Джоан Роулинг – Стрімка могила (страница 163)

Вона майже дісталася метро. Коли Страйк не відповів, вона відійшла з дороги і стала під стінкою, тримаючи телефон біля вуха.

— Злишся, що я поговорила з Прюденс за твоєю спиною, так? Я просто вирішила, що буде легше, якщо в результаті вона зненавидить мене, а не тебе. Я їй чітко сказала, що роблю це з власної ініціативи. Вона знає, що ти не просив мене про це.

— Я не злюся, — відповів Страйк. — Якщо ти отримаєш результат, то чорт забирай, це буде перший проблиск за довгий час. Якщо Брюстер дасть свідчення про те, що сталося з Дейрдре Догерті, може, ми нарешті заженемо туди поліцію, навіть якщо Вілл так само буде готовий віддатися на поталу Утопленій пророчиці. Де ти?

— У Кенсінґтоні, — відповіла Робін, яка відчула величезне полегшення, коли Страйк сказав, що не злиться.

— Червоної «корси» поблизу не бачиш?

— Ні, — відповіла Робін. — Але раніше здалося, що за мною іде якесь бурмило…

— Що?

— Не хвилюйся, мені просто здалося. Я відійшла вбік, а він просто пройшов повз, ще щось буркотів собі під ніс.

Сердито насупившись, Страйк підвівся і знову визирнув на Денмарк-стріт. Зеленоокий досі був на місці й тепер говорив по телефону.

— Може, зрозумів, що ти його помітила. У нас тут внизу вже якийсь час тиняється якийсь тип із дредами… а, чекай, він саме йде, — додав Страйк, бо об’єкт його спостереження договорив і попростував у бік Чарінґ-Кросс-Роуд.

— Думаєш, він стежив за офісом?

— Саме так, але якщо мета була зробити це непомітно, то свою роботу він зробив хріново. Хоча, — додав Страйк, знову відпускаючи жалюзі, — метою цілком може бути показати нам, що за нами стежать. Налякати хочуть. Опиши мені свого бурмила.

— Лисуватий, за п’ятдесят… я чесно не думаю, що він за мною стежив, от правда. Я просто перенервувала. Але послухай: поки я пила каву з Прюденс, сталося дещо цікаве. Мені подзвонив Руфус Фернсбі, син Волтера. Той, що кинув слухавку, коли я намагалася з ним поговорити два дні тому.

— І що хотів?

— Запрошував завтра заїхати до нього в офіс.

— Нащо?

— Не уявляю. Голос був напружений. Він тільки сказав, що якщо маю бажання поговорити про його батька, то можу заїхати до нього за чверть перша, і він мене прийме… а ти чого мовчиш?

— Просто це дуже дивно, — сказав Страйк. — Що мало статися, щоб він передумав?

— Гадки не маю.

Знову запала пауза, і Робін подумала про те, що страшенно втомилася, а ще треба якось дістатися додому. Вирвавшись із Чапмен-Фарм, вона весь час хотіла і боялася спати, бо снилися їй жахіття.

— Я думала, що ти розсердишся через Прюденс, а новині про Руфуса зрадієш, — сказала вона Страйку.

— Та я, може, ще зрадію, — відповів Страйк. — Просто такий кульбіт видається мені дивним. Ну добре, я підтасую графіки, щоб ти завтра могла з’їздити на розмову до нього. Ти зараз додому?

— Так, — відповіла Робін.

— Тоді пильнуй, чи не йтиме за тобою твій бурмило чи високий чорношкірий тип із зеленими очима.

Робін пообіцяла пильнувати і поклала слухавку.

Страйк дістав свій вейп, вдихнув пару, а тоді знову взяв до рук резюме Кім Кокран. Як і Мідж, Кокран раніше служила в поліції і пропрацювала у Паттерсона всього пів року, перш ніж скандал із жучками потопив його бізнес. Страйк саме думав про те, що з нею варто провести інтерв’ю, аж тут задзвонив стаціонарний телефон у приймальні.

«Шарлотта», — негайно вирішив він, а тоді здригнувся, згадавши, що Шарлотта мертва.

Він підвівся, підійшов до столу Пат і відповів:

— Корморан Страйк.

— Ой, — промовив жіночий голос. — Я тільки хотіла лишити повідомлення, не думала, що хтось…

— Хто це?

— Амелія Крайтон, — відповіла Шарлоттина сестра.

— А, — сказав Страйк, гірко шкодуючи, що завдав собі клопоту, знявши слухавку, — Амелія.

На мить він замовк, не знаходячи доречних слів. Вони не бачили одне одного багато років, а коли бачилися, то не любили одне одного.

— Співчуваю… мені дуже шкода, — сказав Страйк.

— Дякую, — відповіла вона. — Я дзвоню сказати, що за тиждень повертаюся і хотіла б побачитися з тобою, якщо це можливо.

«Можливо, — подумав Страйк, — але небажано».

