Джоан Роулинг – Стрімка могила (страница 172)
— Не ризикувала. Все правильно. Часом не сфотографувала його?
— Сфотографувала, — відповіла Робін, відкрила галерею і дала телефон Страйку. — Ракурс так собі, бо він, сам розумієш, стояв просто піді мною, коли намагався зайти.
— Так, схоже на ту саму людину… куртка точно та… обличчя сховане дуже добре… Я ці фото теж передам поліції. Може, нам пощастило, і він потім скинув каптур і десь потрапив на камери спостереження без нього.
— Ти отримав моє повідомлення про Вілла, Флору та Прюденс? — спитала Робін, без особливого успіху намагаючись розплутати волосся пальцями. — Пат не проти, якщо ми зайдемо зараз уранці. Дуже люб’язно з її боку, зважаючи на те, що сьогодні субота.
— Так, отримав, — відповів Страйк, рушаючи в бік чайника. — Чудово впоралася, Еллакотт. Каву будеш? Час у нас ще є. Я сюди зайшов долучити до справи мої нотатки про вчорашній вечір.
— О Боже, ну так! — схаменулася Робін, яка настільки втомилася, що навіть забула, де Страйк учора побував. — Що там сталося?
За кавою Страйк детально розповів Робін про зібрання УГЦ і своє подальше інтерв’ю з Вейсом. Коли він закінчив, Робін спитала:
— Ти так йому і сказав — «спалю твою довбану церкву к хрінам собачим»?
— Може, трохи захопився, — визнав Страйк. — Я був на куражі.
— Тобі не здається, що це тропіки… оголошення війни?
— Хіба? Та ну, вони вже знають, що ми розслідуємо їхню діяльність. Чому б іще всім, з ким ми розмовляємо, дзвонили з попередженнями?
— Ми не знаємо напевно, що за цими дзвінками стоїть церква.
— Ми також не знаємо напевно, що люди в масках свиней жили саме на Чапмен-Фарм, але тут, гадаю, можна ризикнути і зробити припущення. Я б їм ще достобіса всього хотів сказати, але якби згадав утоплення Дейрдре Догерті — вилізла б Флора Брюстер, якщо вихід Дайю з вікна — під ударом буде Емілі Пірбрайт, а якби я заявив Гармону, що він трахає неповнолітніх, це наразило б на небезпеку Лін. Ні, вчора з нового від мене вони дізналися тільки, що ми вважаємо смерть Дайю підозрілою, і я сказав про це навмисно, — хотів побачити, хто як відреагує.
— І як?
— Шок, обурення — все те, чого можна було чекати. Але я попередив їх про наслідки, якщо Розі Фернсбі раптом помре, задля чого в першу чергу і ходив туди, а ще сказав, що ми знаємо, що вони за нами стежать, хоч і дуже аматорським чином, тож, як на мене, справу зроблено. Е-е… якщо тобі треба в душ чи що, можеш сходити нагору.
— Це було б чудово, дякую, — відповіла Робін. — Я швидко.
Її відображення в дзеркалі у Страйковій ванній кімнаті виглядало так само кепсько, як Робін почувалася: на щоці був глибокий слід від канапи, очі запухлі. Стараючись не думати про те, що точно на цьому самому місці в крихітній ванній регулярно стоїть голий Страйк, Робін помилася, скористалася його дезодорантом, знову надягнула свій вчорашній одяг, розчесала волосся, нафарбувала губи, щоб освіжити зморене обличчя, тоді стерла помаду, бо стало гірше, і нарешті повернулася вниз.
Коли вони десь їхали удвох, за кермом була Робін, але сьогодні Страйк зглянувся на її виснаженість і зголосився сам. «БМВ» з автоматичною трансмісією людині з протезом ноги було керувати значно легше, ніж «лендровером». Робін дочекалася, коли вони виїдуть у бік Кілбурна, а тоді сказала:
— Я, власне, теж дійшла до певних думок, поки вчора переглядала справу УГЦ.
Робін виклала свою теорію про те, що Розі Фернсбі могла бути другою наглядачкою в дитячому гуртожитку у ніч перед утопленням Дайю. З хвилину Страйк їхав мовчки і думав.
— Загалом мені схоже на правду…
— Загалом?
— Не уявляю, як Шері не перевірила ліжко Розі, якщо хотіла переконатися, що ніхто не заважатиме, коли вона дала дітям той особливий напій і висадила Дайю у вікно.
— Так вона, може, перевіряла, але її влаштовувало, що Розі нема?
— Але звідки вона знала, що Розі не повернеться? Може, подушки під ковдрою означали, що Розі відлучилася до «кімнати усамітнення» чи пішла скурити косячок у лісі.
— Якби ти побував на Чапмен-Фарм, то знав би, що побути на самоті можна хіба що в туалеті. Якщо Розі мала дивитися за дітьми, більше вона нікуди не могла піти… А що, коли Розі сказала Шері, що вони з батьком і братом тікають із ферми?
— Вона пробула на Чапмен-Фарм всього тиждень. Щоб сказати Шері, що вони тікають, вона мала їй аж дуже довіряти.
— Ну то, може, Розі та Шері пережили щось таке, що їх різко зблизило?
— А, — озвався Страйк, згадавши полароїди. — Так. Пережили, твоя правда… і тим не менш Розі не хотіла йти, якщо вірити її брату.
