Джоан Роулинг – Стрімка могила (страница 182)
— Бекка, — відповіла Робін так переконано, що Страйк аж підняв очі від здивування.
— Вибач, — ніяково засміялася Робін, — я… не знаю, звідки в мене така думка, але Бекка справді має якийсь дуже дивний… статус.
— Розкажи детальніше.
— Дивися, складається враження, що Вейс звернув на неї увагу дуже рано… якби мене попросили назвати людину, до якої він ставиться як до принцеси, я б сказала, що це Бекка. Я ж згадувала слова Флори, що вона цнотлива?
— Точно ні, — відповів Страйк, уважно дивлячись на неї. — Я б запам’ятав.
— Ох, — кивнула Робін, — я й справді не казала. Таке враження, що розмова з Флорою була тиждень тому.
— Яким чином Бекка може бути цнотливою? Хіба вона не духовна дружина?
— Оце найдивніше. Емілі переконана, що Бекка спить із Вейсом і саме тому ніколи не ходить до «кімнат усамітнення» з іншими, але водночас згадувала, що Вейс не хоче мати дітей від Бекки. Шона пояснювала небажання Вейса мати з нею дітей тим, що зведений брат Бекки народився таким хворим. Але зі слів Флори виходить, що всім іншим духовним дружинам відомо, що Вейс не спить із Беккою, і саме тому Мадзу не ненавидить її так, як решту духовних дружин. І скажу чесно, мені це здається дуже схожим на правду, бо Мадзу та Бекка завжди здаються… ну, якщо не подругами, то принаймні союзницями.
Знову запала пауза, протягом якої Страйк та Робін пили каву, читали розшифровку, а за вікнами тим часом усе голосніше щебетав ранковий хор.
— «Можна все було», — пробурмотів Страйк, читаючи. — «Невчасно» чи що… «поговорю з нею»…
— «Зустрінемося з нею», — теж зачитала Робін. — Але хто ця «вона»?
— І чи прийшла «вона» на зустріч? Чи то була просто приманка? Може, він відчинив «їй» двері й натомість впустив нашого приятеля з пістолетом? Тоді Навабі уточнює: «Ти будеш зустрічатися з кимось із церкви, Кевіне?» А Кевін, тепер уже геть п’янючий, відповідає: «Нехай відповість за це». Отже, — спитав Страйк, піднімаючи очі, — котра з жінок із церкви мала за що відповісти перед Кевіном? Кого він збирався покликати до відповіді?
— Маємо з кого вибирати, — відповіла Робін. — Мадзу… Луїза, адже саме вона затягнула дітей до церкви… Бекка…
— Бекка, — повторив Страйк, — яку він пов’язував зі змовою, якщо вірити написам на стінах у його кімнаті…
Він знову опустив очі на розшифровку.
— Далі Кевін перемикається на інше й розповідає про Пола Дрейпера, якого називає Дурником… «співучасть»… у чому, в змові? Цілком підходить, якщо Дрейпера теж підставили і змусили стати свідком того, як Керрі забирала Дайю.
Робін знову зосередилася на розшифровці.
— «Спині», — вголос зачитала вона, — а тоді Навабі: «Облиш ти тих свиней», — а Кевін каже, що «свиней любив»… але ніби не він, а хтось інший… хто, Дрейпер?
— Точно не Джордан Рейні, як нам уже відомо, — відловів Страйк. — «Я був у лісі… Бекка мене насварила, бо…», «донька Вейса» і «не можна бути ябедою». А тоді Кевін знову згадує про змову і каже «всі разом». Тобто йдеться про змову, в якій беруть участь донька Вейса і ще якась кількість людей.
— Не забувай, що Дайю була не єдиною донькою Вейса на фермі у той період, — нагадала Робін. — Ще Абіґейл, Лін… купа дівчат, які гралися в лісі на Чапмен-Фарм, могли бути дітьми Джонатана Вейса. Більшість дітей, яких я бачила в класній кімнаті, мали його очі або очі Тайо.
— «Завжди разом», — зачитав Страйк, — можливо, це про Дайю та Керрі… «якщо я правий» і тоді «плата». Що це значить?
— Якісь гроші? Хабар? А може…
— Це відплата! — різко сказав Страйк. — «Відплата» — це слово було в Кевіна на стіні. Потім він уже белькоче казна-що. «Сильний вітер», «багаті», а тоді «надто мокро», «дивно, і я»… не уявляю, про що мова… «погрожувала мені», далі чи то «драпонув звідти», чи то «драпонула», «я думав, то покарання», «Бекка сказала»… а тоді він пішов до нужника блювати.
— Багаття, — сказала Робін.
— Що?
