Джоан Роулинг – Шовкопряд (страница 28)
— Правда? Оце так,— сказав Анстис, щиро засмутившись; ліфт поїхав униз. Але Страйк гадав, що почасти Анстис замутився через себе. Серед Страйкових друзів він найбільше захоплювався Шарлоттою, її неймовірною красою, її непристойним сміхом. «І Шарлотту приводь»,— багато разів казав Анстис після того, як обоє вони звільнилися від шпиталю й армії і повернулися до рідного міста.
Страйк інстинктивно хотів захистити Леонору від Анстиса, але це було неможливо. Відчинися двері ліфта, й ось вона: худа, схожа на мишу, з забраним гребенями тонким волоссям; вона ніби вийшла в домашніх капцях, хоча на ногах мала потерті чорні черевики. Обабіч Леонори стояло двоє поліціянтів — одна з них жінка,— які, вочевидь, і принесли новину про смерть Квайна, а тоді привезли Леонору сюди. З того, які обережні погляди поліціянти кидали на Анстиса, Страйк виснував, що Леонора їх здивувала; що її реакція на новину про смерть чоловіка видалася їм незвичайною.
З сухими очима, практична, Леонора сприйняла появу Страйка з полегшенням.
— Ну нарешті,— сказала вона.— Чого тебе стільки протримали?
Анстис із цікавістю подивився на неї, але Страйк не став їх знайомити.
— Ходімо ось туди,— запропонував він, указуючи на лаву під стіною. Кульгаючи в бік лави поруч з Леонорою, він відчував, що троє поліціянтів ідуть за ними.
— Як ви? — спитав Страйк у неї, частково сподіваючись, що вона виявить розпач і таким чином удовольнить цікавих.
— Не знаю,— відповіла Леонора, опускаючись на пластикове сидіння.— Не можу в це повірити. В житті не подумала б, що він туди піде, дурник сердешний. Мабуть, якийсь бандит вліз у будинок і вбив його. От чого було не поїхати до готелю, як завжди, га?
Отже, розповіли їй небагато. Страйк подумав, що Леонора шокована глибше, ніж можна було виснувати з її вигляду,— глибше, ніж усвідомлювала сама. Те, що вона приїхала до нього, видавалося вчинком спантеличеної людини, яка не знала, що робити, крім як звернутися до когось, хто мав їй допомагати.
— Вас відвезти додому? — спитав Страйк.
— Та гадаю, вони мене самі відвезуть,— відповіла Леонора з тією самою незворушною упевненістю, з якою заявляла, що послуги Страйка оплатить Елізабет Тассел.— Я просто хотіла пересвідчитися, що з тобою все добре і що ти не потрапив через мене в халепу, і ще спитати, чи будеш ти й надалі на мене працювати.
— Надалі працювати на вас? — перепитав Страйк.
На якусь мить він засумнівався в тому, чи зрозуміла Леонора, що трапилося, чи не гадає, що Квайн ще десь є і його можна знайти. Чи не приховувала її ексцентричність більш серйозного, фундаментального когнітивного розладу?
— Вони гадають, я щось про це знаю,— відповіла Леонора.— Я ж бачу.
Страйк мало не сказав: «Упевнений, що це не так»,— але то було би брехнею. Він чудово розумів, що Леонора — дружина бездарного й зрадливого чоловіка, яка десять днів не зверталася до поліції, а потім демонстративно пішла до нього, яка мала ключ до порожнього будинку, де знайшли тіло цього чоловіка, яка, понад сумнів, могла заскочити його зненацька,— буде найпершою підозрюваною. І все одно Страйк запитав:
— Чому ви так гадаєте?
— Я бачу,— повторила вона.— Вони так зі мною говорять. Сказали, що хочуть оглянути наш будинок, його кабінет.
То була стандартна процедура, але Страйк розумів, що Леонора сприймає це як вторгнення, загрозу.
— Орландо знає, що сталося? — спитав він.
— Я їй сказала, але сумніваюся, що вона розуміє,— відповіла Леонора, і вперше він побачив у її очах сльози.— Вона вже каже: «Як містер Каведлик» (то наш кіт, його збила машина), але я не знаю, чи розуміє вона, чи усвідомлює. З Орландо ніколи не вгадаєш. Я їй сказала, що батька вбили. В голові не вкладається.
Запала коротка пауза, і Страйк занепокоївся, чи не тхне від нього віскі.
— Будеш на мене працювати й надалі? — прямо спитала в нього Леонора.— Ти кращий за них, саме тому я, власне, до тебе пішла. Будеш?
— Так,— відповів Страйк.
— Бо я ж бачу, вони думають, що я тут якось доклала руку,— повторила Леонора, підводячись,— із того, як вони зі мною розмовляють.
Вона щільніше запнулася в пальто.
— Треба мені повертатися до Орландо. Рада, що з тобою все гаразд.
Леонора попленталася до свого супроводу. Поліціянтка, здавалося, була в шоці від того, що її мають за таксі, але глянула на Анстиса і погодилася відвезти Леонору додому.
— Що це в біса було? — спитав Анстис, коли обидві жінки не могли вже його чути.
— Вона переймалася, чи не арештували ви мене.
— Трохи ексцентрична пані, так?
