Джоан Роулинг – Стрімка могила (страница 138)

— Та що ти кажеш, — холодно озвалася Прюденс. — А вона мені щойно розповіла, що хтось до неї причепився в інтернеті, розпитуючи на цю тему. Вона в повному розпачі. Ця людина погрожувала їй іменем жінки, яку вона знала у церкві.

— Я не знаю, хто твоя клієнтка, — заявив Страйк, не зводячи очей із фургона попереду, — і нікому не погрожував в інтернеті.

— А хто б іще міг її вистежити і сказати, що знає про її знайомство з тією жінкою? Га, Корме? — додала вона, не почувши негайної відповіді.

— Якщо, — сказав Страйк, швидко склавши подумки два і два, — вона має сторінку на «Пінтересті»…

— Отже, це таки ти?

— Я не знав, що то твоя клієнтка, — відповів Страйк, якого все це дістало. Ще й незнайомий номер знову намагався пробитися. — Побачив її малюнки, залишив кілька коментарів, і все. Я гадки не мав, чия це стор… так, я мушу йти, — сказав він і обірвав дзвінок, бо Франки рвонули на червоне, а Страйк лишився за «Хюндаєм» із великою вм’ятиною на боці.

— КУРВА! — заревів Страйк, безсило дивлячись, як Франки зникають з очей.

Незнайомий номер знову надзвонював.

— В сраку йди, — сказав Страйк, скидаючи дзвінок, і натомість набрав Мідж, яка відповіла негайно. — Де ви?

— Таша в душі.

— Ясно, добре, не випускай її з тренажерки, поки я не подзвоню. Барклей їде, але ці чорти щойно проїхали на червоне і відірвалися. Можливо, помітили хвіст. Лишайтеся на місці і чекайте на сигнал.

«Хюндай» рушив з місця, а Страйк, тепер прямуючи до Ноттінґ-Гілла власним маршрутом, набрав Барклея.

— Майже на місці, — сказав шотландець.

— А я ні, ще й загубив паскудників. Можливо, вони мене помітили.

— Думаєш? Вони ж дурні як ціп.

— Навіть придуркам іноді розвиднюється.

— Гадаєш, тепер передумають?

— Може, але будемо діяти так, наче все в силі. Мідж і Майо чекають у тренажерці, поки я не скажу виходити. Дзвони, якщо побачиш фургон.

На щастя, невідомий номер, який діставав Страйка, відчепився. На максимальній швидкості, яку він міг розвинути, не наражаючись на штраф, Страйк мчав до Ноттінґ-Гілла, намагаючись вгадати, де саме Франки планують схопити Ташу Майо, і був за десять хвилин від її будинку — сонце вже торкалося обрію — коли зателефонував Барклей.

— Вони тут, — сказав він. — Припаркувалися у тупику за два квартали від тренажерки. Балаклави свої довбані понатягали.

— Де ти?

— На іншому боці вулиці за п’ятдесят метрів.

— Добре, я дзвоню Мідж і їду до тебе.

— Що сталося? — спитала Мідж, одразу прийнявши дзвінок.

— Вони припаркувалися за два квартали від тренажерки в тупику ліворуч, якщо йти до її будинку. Майо з тобою?

— Так, — відповіла Мідж.

— Дай їй телефон.

Він почув, як Мідж щось каже акторці, а тоді — знервований голос Таші.

— Алло?

— Ви знаєте, що відбувається?

— Так.

— У вас є вибір. Я можу забрати вас із тренажерного залу і відвезти просто додому, але тоді вони зможуть спробувати те саме іншим днем, або…

— Я хочу, щоб все скінчилося сьогодні, — відповіла Таша, але Страйк розчув у її голосі напругу.

— Клянуся, що вам нічого не загрожує. Вони ідіоти, а ми готові до всього.

— Що треба робити мені?

— За моїм сигналом виходьте з залу. Сама. Я хочу зафільмувати, як вони намагаються затягнути вас у фургон. Ми цього їм не дозволимо, але я не можу гарантувати відсутності неприємних вражень і кількох синців.

— Я акторка, — з тремким смішком сказала Таша. — Я просто думатиму, що чекаю, коли хтось крикне «знято!»

— Це буду я, — сказав Страйк. — Гаразд, давайте Мідж.

