Джоан Роулинг – Шовкопряд (страница 8)

Почувши по телефону, що її чоловік, виявляється, не в будинку для письменників, Леонора Квайн занепокоїлася.

— Та де ж він тоді? — спитала вона ніби не стільки у Страйка, скільки в себе.

— А куди він зазвичай іде з дому? — спитав Страйк.

— До готелів,— відповіла Леонора,— і ще одного разу жив у якоїсь жінки, але тепер вони не спілкуються... Орландо,— різко сказала вона не в слухавку,— поклади його, це моє. Я сказала, це моє... Що? — голосно мовила вона вже Страйкові у вухо.

— Я нічого не сказав. Ви хочете, щоб я далі шукав вашого чоловіка?

— Та звісно, що хочу, хто же ще його знайде? Я не можу лишити Орландо. Спитайте в Ліз Тассел, де він. Вона раніше його

знаходила. «Гілтон»,— раптом додала Леонора.— Він одного разу зупинився в готелі «Гілтон».

— У котрому саме?

— Не знаю, спитайте Ліз. Це через неї він пішов, тож хай допоможе його повернути. На мої дзвінки вона не відповідає. Орландо, облиш його.

— У вас є ще думки про те, де він може бути?

— Ні, а інакше б я там і спитала, ні? — різко озвалася Леонора.— Ви детектив — ви і знайдіть його! Орландо!

— Місіс Квайн, у нас...

— Називайте мене Леонорою.

— Леоноро, нам потрібно зважити на ту можливість, що ваш чоловік міг заподіяти собі шкоду. Ми б знайшли його швидше,— тут Страйкові довелося підвищити голос, щоб перекричати гамір на тому боці розмови,— якби залучили до справи поліцію.

— Не хочу. Я їм дзвонила, коли він зник на тиждень, він знайшовся в подружки, і вони не зраділи. Та й він розсердиться, якщо я знову так вчиню. І в будь-якому разі Оуен не став би... Орландо, облиш його!

— Поліція зможе ефективнішим чином поширити його фото і...

— Я просто хочу, щоб він тихенько повернувся додому. Ну чому ні? — жалісно додала вона.— Він мав удосталь часу, щоб заспокоїтися.

— Ви читали нову книжку свого чоловіка? — спитав Страйк.

— Ні. Я завжди чекаю, поки він закінчить, а потім читаю зі справжньою обкладинкою і всім таким.

— Він вам щось про неї розповідав?

— Ні, він не любить говорити про роботу, поки... Орландо, облиш його!

Страйк не знав, випадково вона повісила слухавку чи ні.

Ранковий туман розвіявся. У вікна кабінету бризнув дощ. Ось-ось мала з’явитися клієнтка — ще одна жінка в процесі розлучення, яка хотіла знати, чи не ховає її майбутній колишній чоловік якихось активів.

— Робін,— сказав Страйк, вийшовши з кабінету,— не роздрукуєш мені фото Оуена Квайна з інтернету, якщо знайдеш? І подзвони його агентці, Елізабет Тассел, і спитай, чи не проти вона відповісти на кілька коротких запитань.

Він уже зібрався зайти назад, аж тут згадав ще дещо.

— І погугли для мене, що означає «бомбікс морі».

— Воно якось латиною пишеться?

— Бог знає,— відповів Страйк.

Майбутня вільна жінка приїхала вчасно — об одинадцятій тридцять. Це була підозріло молода на вигляд жінка за сорок, легковажно-чарівлива й оповита мускусними пахощами, від яких офіс щоразу здавався Робін тіснішим. Страйк зник з нею в кабінеті, і протягом двох годин Робін чула лише їхні голоси — то тихіші, то гучніші — на фоні шурхоту дощу та клацання клавіш під власними пальцями; спокійні, сумирні звуки. Робін була звична чути з кабінету Страйка плач, крик і скандал. Найбільш зловісною була раптова тиша — як-от коли один клієнт буквально знепритомнів (і, як дізналися пізніше, отримав мікроінфаркт), побачивши фото дружини з коханцем, які Страйк зробив через довгофокусний об’єктив.

Коли Страйк з клієнткою нарешті вийшли і клієнтка багатослівно розпрощалася з ним, Робін передала босові велике фото Оуена Квайна, знайдене на сайті Літературного фестивалю у Баті.

— Ісусе Христе! — тільки й сказав Страйк.

Оуен Квайн був великий, блідий, огрядний чоловік років шістдесятьох, з неохайним жовтувато-білявим волоссям і гострою борідкою, мов на портретах Ван Дайка. Очі в нього були ніби різного кольору, і погляд здавався дивно пильним. Позуючи для фото, він загорнувся в якийсь тірольський плащ і надягнув трикутного капелюха з пір’ям.

— Важко повірити, що такий може довго зберігати інкогніто,— зауважив Страйк.— Робін, можеш надрукувати ще кілька? Можливо, треба буде показати в різних готелях. Його дружина згадала, що він колись ховався в «Гілтоні», але не знає, в котрому... можеш обдзвонити кілька, спитати, чи він не вселявся? Не думаю, щоб він назвав своє ім’я, але ти можеш описати його зовнішність... З Елізабет Тассел щось вийшло?

— Так,— сказала Робін.— Вір чи ні, але тільки-но я зібралася подзвонити їй, як вона подзвонила мені.

— Вона сюди подзвонила? Нащо?

— Крістіан Фішер розповів їй, що ти до нього заходив.

— І?

— У неї сьогодні інші зустрічі, але вона пропонує тобі зустрітися завтра об одинадцятій у неї в офісі.