— Не «багаті», а «багаття, але було надто мокро».
— Думаєш, хтось палив у тому лісі багаття?
— Там точно щось палили, — відповіла Робін. — Мотузку.
— Мотузку, — повторив Страйк.
— Біля тих пеньків, про які я тобі розповідала, був шматок обвугленої мотузки. На місці зрубаних стовпчиків. Вони стояли колом… на вигляд щось язичницьке.
— Думаєш, хтось на Чапмен-Фарм проводив таємні ритуали в лісі?
— Не забувай, що Дайю буцімто таємно чаклувала зі старшими. А, і ми ще забули про сокиру. Сокиру, сховану у дереві, про яку Дзян говорив, що вона належала Дайю.
— Якось дивно, що семирічна дитина мала власну сокиру для ігор.
— Дивно, — погодилася Робін, — але я тільки переказую тобі слова Дзяна.
Страйк трохи посидів мовчки, а тоді сказав:
— А от тепер мені треба в туалет.
Він підвівся, рохнувши від зусилля. А повернувшись до офісу за кілька хвилин, повідомив:
— Я голодний.
— Та ти щойно з’їв зо п’ять тисяч калорій, — не повірила власним вухам Робін.
— Маю значне інтелектуальне навантаження.
Страйк знову налив у чайник води. Птахи надворі співали все гучніше. Наближалася година, о котрій Дайю буцімто втопилася у морі біля Кромера, і більше ніхто її не бачив.
— Чому той самий пляж? — спитав Страйк розвернувшись до Робін. — Якого біса Дайю — чи іншу дитину — принесли на точно те саме місце на пляжі, де загинула Дженніфер Вейс?
— Гадки не маю, — відповіла Робін.
— А чому Джордан Рейні намагався вкоротити собі віку?
— Теж не уявляю.
— Ну ж бо, — підбадьорив її Страйк.
— Ну… вочевидь, він боявся відплати, — відповіла Робін.
— Відплати, — повторив Страйк. — Саме так. То чим саме могла грозити йому людина, яка дзвонила до в’язниці?
— Мабуть… вона чимсь могла йому нашкодити. Розкрити його участь у серйозному криміналі. Побити. Вбити.
— От тільки єдину шкоду Рейні заподіяв сам Рейні.
Страйк приготував ще дві кави, одну віддав Робін, а сам сів за стіл Пат.
— Як тобі така теорія? — спитав він. — Рейні передознувся, бо знав, що опиниться по вуха в лайні, коли людина, яка дзвонила, дізнається, що він прохопився мені про щось зайве.
— Про що саме?
— Гарне питання. Він весь час тримався дуже сторожко. Казав, що мусив «прибирати» за Вейсами, що скоєне не дає йому спокою…
— Можливо, — раптом сказала Робін, — він мав знищити ті полароїди? І сам факт того, що вони існують, ставив його під удар?
— Може бути. Бо від одного вигляду тих полароїдів він перелякався до чортиків.
Страйк знову підвівся і пішов до кабінету, а тоді повернувся з дошкою. Зачинивши двері між кімнатами, він спер на них дошку і знову втупився у неї. Запала найдовша пауза, протягом якої партнери мовчки сиділи й дивилися на фотографії, вирізки та нотатки.
— Щось із цього, — нарешті сказав Страйк, — точно не має жодного значення. Якісь люди були там, але не брали участі в подіях. Якісь спогади переплуталися. І нещасні випадки справді мали місце, — додав він, перевівши погляд на портрет Дженніфер Вейс.
Знову підвівшись, він зняв із дошки фотографію юдолі Кевіна Пірбрайта, зроблену одразу по його смерті, і з нею повернувся за стіл, де почав уважно розглядати. Робін втупилася у слова «БІГУН НА ПЛЯЖІ?», а от увагу Страйка захопило безневинне словечко на Кевіновій стіні, яке він бачив і раніше, але не зважав на нього. Він підняв очі на полароїди з людьми у свинячих масках і по кількох довгих хвилинах споглядання усвідомив дещо й повірити не міг, що це не спало йому на думку раніше.
Страйк подумки відступив від нової теорії, щоб вивчити її з усіх боків у всій повноті, та з будь-якого ракурсу вона здавалася гладенькою, врівноваженою та цілісною. Все поверхневе та неважливе тепер було відкинуто.
— Здається, я знаю, що сталося, — сказав Страйк. І коли він вдихнув, щоб почати розповідати, у голові пролунала фраза, яку він нещодавно почув від чоловіка, ніяк не пов’язаного з Універсальною гуманітарною церквою.
«І хай сокира впаде на винуватця тяжко».
ЧАСТИНА ДЕВ'ЯТА