Джоан Роулинг – Кувала Зозуля (страница 89)
Кульгаючи назад до офісу серед хаосу дорожніх робіт, які все тривали, Страйк думав, чи побачить він ще колись свою тимчасову секретарку, і мав з цього приводу великі сумніви. Не так давно тільки тимчасовість домовленості з нею примирювала його з присутністю Робін, але тепер він розумів, що сумуватиме за нею. Вона поїхала з ним на таксі до шпиталю, загорнувши його закривавлену руку у свій тренч.
Спалах громадської уваги до справи Бристоу пішов Страйковому бізнесу на користь. Скоро, можливо, йому справді знадобиться секретарка; і дійсно, під час стражденного сходження нагору сходами він почув з офісу голос Робін, яка казала у телефон:
— ...на вівторок, бо, боюся, весь понеділок містер Страйк буде зайнятий... Так... цілком... У такому разі я запишу вас на одинадцяту годину. Так. Дякую. До побачення.
Коли Страйк увійшов, вона розвернулася до нього на офісному- стільці.
— І як цей Джона? — спитала вона.
— Гарний хлопець,— відповідь Страйк, усідаючись на продавлений диван.— Від усієї ситуації у нього голова обертом. Але інакше б десять мільйонів дісталися Бристоу, тож хлопець якось упорається.
— Поки тебе не було, дзвонило троє потенційних клієнтів,— повідомила Робін,— але щодо останнього у мене є певні сумніви. Можливо, це знову журналіст. Йому було цікавіше говорити про тебе, ніж про власну проблему.
Таких дзвінків було уже чимало. Преса радісно вхопилася за багатогранну історію, яка мала все, що так люблять газети. Страйк почав постійно з’являтися на шпальтах. Головно використовували, на його велику втіху, фотографію десятирічної давнини, коли він ще був «червоним беретом»; але розкопали й фото його батька, його дружини і «суперґрупі».
Багато писали про некомпетентність поліції; з’явилося фото Карвера, який біжить кудись вулицею — куртка розмаяна вітром, видно плями поту під пахвами; але Вордла, красеня Вордла, який допоміг Страйкові спіймати Бристоу, журналісти й особливо журналістки поки що щадили. Та головним чином новинарі бенкетували — знову — на трупі Лули Лендрі; у кожній статті на цю тему з’являлися фото бездоганного обличчя мертвої моделі, її стрункого, витонченого тіла.
Робін щось говорила; Страйк не слухав, бо його увагу притягував біль у нозі й у руці.
— ...про всі папки і твій щоденник. Бо тобі потрібна буде людина, яка цим займатиметься; ти з усім сам точно не впораєшся.
— Не впораюся,— погодився він, спинаючись на ноги; він планував зробити це пізніше, коли вона буде виходити, але і зараз цілком слушна мить, та ще й нагода встати з дивана — страшенно незручного.— Слухай, Робін, я тобі так і не подякував як слід...
— Та подякував,— поспішно відповіла вона.— У кебі дорогою до шпиталю — і все одно не треба. Мені все сподобалося. Дуже сподобалося.
Страйк кульгав до кабінету і не розчув, що її голос звучав здушено. Подарунок він сховав на дні солдатського мішка.
Упакований він був жахливо.
— Ось,— сказав Страйк.— Це тобі. Без тебе
— О,— вимовила Робін, і Страйк був водночас зворушений і стривожений, коли побачив, що по її щоках покотилися сльози.— Не треба було...
— Розгорнеш удома,— почав він, але було вже пізно; пакунок просто-таки розвалився у неї руках. З нещільно загорнутого паперу на стіл вислизнуло щось ядучо-зелене. Робін ахнула.
— Ти... О Боже мій, Коморане...
Вона підняла сукню, яку міряла і так уподобала у «Вашті», й понад нею дивилася на нього — обличчя рожеве, очі мокрі.
— Тобі це не по кишені!
— А от і по кишені,— відповів Страйк, спираючись на стіну, що було трохи зручніше, ніж сидіти на дивані.— Роботи по вуха. Ти була неймовірна. Твоїм новим роботодавцям дуже пощастило.
Робін похапцем витирала очі рукавом сорочки.
Схлипнула, вимовила щось нерозбірливе. Намацала серветки, які купила з «каси» на випадок клієнтів штибу місіс Гук, висякалася, витерла очі й вимовила, забувши про зібгану зелену сукню в себе на колінах:
— Я не хочу йти!
— Робін, я не можу тебе собі дозволити,— глухо відповів Страйк.
