Джоан Роулинг – Шовкопряд (страница 6)
Четвер, 18листопада, 18.30, «Герб короля» на Рупел-стріт, 25, SE1.
Страйк розумів, чому вона так ретельно виписала дату: Робін була рішуче налаштована вже цього разу — яка це була спроба: третя, четверта? — влаштувати йому зустріч зі своїм нареченим.
Хоч не знайомий йому бухгалтер навряд чи повірив би в це, Страйк був удячний Метью за сам факт існування, а ще — за обручку з сапфіром і діамантами, яка сяяла в Робін на безіменному пальці. Метью здавався йому тим ще козлиськом (Робін навіть не уявляла, як ретельно Страйк запам’ятовував усі її дрібні зауваження про нареченого), але він являв собою корисний бар’єр між Страйком і дівчиною, яка за інших обставин могла б порушити рівновагу його буття.
Страйк не міг опиратися приязні до Робін, яка прийшла в найтемнішу годину його життя і допомогла розвернути все на сто вісімдесят градусів; так само, маючи нормальний зір, він не міг заперечувати того факту, що вона була дуже вродлива жінка. Для Страйка її заручини — спосіб заткати невелику, але постійну течу, відвернути потенційну загрозу — якби ситуація вийшла з-під контролю — власному спокою. Страйк вважав, що оговтується після тривалих і буремних стосунків, які закінчилися так само, як і почалися: брехнею. Він не мав бажання змінювати свій статус одинака, який був і зручним, і затишним, й успішно уникав нових емоційних складнощів уже кілька місяців — попри намагання сестри Люсі звести його з жінками, які, схоже, не пройшли крізь сито якогось сайту знайомств.
Звісно, могло статися так, що коли Метью і Робін одружаться, Метью скористається своїм новим статусом і умовить дружину піти з роботи, яка йому явно не подобається (Страйк правильно витлумачив прагнення Робін уникати цієї теми). Однак Страйк був упевнений, що Робін сказала б йому, якби дату весілля вже призначили, тож цю небезпеку він наразі вважав віддаленою.
Знову широко позіхнувши, він згорнув газету і кинув її на стілець, зосередившись на теленовинах. Супутникове телебачення було розкішшю, яку він собі дозволив, коли переселився в цю крихітну квартирку. Тепер його старий маленький телевізор стояв на супутниковому ресивері, й зображення, яке більше не залежало від слабкої кімнатної антени, було не зернисте, а чітке. Кеннет Кларк, міністр юстиції, заявляв про плани скоротити видатки на юридичну допомогу на триста п’ятдесят мільйонів фунтів. Крізь мару втоми Страйк дивився, як червонопикий опухлий чоловік каже парламенту, що воліє «відбити в людей бажання звертатися до адвокатів за будь-яких негараздів і натомість заохотити їх шукати кращі способи розв’язання суперечок».
Він, звісно ж, мав на увазі, що бідним людям юридичні послуги ні до чого. Люди на взір Страйкових типових клієнтів усе одно матимуть змогу заплатити дорогому адвокату. Останнім часом він працював головно на недовірливих, вічно зраджених багатіїв. Він добував інформацію, якою живилися їхні гладенькі адвокати і завдяки якій вдавалося домогтися кращих умов під час отруйних процесів розірвання шлюбу і жорстоких ділових змагань. Сталий потік заможних клієнтів передавав його ім’я подібним чоловікам і жінкам; така була винагорода за славу в його професії, і хоча справи були однакові, вони приносили гроші.
Коли новини закінчилися, Страйк не без зусиль підвівся з ліжка, взяв зі стільця залишки їжі й пошкутильгав до маленької кухні, щоб усе помити. Він ніколи не ігнорував таких речей: звичка до самоповаги, яку прищепила армія, не залишила його навіть на дні злиднів; власне, цією звичкою він завдячував не лише армії. Він і хлопчиком був охайним — наслідував дядька Теда, чия любов до порядку в усьому, від ящика з інструментами до елінгу, різко контрастувала з хаосом, який оточував Страйкову матір Леду.
За десять хвилин, сходивши в туалет, де завжди було вогко через близькість до душу, і почистивши зуби над раковиною в кухні, бо тут було більше місця, Страйк повернувся в ліжко і зняв протез.
Новини завершував прогноз погоди на завтра: температура нижче нуля, туман. Страйк присипав тальком куксу; сьогодні натерло не так сильно, як натирало кілька місяців тому. Попри спожитий сьогодні традиційний англійський сніданок і вечірнє каррі, Страйк трохи схуд, бо мав змогу сам собі готувати, і тиск на ногу зменшився.
Він націлив пульт на екран телевізора; усміхнена блондинка і її пральний порошок пірнули в небуття. Страйк незграбно заліз під ковдру.
Звісно, якщо Оуен Квайн ховається в тому закладі для письменників, виманити його було легко. Паскуда егоїстична, і нічого більше — отак розчинитися в темряві зі своєю дорогоцінною книжкою...
Непевний образ розлюченого чоловіка, який мчить геть з мішком за плечима, розвіявся майже так само швидко, як і виник. Страйк поринав у довгоочікуваний глибокий сон без сновидінь. Слабка пульсація бас-гітари в підземному барі скоро потонула у хрипкому хропінні.