— Правду кажучи, я наразі дуже завантажений. Зручно буде, якщо я передзвоню, як матиму чисту годину?

— Так, — холодно відповіла вона, — гаразд.

Вона продиктувала номер свого мобільного і поклала слухавку, лишивши Страйка дратуватися і нервувати. Якщо він знав Шарлотту, вона мусила лишити по собі якусь брудну бомбу, доручивши сестрі честь передати її: лист, записку, якийсь пункт у заповіті, створений, щоб мучити його та утискати, щоб прозвучати останнім і вічним «пішов ти».

Страйк повернувся до кабінету й забрав справу УГЦ та резюме Кім Кокран, а тоді вийшов крізь скляні двері, замкнувши їх за собою. Здавалося, що дзвінок Амелії забруднив його офіс, впустивши привид Шарлотти, яка тепер мстиво дивилася на нього з тіней і питала, чи він, безсердечний, повернеться до роботи, знову (як вона це сприймала) повернувшись до неї спиною.

108

…слід рухатися обачно, як стара лисиця, що ступає по кризі… зволікання та обережність є передумовами успіху.

«Ї Цзін», або «Книга Змін»

Прибувши до будівлі Ґрейт-Джордж-Стріт-Один наступного дня о дванадцятій тридцять, Робін виявила, що дарма уявляла собі Інститут інженерів-будівельників якоюсь спорудою в дусі бруталізму, де функціональність переважає на елегантністю. Руфус Фернсбі працював у гігантському едвардіанському будинку, велич якого вражала.

Коли Робін назвала ім’я того, до кого прийшла, їй вказали на вистелені багряним килимом сходи, які в поєднанні з білими стінами трохи нагадали їй інтер’єр садиби на Чапмен-Фарм. Вона проминула олійні портрети визначних інженерів і вітраж із гербом, який підтримували журавель і бобер, та девізом «Scientia et Ingenio»[16], і нарешті опинилася у видовженому залі з вільним плануванням, де за рядами столів зігнулися працівники, і тільки двоє чоловіків стояли і палко сперечалися про щось.

Інтуїтивний здогад із тих, що не мають раціонального пояснення, підказав Робін, що вищий, сердитіший і ексцентричніший на вигляд із цих двох — це Руфус Фернсбі. Можливо, цей чоловік просто справляв враження людини, яка кидає слухавку, почувши ім’я батька, яким вона незадоволена. Вочевидь, суперечка між ним та нижчим на зріст чоловіком виникла через питання про те, мав чи не мав такий собі Баннерман переслати певний електронний лист.

— Ніхто не каже, що Ґрірсону не треба було відправляти копію, — з жаром казав він, — річ не в тім. Йдеться про встановлений алгоритм упертої…

Нижчий на зріст чоловік, побачивши Робін і шлях до втечі у ній, сказав:

— Вам чимось допомогти?

— …відмови виконувати усталену процедуру, що підвищує ризик непорозумінь, бо навіть я міг не помітити…

— Я шукаю Руфуса Фернсбі.

Як вона і боялася, вищий чоловік перервав свій монолог і сердито сказав:

— Я Фернсбі.

— Я Робін Еллакотт. Ми розмовляли…

— А тут ви що робите? Ви мали чекати в атріумі.

— На рецепції мені сказали йти сюди.

— Ясно, дарма, — мовив Руфус.

Високий, худорлявий, вбраний у лайкрову футболку і робочі штани, він був обвітрений і жилавий, як запеклий бігун чи велосипедист, а на обличчі мав вельми дивне, на погляд Робін, поєднання бороди-ширми з відсутністю вусів.

— Щасти вам, — пробурмотів до Робін нижчий чоловік, відходячи.

— Я збирався зустрітися з вами у кафетерії, — роздратовано заявив Руфус, ніби чекав, що Робін мусила це знати і взагалі-то вже замовити їжу. Він глянув на годинник. Робін вирішила, що він хоче побачити, що вона прийшла зарано, але оскільки вона була саме вчасно, Руфус сказав:

— Що ж, ходімо… ні, стоп! — вигукнув він, і Робін уклякнула на місці, не розуміючи, що цього разу зробила не так. Але виявилося, що Руфус просто забув, що має в руці папери. Відійшовши покласти їх на стіл, він повернувся до неї і покрокував із кімнати так швидко, що Робін мало не бігла, щоб встигати за ним.

— Будівля дуже красива, — сказала вона, намагаючись підлеститись. Руфус вирішив, що це зауваження не варте його уваги. Кафетерій на першому поверсі виявився значно люксовішим, ніж Робін бачила свого часу в офісах, де працювала тимчасовою секретаркою. Біля столів були чорні шкіряні дивани, під стелею — гладенькі світильники, на стінах — репродукції картин експресіоністів. Вони рушили до черги біля прилавку, і Робін зробила ще одну спробу сподобатися (хоч боялася, що і вона приречена на поразку):

— Здається, варто було вчитися на інженерку. Он які умови.

— Про що ви? — підозріливо спитав Руфус.