Джоан Роулинг – Шовкопряд (страница 29)

Запаривши собі горнятко міцного чаю, він сів за стіл Робін — там було найсвітліше — і почав читати.

Утікши від Різника й увійшовши до омріяного міста, Бомбікс вирішив позбутися своїх супутників — Сукуби та Кліща. Він відвів їх до борделю, де обоє залюбки лишилися працювати.

Після цього Бомбікс сам вирушив на пошуки Марнослава, славетного письменника, учнем якого мріяв стати.

У темному провулку Бомбікса перестріла жінка з довгим рудим волоссям і демонічною мармизою, яка несла жмут дохлих щурів собі на поживу. Дізнавшись, хто Бомбікс такий, Гарпія запросила його до себе — в печеру, засипану черепами тварин. Страйк прогортав, майже не читаючи, сцену сексу, яка займала чотири сторінки і в ході якої Бомбікса підвісили під стелю і побили батогом. Потім Гарпія, подібно до Кліща, спробувала поживитися молоком з грудей Бомбікса, але той, хоч і зв’язаний, зумів від неї відбитися. Коли з його пипок полилося сліпуче надприродне світло, Гарпія заплакала і показала власні груди — з них текла темна липка рідина.

Страйк насупився. Стиль Квайна став якимось пародійним, справляв враження хворобливої надмірності, та й сама сцена здавалася вибухом злоби, ніби прорвався давно стримуваний садизм. Невже Квайн місяці, коли не роки свого життя присвятив тому, щоб завдати якомога більше болю і розпачу? Чи був він психічно здоровим? Чи може людина, яка так віртуозно володіє словом (хай навіть Страйку той стиль був не до смаку), вважатися божевільною?

Страйк відпив чаю — гарячий, з чистим смаком, чай додав йому сили — і заходився читати далі. Збридившись, Бомбікс уже збирався покинути оселю Гарпії, коли у двері увійшов новий персонаж: Епікойне, яку Гарпія, схлипуючи, представила як свою доньку-приймачку. Епікойне — юна дівчина, чий одяг не приховував наявності прутня — заявила, що вони з Бомбіксом — споріднені душі, здатні зрозуміти і жіноче, і чоловіче начало. Вона запросила його скуштувати її гермафродитного тіла, але спершу — послухати її спів. Уважаючи, вочевидь, що має гарний голос, Епікойне почала гавкати по-тюленячому, і Бомбікс утік від неї, затискаючи вуха.

Тепер уперше він побачив на високому пагорбі посеред міста осяйний замок. Крутими вуличками Бомбікс довго піднімався до замку, аж тут з темного порогу його привітав карлик, який назвався письменником Марнославом. Він мав брови Фенкорта і його ж таки кислий вираз обличчя й насмішкуваті манери і запропонував Бомбіксу переночувати, «бо чув, що ти маєш великий талант».

На превеликий жах Бомбікса, всередині будинку він виявив молоду жінку в кайданах. У вогнищі лежали розпечені до білого жару тавра з виконаними з покрученого металу написами — «непіддатливий поршень», «пишноречисте полигання» тощо. Явно очікуючи, що Бомбікса це потішить, Марнослав пояснив, що посадив свою юну дружину Опуду писати книжку, щоб не докучала, поки він творить власний шедевр. Однак, за словами Марнослава, Опуда не має таланту, за що її слід покарати. Він узяв з вогню одне з тавр, і переляканий Бомбікс утік з будинку; вслід йому летіли крики Опуди.

Бомбікс біг до осяйного замку, де сподівався знайти прихисток. Над дверима він побачив ім’я — «Фаллус Імпудикус», та коли постукав, ніхто йому не відчинив. Тоді Бомбікс обійшов замок, зазираючи у вікна, й побачив голого лисого чоловіка, який стояв над тілом золотого хлопчика, вкритого ножовими ранами. Кожна рана сочилася тим самим світлом, що й власні пипки Бомбікса. Ерегований прутень Фаллуса явно гнив.

— Привіт.

Страйк здригнувся і звів очі. У дверях стояла Робін у своєму тренчі. Її обличчя розпашіло, довге золотаво-руде волосся розсипалося по плечах у промінні вранішнього сонця, що лилося у вікна. В ту мить вона здалася Страйкові прекрасною.

— Чого ти так рано? — почув він власний голос.

— Хотіла дізнатися, що відбувається.

Вона почала знімати Тренч, а Страйк відвів очі й подумки осадив себе. Звісно ж, вона має чудовий вигляд — ще й прийшла рівно в ту мить, коли його думки повнилися голим лисим чоловіком з ураженим хворобою прутнем...

— Будеш ще чаю?

— Було б чудово, дякую,— відповів Страйк, не піднімаючи очей від рукопису.— Дай мені п’ять хвилин, треба це дочитати.

І з відчуттям, що пірнає у заражену водойму, він знову поринув у гротескний світ «Бомбікса Морі».

Бомбікс, який задивився у вікно замку, захоплений жахливим видовищем Фаллуса Імпудикуса над тілом, не помітив, як його оточила юрба поплічників у каптурах, яка потягнула його до замку і голяка поставила перед Фаллусом Імпудикусом. На той момент живіт Бомбікса уже став величезний, він готовий був народити. Фаллус Імпудикус роздав поплічникам зловісні накази, з яких наївний Бомбікс виснував, що його запрошують бути почесним гостем на бенкеті.

