Джоан Роулинг – Стрімка могила (страница 164)

— Кафетерій дуже симпатичний, — пояснила Робін.

— А.

Руфус роззирнувся так, наче ніколи не замислювався про те, гарно тут чи ні.

— Ну, мабуть, так, — неохоче погодився він. У Робін склалося враження, що він волів би знайти якийсь недолік.

Відколи Руфус погодився на зустріч із нею, Робін знала, що до основного питання — чи не Розалінда Фернсбі та оголена дівчина в масці свині — слід підійти дуже тактовно. Вона не хотіла уявляти, як би реагували її власні брати, якби їм показали подібне фото з Робін. Познайомившись тепер із Руфусом, вона боялася, що коли він побачить фото з її телефону, станеться виверження вулкану. Тож вона вирішила почати з другого важливого питання: чи не може Волтер бути людиною, в якій Дзян упізнав того, хто вже раніше бував на фермі.

Купивши сендвічі, вони влаштувалися за столом у кутку.

— Що ж, я дуже вдячна, що ви погодилися зі мною зустрітися, Руфусе, — почала Робін.

— Я подзвонив лише тому, що бажаю знати, що відбувається, — суворо відказав Руфус. — Тиждень тому мені подзвонила жінка з поліції… принаймні вона так сказала. Вона питала контактні дані моєї сестри.

— І ви їх надали?

— У мене їх немає. Ми не розмовляємо вже багато років. Між нами немає нічого спільного.

Це він заявив із якоюсь войовничою гордістю.

— Потім вона сказала мені, що такі собі Робін Еллакотт і Корморан Страйк можуть вийти зі мною на контакт, бо шукають компромат на мою сім’ю. Я, звісно, почав розпитувати, але вона сказала, що не може ділитися подробицями, бо це частина розслідування. Вона лишила мені номер, за яким я маю подзвонити, якщо ви зі мною зв’яжетеся. Тож коли ви подзвонили… самі розумієте, — безапеляційним тоном повідомив Руфус. — Я подзвонив за наданим номером і спитав констебля поліції Кертіс. Чоловік, який прийняв дзвінок, засміявся. А тоді з’єднав з тією жінкою. Мені це здалося підозрілим. Я спитав номер її жетона та відділок. У відповідь — мовчанка. А тоді вона поклала трубку.

— Ця перевірка — розумний хід із вашого боку, — зауважила Робін.

— Ну звісно, я перевірив, — відповів Руфус із виглядом потішеного самолюбства. — Якщо інженер не перевіряє, то ризики значно більші, ніж кепський огляд у якомусь тупому науковому журналі.

— Ви не проти, якщо я робитиму нотатки? — спитала Робін, опускаючи руку в сумку.

— А чого я маю бути проти? — дражливо озвався Фернсбі.

Робін, яка дізналася з архівів в інтернету, що він одружений, мовчки поспівчувала його жінці й дістала ручку.

— Ця констебль Кертіс… так звана… лишила вам номер стаціонарного телефону чи номер мобільного?

— Мобільного.

— Він у вас ще є?

— Так.

— Я можу його дізнатися?

— Я повинен про це подумати, — відповів Руфус, підтверджуючи враження Робін, що ця людина вбачає владу в інформації. — Я вирішив вам подзвонити, тому що ви хоча б не брехали, хто ви є. Я подивився в інтернеті, — додав він, — але щось ви не дуже схожа на свої фото.

З його тону Робін зрозуміла, що він чекав, що в житті вона виглядає гірше. Чимдалі сильніше співчуваючи його дружині, вона сказала:

— Я останнім часом сильно схудла. Власне, ми з партнером…

— Мова про Коморана Страйка?

— Корморана Страйка, — виправила Робін, вирішивши показати Руфусу, що не тільки він тут педант.

— Не як острів біля Індонезії?

— Не як острів біля Індонезії, — терпляче відповіла Робін. — Ми розслідуємо діяльність Універсальної гуманітарної церкви.

— Навіщо?

— Нас для цього найняли.

— Газета?

— Ні, — відповіла Робін.