— Що, правда? — Страйк розвеселився.— Дедалі цікавіше й цікавіше. Ти не питала в неї — вона не знає, де Квайн?

— Питала. Вона каже, що гадки не має, але все одно твердо налаштована з тобою зустрітися. Дуже владна жінка, ніби директриса. A bombyx тоri,— закінчила Робін,— це латинська назва шовкопряда.

— Шовкопряда?

— Так, і знаєш що? Я собі завжди гадала, що то якісь павуки прядуть павутиння, а виявляється, шовк роблять з черв’яків. І знаєш як?

— Навряд чи.

— Їх варять,— відповіла Робін.— Варять живцем, щоб не пошкодити кокони, з яких вони вилуплюються. З шовку зроблені кокони. Якось не дуже гарно, правда? А нащо ти питав про шовкопрядів?

— Хотів знати, чому Оуен Квайн міг назвати свій роман «Бомбікс Морі»,— відповів Страйк.— Не скажу, що стало зрозуміліше.

Решту дня він провів над нудною паперовою роботою зі справи про спостереження, сподіваючись, що погода покращиться: тоді можна буде вийти, бо нагорі в квартирі їсти не було чого. Коли Робін пішла, Страйк продовжив працювати, а дощ, який стукав у шибку, ставав дедалі ряснішим. Нарешті Страйк надягнув пальто і вийшов під тепер уже зливу, на мокру й темну Чаринг-Кросс-роуд, щоб купити собі харчів у найближчому супермаркеті. Останнім часом у його раціоні було забагато фастфуду. Повертаючись додому з пакетами в обох руках, він не стримався і зайшов до букіністичної крамниці, яка ось-ось мала зачинитися. Продавець не був певний, що має примірник «Гріха Гобарта» — першої і, як вважалося, найкращої книжки Оуена Квайна, та трохи побубонівши і непереконливо пошукавши щось у комп’ютері, запропонував Страйку «Братів Бальзаків» того самого автора. Утомлений, мокрий і голодний Страйк заплатив два фунти за томик у пошарпаній палітурці й поніс його до себе на квартиру під дахом.

Розклавши провізію і зготувавши собі локшину, Страйк розтягнувся на ліжку — у вікна линула ніч, густа, темна й холодна — і розгорнув книжку зниклого автора.

Стиль був химерний, багатослівний, повість — готична й сюрреалістична. Двоє братів, Варикоцеле й Вас, замкнені в підвальній кімнаті, де повільно гниє в кутку тіло їхнього старшого брата. Між п’яними суперечками про літературу, вірність і французького письменника Бальзака брати намагаються спільно розповісти про життя свого покійного брата. Варикоцеле постійно мацає себе за яйця, які болять (Страйк вирішив, що це така незграбна метафора браку ідей і натхнення в письменника); розповідає головно Вас.

Прочитавши сторінок п’ятдесят і промимривши «якісь суцільні яйця», Страйк відкинув книжку і почав клопіткий процес приготування до сну.

Глибокий супокійний ступор минулої ночі тепер не йшов до нього. Дощ барабанив по вікну кімнати під дахом, і сон Страйка був неспокійний; ніч повнилася сум’ятними снами про якусь катастрофу. Ранком Страйк прокинувся з присмаком цих снів, що липнули до нього, мов похмілля. Дощ і далі періщив по шибці, і коли Страйк увімкнув телевізор, то дізнався, що Корнволл затопило; люди стали в’язнями у власних машинах чи були евакуйовані з будинків і тепер тулилися в центрах порятунку. Страйк узяв мобільний і набрав номер — знайомий, як його власне віддзеркалення, номер, який усе життя уособлював для нього надійність і стабільність.

— Алло? — відповіла його тітка.

— Це Корморан. Джоан, у тебе все гаразд? Я побачив новини.

— У нас наразі все добре, котику, то на узбережжі біда. Як ти, Корме? Сто років не дзвонив. Ми з Тедом учора ввечері якраз розмовляли, що, мовляв, давно нема від тебе новин, і оце хотіли запросити тебе до нас на Різдво, коли вже ти тепер сам-один. Що думаєш?

З мобільним телефоном біля вуха Страйк не міг ані вдягнутися, ані прикріпити протез. Тітка балакала ще з півгодини, виливаючи безупинний потік місцевих політок і роблячи раптові набіги на його особистий простір, якого, він волів би, щоб ніхто не чіпав. Нарешті, після останньої канонади розпитувань про особисте життя, борги й ампутовану ногу, Джоан облишила його.

Страйк спустився в офіс пізно, втомлений і роздратований. На ньому був темний костюм і краватка. Робін подумала, що після

зустрічі з Елізабет Тассел він збирається обідати з тією брюнеткою, яка розлучається.

— Чув новини?

— Про потоп у Корнволлі? — спитав Страйк, вмикаючи чайник, бо поки Джоан просторікувала, його ранковий чай охолонув.

— Вільям і Кент заручилися,— відповіла Робін.

— Хто?

— Принц Вільям,— розвеселилася Робін,— і Кент Мідлтон.

— А,— холодно озвався Страйк.— Ну молодці.

Всього кілька місяців тому він і сам був з когорти заручених. Гадки не мав, як там справи з новими заручинами колишньої нареченої, і навіть не отримував задоволення від думок про те, як скоро тим заручинам прийде кінець. (Не такий, який спіткав його власні, коли наречена вчепилася нігтями йому в обличчя і заявила, що зраджувала,— радше все закінчиться весіллям, якого він не зміг би їй забезпечити: щось на кшталт такого, яке, понад сумнів, скоро матимуть Вільям і Кент).