Джоан Роулинг – Кувала Зозуля (страница 88)
Крізь засліплення Страйк спіймав проблиск ножа, що цілився йому в живіт; схопив протез і врізав ним, мов кийком, Бристоу в обличчя — раз, другий...
— Стій! Корморане, ЗУПИНИСЯ, ТИ ЙОГО УБ’ЄШ!
Страйк відкотився з Бристоу, який перестав рухатися, випустив протез із руки і ліг горілиць біля перекинутого столу, тримаючись за закривавлену руку.
— Здається,— важко видихнув він до Робін, якої не бачив,— я тобі звелів іти додому?
Та Робін уже дзвонила.
— Поліцію і «швидку»!
— І таксі виклич,— прохрипів з підлоги Страйк, у якого пересохло у горлянці після довгої розмови.— Я разом з цим гівнюком до шпиталю не поїду.
Він простягнув руку і намацав телефон, який валявся неподалік. Екран розбився на друзки, але диктофон продовжував запис.
Епілог
...бо ж і так немає
Повного щастя2.
За десять днів по тому
Британська армія вимагає від своїх солдатів відмови від особистих потреб і зв’язків, міру якої важко осягнути цивільним. Вона фактично не визнає влади, вищої за свою власну; і непередбачувані кризи людського життя — народження і смерті, весілля, розлучення, хвороби — зазвичай справляють на армійський курс не більше впливу, ніж камінець, що вдаряється об черево танка. Хай там як, надзвичайні обставини трапляються, і саме через такі обставини було перервано проходження лейтенантом Джоною Аджименом другого строку служби в Афганістані.
Його негайного повернення до Британії вимагала лондонська поліція, і хоча загалом армія ставить власні вимоги вище за вимоги поліції, тут вона готова була до співпраці. Обставини, що оточували смерть Аджименової сестри, привернули увагу світової преси, і медійна буря, що завирувала навколо нікому доти не відомого сапера, не принесла нічого доброго ні йому, ні армії, у якій Аджимен служив. Тож Джону посадили на літак і доправили назад до Британії, де армія дуже постаралася захистити його від жадібної уваги преси.
Чимала частина громадськості вважала, що лейтенант Аджимен має тішитися: по-перше, через те, що повернувся з війни додому, а по-друге — через те, що після повернення на нього очікувало багатство, яке перевищувало найсміливіші мрії. Однак молодий солдат, з яким Корморан Страйк зустрівся за обідом у пабі «Тоттенгем» за десять днів після арешту вбивці його сестри, здавався ворожим і ніби досі не відійшов від шоку.
Обоє чоловіків у різний час жили однаковим життям і однаково ним ризикували. Це породжувало зв’язок, незрозумілий для цивільної людини, і півгодини вони розмовляли винятково про армію.
— Ти спецрозом був, так? — питав Аджимен.— От хто б ще перекуйовдив мені все життя.
Страйк усміхнувся. Аджимен не здавався йому невдячним, хай навіть шви на руці боляче напиналися щоразу, як він піднімав кухоль.
— Мама хоче, щоб я з цього швидше вибирався,— мовив солдат.— Так і каже: от було б добре, щоб воно все було позаду.
Це була перша, непряма вказівка на причини, з яких вони зустрілися, на те, що Джона був не на своєму місці — не зі своїм полком, не в тому житті, яке обрав.
А далі він цілком несподівано почав говорити — так, ніби багато місяців тільки на Страйка і чекав.
— Вона гадки не мала, що у татка була ще одна дитина. Він їй не казав. Він навіть не знав, чи та жінка, Марлен, не збрехала про вагітність. Перед самою смертю, коли він уже знав, що має лічені дні, він розповів мені. «Не засмучуй маму,— сказав він.—
— Гадаю, вона така й була,— мовив Страйк.
— Так... але хай мені грець, це було так дивно! Ти б повірив, якби тобі подзвонила якась супермодель і сказала, що вона твоя сестра?
Страйк подумав про свою химерну родинну історію.
— Можливо,— озвався він.
— Ну, взагалі так. Нащо їй брехати? Я десь так і подумав. Тож я дав їй свій мобільний, і ми кілька разів розмовляли, коли вона зустрічалася зі свою подругою Рошель. Вона все продумала, тож преса б нічого не дізналася. Мені таке підходило. Я не хотів засмучувати маму.
Аджимен витягнув пачку цигарок «ламберт-енд-батлер» і нервово крутив між пальцями. Мабуть, подумав Страйк з коротким спалахом ностальгії, купив їх задешево в армійському кафе.