Не те щоб він про це не думав; учора ввечері він лежав на розкладачці й усе лічив гроші, намагаючись вирахувати зарплатню, яка не здалася б образливою у порівнянні з медійною агенцією. Нічого не виходило. Він більше не міг відкладати виплату найбільшого свого боргу; орендна плата збільшувалася, і треба було знайти собі житло, а не ночувати в офісі. Найближчі перспективи значно покращилися, але далі лежала невідомість.
— Я не чекаю, що ти мені платитимеш стільки, скільки вони,— нерозбірливо вимовила Робін.
— Я навіть близько не дорівняюся,— відповів Страйк.
(Але ж вона знала стан Страйкових фінансів незгірше за нього і вже здогадалася, на що може розраховувати. Вчора ввечері, коли Метью знайшов її всю в сльозах через те, що доводиться йти з цієї роботи, вона сказала йому, скільки Страйк у кращому разі зможе їй платити.
«Але ж він тобі поки що нічого не пропонував, ні?» — спитав Метью.
«Ні, але якби запропонував...»
«Ну, це твоя справа,— скуто відповів Метью.— Твій вибір. Доведеться самій вирішувати».
Вона розуміла, що Метью не хоче, щоб вона лишалася. Поки Страйка зашивали, він кілька годин просидів у Челсі, чекаючи на Робін. Сказав їй — досить сухо,— що вона великий молодець, проявила стільки ініціативи, але відтоді віддалився і не дуже схвалював це все, надто коли їхні друзі почали розпитувати про деталі справи, які не просочилися у пресу.
Але ж Метью почне симпатизувати Страйку, якщо познайомиться з ним? І до того ж Метью сам сказав, що це її справа...)
Робін зібралася на думці, ще раз висякалася і сказала Страйкові — спокійно, хоча цей спокій трохи псувала гикавка,— на яку цифру вона не проти згодитися.
Страйкові на відповідь знадобилося кілька секунд. Він спокійно міг дозволити собі такі витрати; сума була у межах тих п’ятисот фунтів, які він сам для себе визначив як прийнятні. Робін була активом, який, як не глянь, за ці гроші більше ніде не купиш. Був лише один момент...
— Мені це підходить,— сказав він.— Так. Стільки я зможу тобі платити.
Задзвонив телефон. Усміхнувшись до Страйка, Робін узяла слухавку, і в її голосі було стільки радості, ніби вона давно чекала на цей дзвінок.
— О, добридень, містере Ґіллеспай! Як ся маєте? Містер Страйк щойно відіслав вам чек, я особисто сьогодні відносила його на пошту... Належна сума плюс трохи зверху... О ні, містер Страйк наполягає на тому, щоб виплатити борг... Так, це дуже люб’язно з боку містера Рокбі, але містер Страйк хоче заплатити. Він сподівається, що у найближчі місяці віддасть усе...
За годину Страйк сидів на твердому пластиковому стільці у Центрі для ампутантів, витягнувши перед собою скалічену ногу, і міркував про те, що якби він знав, що Робін залишиться, то не купив би їй ту зелену сукню. Він був упевнений, що Метью цього дарунка не схвалить, надто коли побачить у ній Робін і дізнається, що вона в такому вигляді ходила перед Страйком.
Зітхнувши, він узяв зі столика номер журналу «Прайвит ай». Коли консультант його покликав, Страйк спершу і не почув: він захоплено читав сторінку під загальним заголовком «Урна Лендрі», де було повно журналістських фантазій на тему справи, яку вони з Робін допомогли розкрити. Стільки колумністів згадало про Каїна й Авеля, що журналу довелося робити спецвипуск з алюзією на знамениту математичну задачу.
— Містер Стрик? — удруге покликав консультант.— Містер Кемерон Стрик?
Страйк підвівся, широко усміхаючись.
— Страйк,— чітко вимовив він.— Мене звати Корморан Страйк.
— О, вибачте. Пройдіть сюди...
Поки Страйк кульгав слідом за лікарем, з його підсвідомості спливла фраза — слова, які він прочитав задовго до того, як побачив перше мертве тіло, помилувався водоспадом в африканських горах чи дивився, як змінюється обличчя убивці, коли той розуміє, що його спіймали.
«Я іменем зробивсь».
— От сюди, до столу, і зніміть, будь ласка, протез.
Звідки ж прийшли ці слова? Страйк ліг на стіл і насупився, дивлячись у стелю, не зважаючи на консультанта, який схилився над обрубком його ноги і щось бурмотів, роздивлявся, обережно мацав.
За кілька хвилин пам’ять Страйка видобула рядки, вивчені дуже давно.