— Юні дівчата іноді поводяться дивно, — тихо відповіла Робін. — Вони раціоналізують події… переконують себе, що насправді все не так погано… Не забувай, вона була по вуха закохана в Джонатана Вейса. Може, вона навіть із власної волі пішла до того сараю, не знаючи, що станеться. А якщо потім Вейс наспівав їй, що вона чудова, смілива, вільна духом… що вона щось про себе довела… Звісно, це все тільки здогади, поки ми її не знайдемо, і це друге, про що я хочу тобі сказати. Можливо — але це тільки невеликий шанс, не поспішай радіти — можливо, я її знайшла.
— Жартуєш?
— Мені під ранок дещо спало на думку. А потім іще дещо, але все по порядку. По реєстрах нерухомості був повний нуль, але тоді я згадала про сайти знайомств. Довелося зареєструватися на півдесятку. І ось на «mingleguru.co.uk»…
— Ґуру? Це для британців індійського походження чи що?
— Саме так… і там знайшлася Бгакта Даша, жінка тридцяти шістьох років — тобто ровесниця Розі — і на вигляд ну зовсім не з Південної Азії, на відміну від решти публіки на тому сайті.
Страйк зупинився на червоний сигнал світлофора, і Робін показала йому фото профілю.
— Та дідько лисий, — сказав Страйк.
Жінка на фотографії була гарненька, круглолиця, з ямочками на щоках. Її чоло було прикрашене бінді, а шкіра здавалася дуже помаранчевою. Ввімкнулося зелене світло, Страйк зрушив машину з місця і зауважив:
— Про це варто було б доповісти у Бюро стандартів реклами.
— Вона практикуюча індуїстка, — відповіла Робін, переглянувши опис профілю Бгакти, — любить Індію, багато подорожувала цією країною, шукає когось, хто поділяє її погляди та віру, пише, де саме в Лондоні її шукати. І я подумала, що…
— Дев, — сказав Страйк.
— Саме так, якщо тільки йому ще не набридла роль красунчика, якого ми відправляємо підлещуватися до жінок.
— Не найгірша проблема в житті, — мовив Страйк. — Мені починає здаватися, що тобі варто частіше спати на канапі. Ти від цього в ударі.
— Ти ще не чув, що за друге «дещо» спало мені на думку. Я намагалася заснути і думала про Шері, а тоді мене осяяло: Айзек Міллз!
— Хто?
— Айзек Міллз. Її бойфренд після втечі з Чапмен-Фарм. Той, що пограбував аптеку.
— А, нарколига без зубів.
— Я подумала: а раптом вона розповідала Айзеку, що трапилося на Чапмен-Фарм? — провадила Робін. — Раптом довірилася йому? Тоді минуло зовсім небагато часу з тих подій.
— Це, — визнав Страйк, — дуже логічний хід думок, і я тепер злюся, що сам не додумався.
— То як гадаєш, варто його пошукати? — спитала Робін, тішачись, що хоч цю її теорію він не розкритикував.
— Ще б пак. Я тільки сподіваюся, що він живий. Він не схожий на хлопця, який дихає свіжим повітрям і споживає вітаміни… чорт, я тобі ще дещо забув сказати про вчора.
— Що саме?
— Я, може, помиляюся, — відповів Страйк, — але готовий заприсягтися, що на зібранні Вейса бачив у залі Філіппу Делоней. Тітку Дайю… сестру Украденого пророка.
— А вона там якого біса забула?
— Гарне питання. І ще раз — я, можливо, помилився. Фігуристі білявки в перлах мені всі на одне обличчя. Як тільки їхні чоловіки їх розрізняють?
— За феромонами? — припустила Робін.
— Може. Чи якийсь спеціальний крик. Як у пінгвінів.
Робін засміялася.
114
«Ї Цзін», або «Книга Змін»
Пізніше Страйк і Робін зізналися одне одному, що у першу годину розмови з Віллом у будинку Пат в Кілбурні кожен потай гадав, що справа приречена. Вілл невмолимо відмовлявся зустрічатися з Флорою Брюстер і наполягав, що імунітет від судового переслідування йому не треба, він заслуговує на в’язницю. Він тільки хотів, щоб знайшли Лін, і щоб вона дбала про Цін, коли він здасться поліції.
Щоб розмова перебігала в спокої, Пат узяла доньку Вілла з собою на закупи. Кімната, де вони сиділи, була маленька, охайна, із сильним застарілим запахом цигарок «Superkings» та силою-силенною сімейних фотографій, а ще Пат мала несподівану слабкість до кришталевих статуеток тварин. Вілл був у новому зеленому светрі, який хоч і теліпався на його все ще дуже худих грудях, але пасував йому значно більше, ніж засмальцьований однострій УГЦ. Колір обличчя в нього став значно кращим, синці під очима зникли, і минула ціла година, а він жодного разу не згадав про Утоплену пророчицю.
Утім, коли Страйк, якому вже уривався терпець, натиснув на Вілла і спитав, чому він не хоче поговорити бодай з однією колишньою вірянкою, щоб об’єднатися і звільнити з церкви якомога більше людей, Вілл відповів:
— Ви не зможете звільнити всіх. Вона не відпустить. Хіба декого, таких, як я — нездар…
— Вона — це хто? — поцікавився Страйк.