Тепер до шістьох уже відомих Страйкові персонажів — Сукуби, Кліща, Різника, Гарпії, Марнослава й Імпудикуса — приєдналася Епікойне. Семеро гостей сіли за великий стіл, де стояв великий кухоль, з якого щось курилося, і таріль, який міг би вмістити людину.

Увійшовши до зали, Бомбікс виявив, що для нього стільця немає. Інші гості встали, підійшли до нього з мотузками і полонили. Бомбікса зв’язали, мов свиню на забій, поклали на таріль і розрізали. Те, що росло в його череві, виявилося кулею надприродного світла, яку Фаллус Імпудикус вирвав з тіла Бомбікса і замкнув у скрині.

З кухля, як виявилося, курилася купоросна олія, і семеро нападників весело вилили ядучу рідину на Бомбікса, який був ще живий і верещав. Коли він замовк, його почали їсти.

Книжка закінчувалася сценою того, як гості полишають замок, без докорів сумління обговорюючи Бомбікса, а після них зостається порожня зала; рештки трупа, над яким куриться купоросна олія, лежать на столі, а над столом, ніби лампа, висить замкнена скриня зі світлом.

— Чорт,— тихо вимовив Страйк.

Він звів очі. Робін непомітно поставила перед ним горнятко свіжого чаю. Сама вона сиділа на дивані й мовчки чекала, поки він дочитає.

— Воно все тут,— сказав їй Страйк.— Те, що сталося з Квайном. Усе тут.

— Ти про що?

— Герой Квайнової книжки помирає точно так само, як помер Квайн. Його зв’язують, виривають нутрощі й поливають ядучою речовиною. В книжці його з’їли.

Робін подивилася на нього.

— Тарілки. Виделки й ножі...

— Саме так,— кивнув Страйк.

Він бездумно витяг мобільний і показав фото, які зробив у будинку, потім помітив у очах Робін переляк.

— Ні,— сказав він,— вибач, я забув, що ти не...

— Давай сюди,— відрубала Робін.

Що він там забув? Що вона не вчилася таких речей, не має досвіду, що вона не поліціянтка і не військова? Робін хотіла дорівнятися до цієї миті забудькуватості. Хотіла зробити крок уперед, стати чимось більшим, ніж була.

— Я хочу подивитися,— збрехала вона.

Страйк з явною неохотою простягнув їй телефон.

Робін не відсахнулася, та коли поглянула на дірку на місці грудей і живота у трупа, її власні нутрощі ніби зібгалися від страху. Піднісши горнятко до вуст, вона зрозуміла, що не хоче пити. Найстрашнішим був крупний план обличчя, поїденого вилитою на нього речовиною, зчорнілого, з випаленою очницею...

Тарілки вразили її своєю непристойністю. Страйк збільшив одну з них; усі декорації було облаштовано з великою ретельністю.

— Боже мій,— ледь вимовила Робін, повертаючи йому телефон.

— А тепер прочитай оце,— сказав Страйк, даючи їй відповідні сторінки.

Робін читала мовчки. А коли закінчила, звела на нього очі, що стали ніби вдвічі більші.

— Боже мій,— повторила вона.

Задзвонив її мобільний. Робін дістала його з сумки, яка стояла поруч з нею на дивані, й побачила, що дзвонить Метью. Робін і досі сердилася на нього, тож скинула виклик.

— Як гадаєш,— сказала вона Страйку,— скільки людей уже прочитало цю книжку?

— Тепер, мабуть, уже багато. Фішер розіслав уривки всьому місту; потім почали писати юристи, і багато кому закортіло її позбутися.

Поки Страйк говорив, йому на думку спало дещо несподіване й дивне: що Квайн не зміг би влаштувати собі кращої реклами, навіть якби постарався... але ж він не міг сам себе облити кислотою, зв’язаний, чи сам вирвати собі нутрощі...

— Рукопис лежить в офісі «Ропер-Чарда» в сейфі, код від якого відомий половині штату,— провадив він.— Я саме так і добув цей текст.

— Ти не думаєш, що вбивця — хтось з описаних у книзі людей?..

Знову задзвонив мобільний Робін. Вона подивилася на екран: Метью.

Робін ще раз скинула дзвінок.

— Не обов’язково,— відповів Страйк.— Але люди, про яких він писав, точно будуть у переліку підозрюваних, коли поліція почне розслідування. З тих персонажів, яких я впізнав, Леонора каже, що не читала книжку, і Кетрин Кент теж...

— Ти їм віриш? — спитала Робін.

— Вірю Леонорі. Щодо Кетрин Кент — не впевнений. Як там було в цитаті? «І муку бачити твою мені за насолоду стане».

— Не вірю, що жінка могла таке зробити,— одразу сказала Робін, глянувши на мобільний Страйка, який тепер лежав між ними на столі.

— Ти хіба не чула про ту австралійку, яка оббілувала коханця, відрубала йому голову, тоді зварила голову і сідниці й намагалася згодувати його дітям?

— Та ти жартуєш.

— Зовсім не жартую. Почитай в інтернеті. Коли жінку вкурвить, то вже всерйоз,— сказав Страйк.

— Але він був кремезний...

— А якщо то була жінка, якій він довіряв? З якою мав інтимну зустріч?

— Про кого ми точно знаємо, що вони це читали?