6
Пасма крижаного туману досі оповивали будівлі на Ексмут-маркеті, коли наступного ранку Страйк зайшов туди за десять дев’ята. Тут була ніби і не лондонська вулиця: тераси при численних кав’ярнях, фасади в пастельних кольорах, схожа на базиліку церква з золота, блакиті й цегли — Церква Найсвятішого Спасителя Нашого, оповита вогкою димкою. Холодний туман, крамнички цікавинок, стільці й столики на вулицях; додати б ще присмак солоної води і скорботні зойки мартинів, і Страйк опинився б ніби в Корнволлі, де минули найстабільніші часи його дитинства.
Невелика табличка на непомітних дверях біля пекарні повідомляла, що тут міститься офіс видавництва «Перехресний вогонь». Страйк натиснув на дзвінок рівно о дев’ятій і був допущений на круті побілені сходи, якими видерся нагору не без зусиль, важко спираючись на поруччя.
На вершечку сходів його зустрів тонкий франтуватий чоловік в окулярах, років тридцятьох на вигляд. Він мав хвилясте волосся до плечей і був убраний у джинси, жилет і сорочку з турецьким візерунком і рюшами на манжетах.
— Вітаю,— мовив він.— Я — Крістіан Фішер. А ви — Кемерон, так?
— Корморан,— автоматично виправив Страйк,— але...
Він хотів був сказати, що звик називатися Кемеровом (його ж стільки років плутали), але Крістіан Фішер умить знайшов слова:
— Корморан — корнволльський велетень.
— Саме так,— здивувався Страйк.
— Ми торік видавали дитячу книжку про англійський фольклор,— пояснив Фішер, відчиняючи подвійні білі двері й запрошуючи Страйка до тісного офісу, де стіни були завішані плакатами і заставлені неохайними книжковими полицями. Чорнява молода жінка в пошарпаному одязі з цікавістю підвела на Страйка очі, коли він проходив повз неї.
— Кави? Чаю? — запропонував Фішер, запрошуючи Страйка до свого кабінету, маленького приміщення з приємним краєвидом на сонну затуманену вулицю.— Можу попросити Джейд вийти щось купити.
Страйк відмовився, чесно сказавши, що каву щойно пив, і не розуміючи, чому Фішер готується до довшої розмови, ніж, на думку Страйка, вимагали обставини.
— Тоді тільки мені латте, Джейд,— гукнув крізь двері Фішер. — Сідайте,— запропонував він Страйку і почав метушитися під полицями, які тягнулися вздовж стін.— Він же жив на горі Сент-Майклз-Маунт, цей велетень Корморан?
— Так,— кивнув Страйк.— І вважають, що Джек його вбив. Ну, той, що з бобовою лозою.
— Десь тут вона,— озвався Фішер, далі шукаючи по полицях.— «Народні казки Британських островів». У вас діти є?
— Ні,— відповів Страйк.
— А,— сказав Фішер.— Ну, тоді не завдаватиму собі зайвого клопоту.
І з широкою усмішкою він сів навпроти Страйка.
— Отже, чи можна мені спитати, хто вас найняв? Чи вгадати?
— Будь ласка,— дозволив Страйк, який принципово ніколи не відмовляв у праві на роздуми.
— Це або Денієл Чард, або Майкл Фенкорт,— сказав Фішер.— Вгадав?
Крізь лінзи окулярів його погляд був пильний, зосереджений. Страйк нічим себе не виказав, але був вражений. Майкл Фенкорт був дуже відомим письменником, який нещодавно отримав престижну літературну премію. З якого дива йому цікавитися зниклим Квайном?
— Боюся, що ні,— відповів Страйк.— Це Квайнова дружина, Леонора.
Фішер вигляд мав до комізму вражений.
— Його дружина? — тупо перепитав він.— Ота жіночка-мишка, схожа на Розмарі Вест[8]? Та нащо їй наймати приватного детектива?
— Її чоловік зник. Його немає вже одинадцять днів.
— Квайн зник? Але... але ж тоді...
Страйк бачив, що Фішер сподівався на геть іншу розмову — чекав на неї.
— Але чому вона відіслала вас до мене?
— Вона думає, що ви знаєте, де Квайн.
— З якого дива мені б це знати? — спитав Фішер, явно щиро шокований.— Він мені не друг.
— Місіс Квайн казала, що чула, як ви рекомендували її чоловіку будинок відпочинку для письменників на вечірці в...
— А! — згадав Фішер.— Біґлі-Голл, так. Але Оуена там не може бути! — засміявшись, Фішер перетворився на такого собі Пака в окулярах: веселість і бешкетність.— Вони не пустять до себе Оуена Квайна навіть за гроші. То природжений галабурдник. Одна з жінок, які керують тим закладом, ненавидить його до печінок. Він написав огидний відгук на її перший роман, і вона йому того не пробачила.
— Та вже дайте мені їхній номер,— попросив Страйк.
— У мене він тут є,— сказав Фішер, видобуваючи з кишені джинсів мобільний телефон.— Зараз наберу...