Коли Таша передала телефон Мідж, Страйк сказав:

— Мені треба, щоб ти вийшла з залу сама, пішла в той тупик і сховалася за їхнім фургоном, щоб тобі їх було добре видно, а вони тебе не бачили аж до останнього. Хочу це зафільмувати на випадок, якщо там немає камер спостереження.

— А може, то краще Барклей зробить, а я…

— Що я сказав?!

— Добре, — пирхнула Мідж і поклала слухавку.

Страйк завернув на вулицю, де був Ташин тренажерний зал, там зупинився, а тоді набрав Барклея.

— Починай іти назустріч, щоб бути поруч із Ташею, коли вони її хапатимуть. Я йтиму за нею. Дам сигнал, коли вона вийде.

— Прийняу, — відповів Барклей.

Страйк дивився, як Мідж виходить із залу в уже густі сутінки. Барклея, який крокував іншою стороною вулиці, було ледве видно. Він дочекався, коли обоє зникнуть з очей, тоді вийшов із «БМВ» і набрав Ташу.

— Ідіть до дверей, але не виходьте, поки я не скажу. Я буду просто за вами, назустріч ітиме Барклей. Зробіть вигляд, що набираєте щось в телефоні. Мідж уже за їхнім фургоном. Вони обрали місце, з якого не побачать нікого з нас.

— Окей, — знервовано відповіла Таша.

— Гаразд, — сказав Страйк, опинившись за п’ятнадцять метрів від тренажерного залу, — тепер ідіть.

Таша вийшла з сумкою на плечі, схиливши голову і втупившись у телефон. Страйк пішов слідом, тримаючи невелику відстань. Знову задзвонив мобільний. Він дістав його, скинув дзвінок і поклав назад у кишеню.

Таша наближалася до тупика. Коли вона пройшла під ліхтарем, Страйк почув, як відчиняються двері фургона.

Вибігли чоловіки у балаклавах, передній мав у руці молоток. Зриваючись на біг, Страйк почув, як Барклей гукає: «АГОВ!», а тоді закричала Таша.

Голос Барклея змусив чоловіка з молотком заточитися, Страйк схопив Ташу за плечі й відштовхнув, і незручний інструмент пролетів за півтора метри від неї. Страйк теж ухилився від удару й уже складеною в кулак лівою рукою так тицьнув нападника в обтягнуту балаклавою щелепу, що той вискнув і горілиць упав на тротуар, де й розкинувся, ніби на хресті, на мить дезорієнтований.

— Лежи, — загарчав Страйк, прибиваючи свою жертву, яка спробувала було підвестися. Тим часом противник Барклея спробував схопити шотландця за пояс, марно намагаючись ухилитися від його кулаків, але просто на очах у Страйка ноги Франка-Другого підігнулися.

— Обшукай фургон, — сказав Страйк до Мідж, яка вибігла зі сховку, наставивши телефон із ввімкненою камерою, — чи є там стяжки… лежи, кому сказав! — додав він, знову даючи по голові першому брату.

— І ТИ ЛЕЖИ! — гаркнув Барклей, чий власний Франк спробував ударити його по яйцях, а натомість отримав черевиком у діафрагму.

— О Боже мій, — пробурмотіла Таша, піднімаючи молоток. Вона подивилася на стогнучу жертву Барклея, яка скрутилася в позу ембріона, тоді на Страйкову — нерухому. — А він… ви його вирубили?

— Ні, — відповів Страйк, який саме побачив, як чоловік у балаклаві совається. — Прикидається, придурок. Це називається застосування сили в розумних межах, скотино, — додав він, звертаючись до постаті на землі, а тим часом прибігла Мідж з кількома чорними пластиковими стяжками.

— І за поліцію самим не треба дбати, — прокоментував Барклей, озирнувшись на собачника з кокер-спанієлем, який завмер, споглядаючи сцену.

— Тим краще, — сказав Страйк, зводячи разом зап’ястки свого Франка, який пручався, вже не прикидаючись непритомним. Стягнувши йому руки пластиком, він зняв з чоловіка балаклави і побачив знайоме високе чоло, примружені очі й залисини.

— Що, — спитав Страйк, — не на це ти розраховував, га?

Несподівано високим голосом чоловік відповів:

— Вимагаю мого соціального працівника!

Страйк здивовано зареготав.