Джоан Роулинг – Шовкопряд (страница 32)

Страйк рушив тісним коридором. Двері кабінету були зачинені і, як він гадав, замкнені.

Зайшовши до кухні, він виявив, на свій подив, ще одного гостя. За столом сидів Джері Вальдгрейв, редактор з «Ропер-Чарда»; в руках він тримав букет квітів у похмурих синьо-фіолетових тонах, на обличчі мав занепокоєний вираз. Ще один букет, і досі загорнений у целофан, стирчав з раковини, заповненої брудним посудом. Поруч стояли пакети з харчами.

— Добридень,— сказав Вальдгрейв, підхоплюючись на ноги і серйозно поглядаючи на Страйка крізь окуляри в роговій оправі. Вочевидь, він не впізнав детектива з першої зустрічі в темному садку на даху, бо спитав, простягаючи руку: — Ви родич?

— Друг сім’ї,— відповів Страйк, потискаючи руку.

— Просто жах,— сказав Вальдгрейв.— Я мав прийти і спитати, чим можу допомогти. Але відколи я прийшов, вона не виходить з убиральні.

— Зрозуміло,— озвався Страйк.

Вальдгрейв знову сів. У темну кухню боком увійшла Орландо зі своїм пухнастим орангутангом. Минула ціла хвилина, протягом якої Орландо, яка явно почувалася тут найвільніше, незворушно роздивлялася гостей.

— У вас гарне волосся,— нарешті оголосила вона, звертаючись до Джері Вальдгрейва.— Мов копиця, але не сіна, а волосся.

— Мабуть, так,— погодився, усміхаючись до неї, Вальдгрейв. Орландо боком вийшла.

Знову запала коротка мовчанка, протягом якої Вальдгрейв нервово посмикував букет. Його очі бігали кухнею.

— Просто не можу в це повірити,— нарешті вимовив він.

Вони почули, як нагорі гучно змили воду, тоді на сходах затупало, і до кухні повернулася Леонора, біля якої крутилася Орландо.

— Вибачайте,—- сказала Леонора чоловікам.— Біда.

Очевидно було, що вона говорить про свій живіт.

— Слухай, Леоноро,— мовив Джері Вальдгрейв, для якого незручність ситуації сягнула піку, і підвівся,— не хочу втручатися, адже до тебе прийшов друг...

— Цей? Це не друг, це детектив,— відповіла Леонора.

— Прошу?

Страйк згадав, що Вальдгрейв на одне вухо недочуває.

— Його звати на честь велетня,— повідомила Орландо.

— Він детектив,— голосніше повторила Леонора, перебиваючи доньку.

— О,— вражено вимовив Вальдгрейв.— Я не... Нащо?

— Бо мені треба детектив,— коротко відповіла Леонора.— Поліція думає, що це я заподіяла те Оуену.

Пауза. Відчувалося, наскільки Вальдгрейву ніяково.

— Мій татко помер,— оголосила всім присутнім Орландо, її погляд був прямий, зацікавлений, вона явно чекала на реакцію. Страйк, розуміючи, що один з гостей мусить щось сказати, відповів:

— Я знаю. Це дуже сумно.

— Една казала, що це сумно,— відповіла Орландо, ніби сподівалася на щось оригінальніше, і знову вийшла з кімнати.

— Та сідайте,— запросила чоловіків Леонора.— Це мені? — додала вона, вказуючи на квіти у Вальдгрейва в руках.

— Так,— відповів він і дещо незграбно передав букет їй, але сідати не став.— Слухай, Леоноро, я не хочу зараз відбирати в тебе час, у тебе, мабуть, повно справ — уся організація...

— Мені його тіла не віддають,— відповіла Леонора з нищівною чесністю,— тож організовувати поки що нема чого.

— О, тут ще листівка,— з відчаєм додав Вальдгрейв, копирсаючись у кишенях.— Ось... і якщо я можу щось зробити, Леоноро, бодай щось...

— Не знаю, хто тут що може зробити,— коротко відповіла Леонора, приймаючи простягнутий конверт. Вона сіла за стіл. Страйк уже підтягнув собі стільця, радий трохи розвантажити ногу.

— Ну, я тоді піду, ти вже сама тут...— відповів Вальдгрейв.— Слухай, Леоноро, мені неприємно питати в такий момент, але «Бомбікс Морі»... у тебе немає примірника?

— Ні,— відповіла вона.— Оуен усе забрав із собою.

— Мені страшенно шкода, але було б дуже корисно, якби... можна я подивлюся, чи він чогось не лишив?

Леонора уважно глянула на нього крізь великі старомодні окуляри.

— Все, що лишилося, забрала поліція,— повідомила вона.— Вчора тут перевернули весь кабінет догори дриґом. Потім замкнули і ключа забрали — я тепер навіть сама туди не зайду.

— О, ну якщо поліція... ні,— мовив Вальдгрейв,— усе правильно. Ні-ні, я сам вийду, не підводься.

Він пройшов коридором; чути було, як зачинилися вхідні двері.

— Не знаю, нащо він приходив,— похмуро сказала Леонора.— Мабуть, думає собі, що зробив добру справу.

Вона відкрила конверт, отриманий від Вальдгрейва. На листівці була акварель з квітами, всередині — купа підписів.

— Усі такі хороші, бо провина мучить,— мовила Леонора, жбурнувши листівку на пластикову стільницю.

— Провина?

— Вони його не цінували. Книжки слід рекламувати,— раптом додала вона.— Слід просувати їх на ринок. Це мають робити видавці. Оуена ніколи не запрошували на телебачення, нічого не робили з того, що він потребував.

Страйк здогадався, що ці нарікання вона чула від чоловіка.

— Леоноро,— почав він, дістаючи записник,— можна я поставлю вам кілька питань?

— Та став. Тільки я нічого не знаю.

— Ви не знаєте, чи спілкувався хтось з Оуеном після того, як він пішов звідси п’ятого числа?

Вона похитала головою.

— Ні з друзів, ні з родичів?

— Ні,— відповіла вона.— Будеш чай?

— Так, було б чудово,— відповів Страйк, якому взагалі нічого з цієї брудної кухні не хотілося, але хотілося, щоб Леонора говорила.

— Наскільки добре ви знали людей з Оуенового видавництва? — спитав він, перекрикуючи воду, якою Леонора наповнювала чайник.

Вона знизала плечима.

— Взагалі не знала. З тим Джері познайомилася, коли Оуен підписував книжки.

— Ви ні з ким з «Ропер-Чарда» не дружите?

— Ні. Чого б це? То Оуен з ними працював, а не я.

— І ви не читали «Бомбікса Морі», так? — ніби між іншим спитав Страйк.

— Та я тобі вже казала. Я їх не читаю, поки не вийдуть з друку. Чого в мене всі це питають? — додала Леонора, відірвавши очі від пакета, в якому шукала печиво.— І що з тілом? — раптом запитала вона.— Що з ним сталося? Мені не кажуть. Узяли його зубну щітку на ДНК, щоб його упізнати. Чому мені не дають його побачити?

Страйк уже мав справу з такими питаннями — від інших дружин, від убитих горем батьків. Як і раніше, він вдався до частково правдивої відповіді.

— Оуен пролежав там якийсь час,— сказав він.

— Наскільки довго?

— Не думаю, що це вже точно визначили.

— Але вони повинні...

Вона замовкла, бо до кухні увійшла Орландо, тепер уже не тільки з орангутангом, а й зі стосиком яскравих малюнків.

— А куди пішов Джері?