— Й от вона мені дзвонить за день до того, як... як це сталося,— провадив Джона,— й аж умовляє прийти до неї. Я вже казав їй, що протягом тієї відпустки не міг з нею зустрітися. Друже, у мене голова йшла обертом. У мене сестра — супермодель. Мама непокоїлася, бо мене відправляли до провінції Гільменд. Я не міг отак сказати їй, що татко мав іншу дитину. Не в той момент. Тож я сказав Лулі, що не можу прийти. А вона аж благала зустрітися до того, як я поїду. Здавалася дуже засмученою. Я сказав, що, може, зумію вийти пізніше, коли мама вже ляже спати. Скажу їй, що пішов випити з другом абощо. Лула сказала, щоб я приходив пізніше — о пів на першу, десь так. І,— мовив Джона, нервово чухаючи потилицю,— я пішов. Завернув за ріг її вулиці... і воно сталося у мене на очах.
Він витер губи рукою.
— Я втік. Просто побіг. Гадки не мав, що й думати. Я не хотів там бути, не хотів нікому нічого пояснювати. Я знав, що Лула мала проблеми з психікою, чув, яка вона була засмучена, коли говорив з нею по телефону, і подумав, що вона мене туди заманила, щоб я побачив, як вона стрибне.
Паб гудів навколо — люди прийшли обідати.
— Гадаю, вона так відчайдушно хотіла тебе побачити через те, що їй перед тим розповіла мати,— мовив Страйк.— Леді Бристоу прийняла багато валіуму. Гадаю, вона хотіла викликати у дівчини докори сумління за те, що та її кидає, от і розповіла те, що весь цей час казав про Джона Тоні: що це він зіштовхнув свого молодшого брата Чарлі у кар’єр і вбив його. Саме тому Лула покинула материну квартиру в такому стані й саме тому дзвонила дядькові — хотіла знати, чи є в тій історії зерно істини. І гадаю, що вона так відчайдушно хотіла тебе побачити, бо прагнула мати людину, якій можна довіряти і яку можна любити. Її мати була нестерпна і вмирала, дядька Лула ненавиділа, а тепер їй ще й сказали, що її прийомний брат — убивця. Вона, мабуть, була у розпачі. І гадаю, що їй було страшно. Напередодні Бристоу намагався змусити її дати йому грошей. Мабуть, вона боялася того, що ще він може зробити.
Паб повнився голосами й дзвоном кухлів, але голос Джони чітко прозвучав над усім гамором.
— І ніс,— весело додав Страйк.— Пощастило, що він устиг устромити у мене ножа, бо сказали б, що я перевищив межі самооборони.
— Озброєний прийшов,— задумливо мовив Джона.
— Звісно ж,— кивнув Страйк.— На похороні Рошель моя секретарка на моє прохання згадала у розмові з ним, що я отримую погрози від божевільного, який хоче мене порізати. Це заронило в його голову ідею. Він почав думати, що коли до цього дійде, можна буде видати мою смерть за роботу того бідолахи Браяна Мазерса. Далі він пішов би до матері, перевів би її годинник і спробував би розіграти вже перевірений трюк. Він хворий на голову. Але при тому хитрий покидьок.
Більше говорити не було про що. Коли виходили з пабу, Аджимен, який з нервовою наполегливістю платив за всі напої, несміливо спробував запропонувати Страйкові гроші — про фінансову скруту останнього багато писали у пресі. Страйк відмовився від пропозиції, але не образився. Він бачив, що молодий сапер ще не звик до думки про свої величезні статки; що він опирається цій відповідальності, цим вимогам, спокусам, необхідності приймати рішення; що він скоріше нажаханий, ніж радий. Звісно ж, не відпускало його і страшне й непозбувне розуміння того, як саме ці мільйони потрапили до його рук. Страйк здогадувався, що думки Джони Аджимена скачуть від товаришів у Афганістані до спортивних машин й образу його єдинокровної сестри, що мертва лежить на снігу. Кому, як не солдату, розуміти примхливість фортуни, випадковість виграшів і програшів?
— Він же своє отримає, правда? — зненацька спитав Аджимен, коли вони вже прощалися.
— Звісно ж, отримає,— відповів Страйк.— Газети про це не написали, але поліція знайшла телефон Рошель у сейфі його матері. Він не наважився його викинути. Бристоу змінив код на сейфі, щоб ніхто його не відчинив: 030483. Великдень 1983 року: день, коли він убив мого друга Чарлі.
То був останній день Робін на роботі. Страйк запрошував і її на зустріч із Джоною Аджименом, якого вдалося знайти великою мірою