Джоан Роулинг – Шовкопряд (страница 5)
За ті вісім місяців, що Робін працювала на Корморана Страйка, її бос і її наречений так і не познайомилися — навіть у той сумнозвісний вечір, коли Метью забирав Робін зі «швидкої», куди та відвезла Страйка, загорнувши його руку в свій плащ, коли загнаний у глухий кут убивця поранив детектива, намагаючись прикінчити. Коли перелякана й закривавлена Робін вийшла з відділення, де лікарі зашивали Страйка, Метью відмовився знайомитися з її босом. Уся історія його страшенно розлютила, хоча Робін запевнила, що їй самій там нічого не загрожувало.
Метью завжди був проти того, щоб вона йшла до Страйка на постійну роботу, і підозріло ставився до нього від самого початку, гидуючи його бідністю, статусом безхатченка і самою його професією — абсурдною, на думку Метью. Уривки інформації, що їх доносила до нього Робін — про Страйкову кар’єру у відділі спеціальних розслідувань — детективному підрозділі військової поліції, про його медаль за мужність, втрачену до коліна праву ногу, обізнаність у галузях, про які Метью, звичний до статусу знавця в її очах, не знав нічого чи майже нічого — не допомогли перекинути місток між двома чоловіками (всупереч наївним сподіванням Робін), а ніби зміцнили стіну між ними.
Мить слави, що її зажив Страйк, і його несподіваний перехід від невдач до успіху тільки поглибили ворожість Метью. Робін зрозуміла, що тільки погіршила ситуацію, коли вказала Метью на непослідовність із його боку: «То він тобі не подобався, бо був бідним і без житла, а тепер не подобається, бо став відомим і має купу роботи!»
Але найстрашнішим злочином Страйка в очах Метью, знала Робін, була та тісна дизайнерська сукня, яку він їй купив після повернення з лікарні; сукня планувалася як подарунок на прощання і на знак вдячності, але після того, як Робін гордо й радісно показала її Метью і побачила його реакцію, вона не наважувалася її вдягати.
Всі ці негаразди Робін сподівалася залагодити особистим знайомством, але Страйк постійно скасовував зустрічі, й Метью ще більше незлюбив його. Останнього разу Страйк просто не прийшов. Виправдання — що йому довелося робити великий гак, щоб скинути «хвоста», якого почепив йому підозрілий чоловік клієнтки — було прийнятне для Робін, бо вона добре знала хитросплетіння цього конкретного кривавого розлучення, але Метью тільки утвердився в думці, що Страйк зверхній і вимагає до себе уваги.
Робін не без зусиль вдалося умовити Метью на четверту спробу піти до пабу. Час і місце обрав Метью, але тепер, коли Робін уже повністю домовилася зі Страйком, Метью переніс час, і вона на могла позбутися відчуття, що він так щось доводить, показує Страйкові, що і сам має важливіші справи, що і сам може (Робін мимохіть подумала саме так) попихати іншими людьми.
— Гаразд,— зітхнула вона у слухавку.— Спитаю у Корморана, чи йому підходить четвер.
— Щось із твого тону не схоже, що гаразд.
— Метте, ну не починай. Я його спитаю, добре?
— Тоді побачимося пізніше.
Робін поклала слухавку. Страйк уже хропів на повну — дирчав, мов той трактор; рот розтулений, ноги розкинуті, руки так і складені на грудях.
Вона зітхнула, дивлячись на сплячого боса. Страйк до Метью не виказував жодної ворожості, не дозволяв собі жодних коментарів на його адресу. То тільки Метью гнітився існуванням Страйка і ніколи не втрачав нагоди нагадати, що Робін могла б отримувати більше грошей, якби пристала на іншу пропозицію роботи (мала їх удосталь), а не лишилася працювати на непутящого приватного детектива, який сидів по вуха в боргах і не здатен був платити їй стільки, скільки вона заслуговує. Її життя вдома стало б набагато приємнішим, якби Метью почав поділяти її ставлення до Корморана Страйка, який їй подобався, яким вона майже захоплювалася. Робін була сповнена оптимізму; вона до обох ставилася добре, то чому б їм не поставитися добре один до одного?
Страйк раптом голосно рохнув і прокинувся. Розплющив очі, глянув на неї.
— Я хропів,— заявив він, витираючи рота.
— Та хіба трішки,— збрехала вона.— Слухай, Корморане, ти не проти, якщо в паб підемо в четвер замість п’ятниці?
— В паб?
— Ти, я і Метью,— нагадала вона.— Пам’ятаєш? «Герб короля» на Рупел-стріт. Я це для тебе записала,— додала вона з дещо ненатуральною веселістю.
— Ага,— кивнув Страйк.— Точно. П’ятниця.
— Ні, Метт хоче... Він не може у п’ятницю. Нормально буде, якщо в четвер?
— А, добре,— сонно озвався Страйк.— Я, Робін, мабуть піду посплю.
— Гаразд, я тоді запишу на четвер.
— А що в четвер?
— Ідемо до пабу разом з... Ой, не зважай. Іди спати.
