки та кросівки, а тоді він особисто провів її крізь двері у задній частині храму до кімнатки, де Амандіп та Кайл уже в сухому одязі витирали голови рушниками і здавалися щасливими. На дерев’яних лавах під стінами лежали складені сухі однострої та рушники. Навпроти були ще одні двері, як здогадалася Робін — надвір.
— Тримай, — подав Робін рушника усміхнений Тайо. — Бери однострій і перевдягнися.
Амандіп та Кайл люб’язно відвели очі, коли Робін стягнула кофту, соромлячись мокрої білизни, але Тайо дивився — відверто та з усміхом.
— Як гадаєш, скільки людей приєднається? — спитав у Тайо Амандіп.
— Побачимо, — відповів Тайо, не зводячи очей із Робін, яка сіла і намагалася стягнути мокрі штани та натягнути сухі так, щоб не було видно, якими прозорими стали її труси. — Нам потрібні всі, до кого можливо дотягнутися. Це битва добра проти зла як вона є… час мені вертатися, — додав Тайо, коли Робін, уже повністю одягнена, почала натягувати шкарпетки.
— Просто не віриться, — задихано промовив Амандіп, коли за Тайо зачинилися двері. — Я прийшов сюди з думкою, що це божевілля, якась секта. Я просто збирався написати статтю для студентської газети. А тепер… я став членом цієї секти!
Він нестримно зареготав, і Кайл та Робін теж почали сміятися.
Протягом наступних тридцяти хвилин усе більше та більше людей заходили до приміщення в такому самому стані майже істеричної смішливості. Увійшов Волтер Фернсбі, якого помітно хитало, за ним — Пенні Браун, чиє зелене волосся обліпило обличчя, ніби водорості. З’явилася, трусячись, Маріон Гакслі, яка здавалася дезорієнтованою, але теж залюбки почала хихотіти. Скоро роздягальню заповнили люди, які захоплено обговорювали матеріалізацію Дайю в підвалі та власну гордість за рішення приєднатися до лав церкви.
Потім протягом десяти хвилин ніхто не заходив. Мовчки пробігшись поглядом по обличчях, Робін підрахувала, що з півдесятка людей утрималися, і серед них були дівчина з серцеподібним обличчям, яка відмовилася критикувати своїх рідних перед групою Вогню, та білява подруга Пенні. Пенні, власне, тепер стривожено роззиралася і вже не сміялася. Минуло ще десять хвилин, а тоді двері назовні відчинив Вілл Еденсор.