— Я не певен, що хочу з вами говорити, не знаючи, хто вам платить.

— Родич нашого клієнта потрапив до цієї церкви, — пояснила Робін, вирішивши не уточнювати, зважаючи на прискіпливість Руфуса, що цей родич церкву вже покинув.

— А до чого тут мій батько?

— Ви ж знаєте, що він наразі…

— На Чапмен-Фарм? Так. Він написав мені ідіотського листа, каже, що повернувся.

— Повернувся? Що ви маєте на увазі? — уточнила Робін, у якої пришвидшився пульс.

— Маю на увазі, що він там уже бував, хіба не ясно?

— Справді? Коли?

— Провів там десять днів у 1995 році, — відповів Руфус із дріб’язковою, проте корисною точністю, — і, здається, тиждень у 2007.

— Чому так недовго? Розумієте, мого клієнта цікавить, чому люди вступають до церкви і чому покидають її, — лицемірно додала вона.

— Вперше він покинув церкву, бо моя мати погрожувала йому судом. Вдруге — бо захворіла моя сестра Розі.

Приховуючи гостру цікавість до цих відповідей, Робін спитала:

— Ви знаєте, чому він вступив туди у 1995 році?

— Засновник, Вейс, виступав в Університеті Сассексу, де мій батько тоді працював. Батько прийшов нібито з міркувань академічного інтересу, — пирхнув Руфус, — і купився. Покинув посаду і вирішив присвятити себе духовному життю.

— Тобто просто все покинув?

— «Все покинув»? У якому сенсі?

— Тобто це було несподівано?

— Ну, — злегка насупився Руфус, — на це питання важко дати відповідь. Мої батьки саме розлучалися. Також можна стверджувати, що мій батько переживав так звану кризу середнього віку.

На роботі він не отримав очікуваного підвищення і вважав, що його не цінують. Він насправді має дуже важкий характер. Ніде й ніколи не ладнав з колегами. Він весь час сперечається і поведений на рангах і титулах. І це насправді жалюгідно.

— І справді, — погодилася Робін. — Отже, ваша мати погрожувала йому судом, змушуючи піти з церкви?

— Вона не змушувала піти його особисто, — відповів Руфус. — Він ще взяв на ферму нас із Розі.

— Скільки вам було років? — спитала Робін, чиє серце закалатало ще швидше.

— По п’ятнадцять. Ми двійнята. Це був період літніх канікул. Батько збрехав нам, сказавши, що запрошує нас на тижневий заміський відпочинок. Ми не хотіли його ображати, тому поїхали.

І під кінець того тижня він відправив матері листа, написаного церковною мовою, де повідомляв, що ми утрьох вступили до УГЦ і не повернемося. Мати добилася екстреного судового рішення і пригрозила йому поліцією. Зрештою ми тікали серед ночі, бо мій батько вліз у якусь дику домовленість із Вейсом і боявся сказати йому, що угода не відбудеться.

— Що це була за домовленість?

— Він хотів продати наш будинок і віддати всі гроші церкві.

— Розумію, — мовила Робін, яка ледь торкнулася свого сенд-віча, бо весь час робила нотатки. — Наскільки я розумію, ви з сестрою раді були поїхати?

— Я — так, але сестру це обурило.

— Справді?

— Так, — знову пирхнув Руфус, — бо вона по вуха закохалася в Джонатана Вейса. Він мав наступного дня відвезти її до центру у Бірмінґемі.

— Її перевели? — здивувалася Робін. — Всього за тиждень?

— Ні, ні, — нетерпляче відповів Руфус, ніби Робін була винятково недотепною ученицею. — Це був тільки привід. Щоб вона була сама. У п’ятнадцять років вона була досить гарненька і розвинена. Але товстувата, — додав він, випрямляючись, щоб краще було видно прес. — Більшість дівчат на фермі упадали за Вейсом. Одна навіть вчепилася Розі в обличчя — але це зам’яли, бо Вейс хотів, щоби здавалося, що всі живуть у гармонії. У Розі досі є шрам під лівим оком.