Коли скляні двері зачинилися, Робін утупилася в екран комп’ютера — й аж підскочила, коли вони відчинилися знову.
— Робін, а подзвони такому собі Крістіану Фішеру,— сказав Страйк.— Скажи, хто я, і скажи, що я шукаю Оуена Квайна і що мені потрібна адреса будинку відпочинку для письменників, про який він розповідав Оуену.
— Крістіан Фішер... І де він працює?
— Чорт,— буркнув Страйк.— Я не спитав. Зовсім не при тямі. Він видавець... якийсь модний.
— Без проблем, я його знайду. Іди спати.
Коли скляні двері зачинилися вдруге, Робін поринула в «Гугл». За півхвилини вона вже знала, що Крістіан Фішер — засновник невеликого видавництва під назвою «Перехресний вогонь», розташованого на Ексмут-маркеті.
Набираючи номер видавництва, вона подумала про запрошення на весілля, яке вже тиждень лежало в її сумочці. Робін не казала Страйкові, коли саме вони з Метью одружуються, і не казала Метью, що хоче запросити свого боса. Якщо в четвер усе складеться добре...
— «Перехресний вогонь»,— пронизливо пролунало у слухавці. Робін зосередилася на завданні.
5
О дев’ятій двадцять того самого вечора Страйк у футболці та трусах лежав на нерозібраному ліжку. Поруч на стільці стояли залишки каррі з ресторанчика на виніс; він читав спортивні новини, і ще новини показували по телевізору, який Страйк поставив перед ліжком. Металевий стрижень, який правив йому за праву литку, сріблясто поблискував у світлі дешевої лампи, яку Страйк поставив поруч на коробку.
В середу мав відбутися дружній матч Англії і Франції на стадіону Вемблі, але Страйка набагато більше цікавила суботня гра «Арсеналу» проти «Сперз». Фаном «Арсеналу» він був чи не змалечку, наслідуючи дядька Теда. Чому дядько Тед, який прожив усе життя в Корнволлі, вболівав за лондонську команду, було питанням — але Страйк його так і не поставив.
Нічне небо за вікном виповнювало туманне сяйво, крізь яке ледь блимали зірки. Кілька годин сну вдень майже не полегшили Страйкової втоми, але він ще не був готовий відключитися — надто після великої порції рисового бір’яні з бараниною й пінти пива. Поруч на ліжку лежала записка від Робін, яку та передала йому, коли ввечері Страйк ішов з офісу. Там було зазначено дві зустрічі. Перша була така:
Крістіан Фішер, завтра о дев’ятій. Видавництво «Перехресний вогонь», Ексмут-маркет, ЕС1.
— Нащо зі мною зустрічатися? — здивовано спитав у неї Страйк.— Мені потрібна тільки адреса того закладу для письменників, про який він казав Квайну.
— Знаю,— погодилася Робін,— і я йому саме так і сказала, але йому дуже кортить з тобою побачитися. Він запропонував дев’яту ранку завтра і явно не прийняв би відмови.
«От у яку це гру,— подумав Страйк, роздратовано дивлячись на записку,— я надумав гратися?»
Від утоми він вранці дав волю гніву і розірвав стосунки зі щедрим клієнтом, який запросто міг підкинути ще роботи. Потім дозволив Леонорі Квайн умовити його пристати на її пропозицію, хоча перспективи оплати були сумнівні. Тепер, не маючи її перед очима, Страйк не міг пригадати суміші співчуття й цікавості, яка спонукала його взятися до її справи. Оточений строгою й холодною тишею свого помешкання під дахом, він сприймав свою згоду знайти її втікача-чоловіка як донкіхотство і вияв безвідповідальності. Хіба не для того він намагався виплатити всі борги, щоб нарешті викроїти трішки вільного часу — в суботу відвідати стадіон, у неділю просто полежати вдома? Він нарешті мав якісь гроші після того, як кілька місяців гарував без просипу, принаджуючи клієнтів не лише завдяки первісному спалаху скандальної слави, а й завдяки розголосу. От не можна було потерпіти Вільяма Бейкера ще тижні зо три?
І чого це, думав Страйк, дивлячись на списаний почерком Робін папірець, цьому Крістіану Фішеру так кортить зустрітися? Чи не через персону Страйка — як людини, яка розкрила справу Луди Лендрі, чи (набагато гірше) як сина Джонні Рокбі? Виміряти величину власної слави було нелегко. Страйк гадав, що вибух його несподіваної зірковості уже пригас. Коли все тільки сталося, то сяйво було яскраве, але телефонні дзвінки від журналістів уже кілька місяців як припинилися; він давненько востаннє називав своє ім’я в нейтральному контексті й чув у відповідь «Лула Лендрі». Чужі люди знову робили те, що робили всеньке його життя: казали на нього «Кемерон Стрик» чи ще якось у тому дусі.
З іншого боку, видавець міг знати про зниклого Оуена Квайна щось, чим прагнув поділитися зі Страйком — але чому в такому разі він не волів сказати те саме його дружині, Страйк не розумів.
Другу зустріч Робін записала під зустріччю з Фішером: