Джоан Роулинг – Шовкопряд (страница 30)
— Крістіан Фішер, помічник Елізабет Тассел — Ральф, сама Тассел, Джері Вальдгрейв, Денієл Чард — це все персонажі книги, крім Ральфа й Фішера. Ніна Ласселз...
— Хто такі Вальдгрейв і Чард? Хто така Ніна Ласселз?
— Редактор Квайна, директор його видавництва й дівчина, яка допомогла мені це поцупити,— відповів Страйк, поплескавши по рукопису.
Мобільний Робін задзвонив утретє.
— Вибач,— нетерпляче сказала вона і взяла слухавку.— Так?
— Робін.
Голос Метью звучав якось придушено. Він ніколи не плакав, ніколи не показував, що сильно переймається через сварку.
— Так? — озвалася вона вже не так різко.
— У мами знову був інсульт. Вона... вона...
У Робін усередині ніби ліфт обірвався й упав з великої висоти.
— Метте?
Він плакав.
— Вона померла,— вимовив він, мов маленький хлопчик.
— Я їду,— сказала Робін.— Де ти? Я зараз приїду.
Страйк дивився на її обличчя. Він бачив на ньому тінь новини про смерть і сподівався, що помер не хтось із любих їй людей — не батьки, не хтось із братів...
— Гаразд,— говорила вона в телефон, вже зіп’явшись на ноги.— Там і лишайся. Я зараз буду... Це мама Метта,— пояснила вона Страйку.— Вона померла.
Було відчуття повної нереальності. Робін не могла повірити в те, що сталося.
— Вони вчора ввечері розмовляли по телефону,— сказала вона. Згадавши, як Метт тоді закочував очі і як зараз душився словами, вона відчула ніжність, співчуття.— Я перепрошую, але...
— Іди,— кивнув Страйк.— Переказуй йому моє співчуття.
— Так,— відповіла Робін, намагаючись застебнути сумочку; від збудження пальці не слухалися. Вона знала місіс Канліфф ще з початкової школи. Робін перекинула тренч через лікоть. Блиснуло скло, і двері зачинилися.
Кілька секунд Страйк не зводив очей з місця, де щойно стояла Робін. Потім глянув на годинник. Була всього дев’ята. Розлучена брюнетка, чиї смарагди чекали на неї у сейфі, мала прийти лише за півгодини.
Страйк помив чашки, потім дістав добуте кольє, поклав на його місце рукопис «Бомбікса Морі», знову наповнив чайник і переглянув пошту.
Вони тепер скасують весілля.
Страйкові не хотілося радіти з цього приводу. Витягнувши мобільний, він набрав Анстиса, який узяв слухавку майже негайно.
— Бобе?
— Анстисе, не знаю, чи ти ще не в курсі сам, але тобі потрібно дещо знати. Останній роман Квайна містить опис його вбивства.
— Ану повтори?
Страйк пояснив детальніше. З короткої паузи після того, як він закінчив говорити, він зробив висновок, що Анстис цієї інформації ще не мав.
— Бобе, мені потрібна копія цього рукопису. Якщо я пришлю когось, ти...
— Дай мені три чверті години,— відповів Страйк.
Він ще стояв над ксероксом, коли прибула його брюнетка-клієнтка.
— А де ваша секретарка? — були її перші слова, кокетливо-позірний подив — ніби вона була впевнена, що Страйк навмисно влаштував так, щоб вони лишилися в офісі самі.
— Захворіла. Діарея, блювота,— безжально відповів Страйк.— Почнімо?
20
Пізно ввечері того самого дня Страйк сам-один сидів за столом. Надворі гуркотіли під дощем машини, а він однією рукою їв сінгапурську локшину, а другою писав собі список. Решту роботи на день було зроблено, і він міг повністю присвятити свою увагу вбивству Оуена Квайна; гострим нерозбірливим почерком Страйк записував порядок подальших дій. Біля деяких пунктів він ставив літеру «А» на позначення Анстиса, і навіть якби Страйкові спало на думку, що комусь таке могло здатися зверхністю з його боку чи фантазіями, що приватний детектив без жодної влади над розслідуванням може делегувати завдання поліціянту, йому це проблемою не здавалося.
Страйк працював з Анстисом у Афганістані й був не надто високої думки про здібності детектива поліції. Він вважав Анстиса компетентним, але позбавленим уяви: той міг ефективно розпізнавати знайомі схеми й чудово відстежував очевидне. Страйк ставився до цих рис без презирства — очевидна відповідь, як правило, і виявляється істинною, а методичне викреслювання пунктів списку допомагало це довести,— але це вбивство було продумане, дивне, садистське та гротескне, натхненне літературою і виконане цілком безжально. Чи здатен Анстис осягнути розум, який виплекав план убивства на хворобливому ґрунті уяви самого Квайна?
Задзвонив, пронизуючи тишу, мобільний. Тільки приклавши телефон до вуха і почувши голос Леонори Квайн, Страйк зрозумів, що сподівався почути Робін.
— Як ви? — спитав він.
— У мене тут поліція,— відповіла вона, одразу відкидаючи всі прийняті суспільством люб’язності.— Обшукали кабінет Оуена. Я була проти, але Една сказала, що так треба. Ну от що — не можна не займати нас після того, що трапилося?
— Для обшуку є підстави,— пояснив Страйк.— У кабінеті Оуена може знайтися щось таке, що наведе на вбивцю.
— Наприклад?
— Не знаю,— терпляче відповів Страйк,— але гадаю, що Една має рацію. Ви правильно зробили, що впустили їх.
У відповідь — тиша.
— Ви ще там? — спитав Страйк.
— Так,— озвалася Леонора,— і вони оце замкнули кабінет, щоб я не могла туди увійти. І планують повернутися. Мені не подобається їхня присутність. Орландо це теж не подобається. Один з них,— Леонора явно обурилася,— спитав, чи не хочу я трохи пожити десь в іншому місці. «Ні, не хочу»,— сказала на це я. Орландо ніколи не жила в інших місцях, вона цього не подужає. Нікуди я не поїду.
— Поліція не казала, що вас планують допитати?
— Ні,— відповіла Леонора.— Мене тільки спитали, чи можна їм у кабінет.
— Добре. Якщо вони захочуть поставити вам питання...
— То без адвоката з ними не розмовляти. Це мені Една порадила.
— Нічого, якщо я завтра зранку до вас заїду?
— Нормально,— Леонора ніби зраділа.— Приїжджай десь о десятій, раніше мені треба буде вийти в крамницю. Весь день довелося тут сидіти. Не могла ж я дозволити, щоб вони нишпорили в будинку без мене.
Страйк поклав слухавку і знову подумав, що манери Леонори навряд чи викличуть у поліції симпатію до неї. Чи роздивиться Анстис — як роздивився Страйк,— що певна тугодумність Леонори, її нездатність поводитися «як слід» про людське око, її вперте небажання бачити те, чого вона не хоче бачити (мабуть, саме ті якості, завдяки яким вона стільки років витримувала життя з Квайном), завадили б їй стати його вбивцею? Чи її ексцентричність, відмова горювати як годиться через вроджену — і, мабуть, нерозумну — чесність якраз і роздмухають підозру, якою вже повниться буденна уява Анстиса, а інші варіанти буде викреслено?
До своїх нотаток Страйк повернувся з майже нервовою енергійністю, хоча лівою рукою і далі нагрібав і відправляв у рот їжу. Думки приходили швидко, зв’язно: він записував питання, на які хотів мати відповіді, місця, які планував вивчити, сліди, які треба було розвідати. То був план дій для нього самого і спосіб підштовхнути Анстиса у правильному напрямі, розплющити йому очі на той факт, що не завжди вбивця чоловіка — дружина, навіть якщо чоловік той був бездарний, ненадійний, невірний.
Нарешті Страйк відклав ручку, в два прийоми прикінчив локшину і прибрав зі столу. Свої записи він поклав у картонну папку, яка мала на корінці ім’я «Оуен Квайн», спершу закресливши слово «зникнення» і дописавши натомість «убивство». Страйк вимкнув світло й уже зачиняв скляні двері, аж тут йому дещо спало на думку, і він повернувся до комп’ютера Робін.
І ось воно — на сайті «Бі-бі-сі». Звісно, не новина для першої шпальти, бо хай що собі там думав Квайн, знаменитий він не був. Звістка про його смерть знайшлася за три статті після основної новини — що ЄС узгодив заходи щодо виведення Республіки Ірландії з кризи.
У будинку на Тальгарт-роуд (Лондон) знайшли тіло, вірогідно, письменника Оуена Квайна, 58 років. На основі знахідки, зробленої вчора другом родини, поліція розпочала слідство.
Не було ні фото Квайна в його тірольському плащі, ні відомостей про страшні речі, які зробили з тілом. Але все тільки починається; часу ще повно.
Піднявшись до квартири, Страйк відчув страшну втому. Він усівся на ліжко і потер очі, тоді аж упав на нього — одягнений, з незнятим протезом. Його опосіли думки, які раніше вдавалося відганяти...
Чому він не повідомив поліції, що Квайна немає майже два тижні? Чому не спало йому на думку, що Квайна могли вбити? Він мав відповіді на ці питання — слушні, раціональні питання, коли їх поставила детектив Раулінз, але відповісти самому собі виявилося набагато важче.
Не треба було діставати телефон, щоб поглянути на тіло Квайна. Видіння того зв’язаного й зогнилого трупа ніби випалили у Страйка на зіницях. Скільки хитрості, ненависті й збоченості знадобилося, щоб утілити хворобливі фантазії Квайна в реальність? Що за людина здатна розрізати іншу людину, облити кислотою, випатрати і розставити тарілки навколо спорожненого тіла?
Страйк не міг позбутися ірраціональної упевненості в тому, що мусив якось занюхати ту сцену здалеку — мов птах-стерв’ятник, яким його навчили бути. Як він — зі своїм колись таким знаменитим чуттям на все дивне, небезпечне, підозріле — не здогадався, що галасливий, схильний до драми
й самореклами Квайн не показувався надто довго й надто довго мовчав?
«Тому що нещасний дурень мав звичку кричати „Вовк!“... і тому що я геть виснажений...»