— Трішки є.
— Ти ж їй нічого не розповів? — спитав Анстис.
— Ні,— озвався Страйк, якого це питання обурило. Він знав, що не можна передавати інформацію про місце злочину підозрюваним.
— Будь обережний, Бобе,— не до ладу сказав Анстис, і крізь обертові двері вони вийшли в дощову ніч.— Не лізь під ноги. Йдеться про вбивство, а в наших місцях у тебе друзів небагацько.
— Популярність переоцінюють. Слухай, я візьму таксі... Ні,— рішуче відкинув Страйк протести Анстиса.— Я ще покурю, а тоді поїду. Дякую тобі, Риче. За все.
Вони потиснули руки; Страйк підняв комір, щоб захистися від дощу, і побрів, трохи кульгаючи, темним тротуаром. Він був майже однаково радий як здихатися Анстиса, так і нарешті зробити першу солодку затяжку.
18
Страйк геть забув, що в п’ятницю Робін пішла з офісу, як йому здалося, ображена. Він пам’ятав тільки, що з нею однією хотів би обговорити те, що сталося. І хоч він, як правило, не дзвонив їй у вихідні, тут обставини були достатньо надзвичайні, щоб можна було надіслати есемеску. Так він і вчинив — відіслав повідомлення з таксі, яке спіймав після того, як чверть години блукав холодними мокрими вулицями в темряві.
Робін була вдома, сиділа у кріслі з придбаною в інтернеті книжкою «Допит у розслідуванні: психологія та практика». Метью сидів на дивані й говорив по телефону з матір’ю у Йоркширі — тій знову стало зле. Коли Робін підводила голову і співчутливо усміхалася на його роздратування, Метью закочував очі.
Коли завібрував мобільний, Робін роздратувалася сама: вона намагалася сконцентруватися на «Допиті».
Знайшов Квайна вбитим. К.
Робін аж зойкнула, змусивши Метью підскочити. Книжка з’їхала в неї з колін і, забута, впала на підлогу. Схопивши мобільний, Робін помчала до спальні. Метью ще двадцять хвилин поговорив з матір’ю, тоді підійшов до зачинених дверей і дослухався. Він почув, що Робін ставить питання і явно вислуховує довгі, детально відповіді на них. З її тону Метью виснував, що розмовляє вона зі Страйком. Його квадратна щелепа випнулася вперед.
Коли Робін нарешті вийшла — шокована й перелякана,— то сказала нареченому, що Страйк знайшов зниклого чоловіка, на якого полював, і що того вбито. Природна цікавість Метью підказувала один курс дій, а антипатія до Страйка і той факт, що останній насмілився зв’язатися з Робін недільного вечора, геть інакший.
— Що ж, радий, що хоч щось сьогодні тебе зацікавило,— заявив він.— Я бачив, як тобі набридла тема маминого здоров’я.
— Ах ти лицемір нещасний! — ахнула Робін, обурена такою несправедливістю. Сварка розгорілася так швидко, що аж страшно стало. Робін запросила Страйка на весілля; а Метью кепкує з її роботи; а як вони житимуть разом; а хто кому що завинив: Робін злякало те, як легко основи їхніх стосунків піддалися дослідженню й переосмисленню, але вона не відступила. Нею володів уже знайомий розпач, гнів на чоловіків у своєму житті — на Метью, який не хотів зрозуміти, як багато важить для Робін її робота; на Страйка, який не хотів роздивитися її потенціал.
(Але він зв’язався з нею, коли знайшов тіло... Вона ще спитала: «Кому ти вже сказав?» — а Страйк відповів, нічим не
виказавши, що розуміє, як багато це для неї значить: «Крім тебе — нікому»).
Метью між тим страшенно образився. Останнім часом він почав помічати дещо, на що не мав права нарікати і що тим більше зачіпало його, бо доводилося з цим миритися: перш ніж Робін почала працювати на Страйка, вона завжди перша поступалася в суперечках, перша просила пробачення, але тепер її сумирну натуру якось спотворила ця клята дурна робота...
Спальня у квартирі була одна. Робін витягнула з шафи запасну постільну білизну і чистий одяг і заявила, що спатиме на дивані. Звісно ж, вона мала швидко передумати (диван був твердий і незручний), тож Метью не став її відмовляти.
Але він помилявся, гадаючи, що вона відступить. Прокинувшись наступного ранку, Метью виявив, що диван порожній, а Робін пішла. Його злість зросла в геометричній прогресії. Понад сумнів, Робін пішла на роботу — на годину раніше, ніж зазвичай,— і уява (хоч Метью і не вирізнявся особливо багатою уявою) підкинула йому картину того, як той потворний здоровило відчиняє перед Робін двері не офісу, а своєї квартири...
19
Страйк поставив будильник на ранню годину, маючи намір забезпечити собі тишу і спокій, без дзвінків і без клієнтів. Одразу, як продзвонило, він встав, помився, поїв, з великою обережністю прилаштував протез до сильно набряклого коліна і за сорок п’ять хвилин після пробудження уже прикульгав до офісу, маючи під пахвою недочитані сторінки «Бомбікса Морі». Підозра, якою Страйк не поділився з Анстисом, вимагала дочитати книжку чимшвидше.