Джоан Роулинг – Кувала Зозуля (страница 65)
Той мав на шиї шарф з орнаментом у вигляді черепів, був одягнений у тісні чорні джинси і сидів на стику двох чорних шкіряних банкеток, поклавши руки на їхні спинки; на лавах поруч тіснилися його друзі — переважно жіночої статі. Темне волосся по плечі він пофарбував у блонд; він був блідий, з кістлявим обличчям, з темно-фіолетовими тінями навколо яскравих бірюзових очей.
Група на чолі з Дафілдом випромінювала майже магнетичну силу. Страйк помітив це за потайними поглядами, які кидали в їхній бік інші гості; за тим, як навколо них лишалося вільне місце, за ширшою, ніж у будь-кого іншого, орбітою, по якій їх обходили. Несвідомість цього у виконанні Дафілда та його друзів була, як зрозумів Страйк, удавана: в усіх них насправді відчувалася посилена тривожність здобичі у поєднанні зі звичною зверхністю хижаків. У зворотному харчовому ланцюжку слави полюють на великого звіра; вони отримували своє.
Дафілд розмовляв з привабливою брюнеткою. Вона слухала, розтуливши вуста, майже непристойно ним захоплена. Поки вони з К’ярою наближалися, Страйк помітив, як на частку секунди Дафілд відвів очі від брюнетки і, наскільки зрозумів Страйк, провів блискавичну розвідку: що є в барі, як дивляться на нього присутні, які ще можливості є у приміщенні.
— К’яро! — хрипко покликав Дафілд.
Брюнетка ніби здулася, коли він легко схопився на ноги; худий, але водночас із розвиненими м’язами, він вислизнув з-за столу, щоб обійняти К’яру, яка у своїх туфлях на платформі була на вісім дюймів вища; вона відпустила Страйкову руку, щоб обійняти Дафілда у відповідь. Якусь осяйну мить весь бар дивився на них; тоді люди спам’яталися і повернулися до своїх розмов і коктейлів.
— Еване, це Корморан Страйк,— сказала К’яра. А тоді нахилилася до самісінького його вуха, і Страйк скоріше побачив, ніж почув: — Син Джонні Рокбі!
— Як ся маєш, друже? — спитав Дафілд, простягаючи руку, яку Страйк потиснув.
Подібно до інших досвідчених серцеїдів, з якими був знайомий Страйк, Дафілд мав дещо жіночні манери й голос. Можливо, подібні чоловіки фемінізуються через постійне перебування у жіночому товаристві, а можливо, таким чином обеззброюють свою здобич. Дафілд помахом руки дав зрозуміти, що компанія на лаві має звільнити місце для К’яри; брюнетка здавалася вкрай пригніченою. Страйкові лишилося знайти собі стілець, підсунути його до столу і спитати у К’яри, що вона питиме.
— О-о, принеси мені «бузі-юзі»,— мовила вона,— і плати моїми грошима, котику.
Коктейль К’яри сильно пахтів «Перно». Страйк купив собі води і повернувся за столик. К’яра з Дафілдом розмовляли — майже ніс до носа, та коли Страйк поставив на стіл напої, Дафілд роззирнувся.
— Чим займаєшся, Корморане? Музичний бізнес?
— Ні,— відповів Страйк.—
— Отакої,— озвався Дафілд.— І кого я убив цього разу?
Група дозволила собі кислі чи нервові усмішки, але К’яра сказала:
— Це не жарти, Еване.
— А я, К’яро, і не жартую. Ти помітиш, коли жартуватиму, бо я збіса дотепний.
Брюнетка захихотіла.
Брюнетці ніби ляпас дали. Решта членів групи, попри тисняву, ледь помітно відсунулася; всі почали свої власні розмови, тимчасово виключивши К’яру, Страйка і Дафілда з компанії.
— Еване, це негарно,— сказала К’яра, але це дорікання звучало скоріше не дошкульно, а ласкаво, і Страйк помітив, що на брюнетку вона глянула без жалощів.
Дафілд побарабанив пальцями по стільниці.
— І що ти за детектив такий, Корморане?
— Приватний.
— Еване, котичку, Корморана найняв брат Лулі...
Але Дафілд раптом помітив щось чи когось цікавого у натовпі, скочив на ноги і зник серед людей.
— У нього легкий синдром дефіциту уваги,— пояснила К’яра, ніби вибачаючись.— До того ж він просто божеволіє через Лулі. Так, так,— наполягла вона напівжартома-напівстрого, коли Страйк звів брови і глянув у бік розкішної брюнетки, що колихала порожній келих з-під мохіто і здавалася пригніченою.— У тебе на твоєму стильному піджаку якийсь бруд,— додала К’яра і потягнулася до Страйка, щоб змахнути крихти піци. Він відчув сильний запах її солодких, пряних парфумів. Сріблястий матеріал її сукні був такий цупкий, що відстав від тіла, мов обладунок, даючи змогу добре роздивитися її маленькі білі груди і гострі пипки кольору рожевої мушлі.
— Що у тебе за парфуми?
К’яра піднесла йому до носа зап’ясток.
— Новий витвір Ґі,— повідомила вона.— Називається «Eprise» — по-французькому «шалено закоханий», знаєш?
— Так,— озвався Страйк.
Повернувся з напоєм у руці Дафілд, розтинаючи юрму, що тягнулася до нього, захоплена його аурою. Його ноги у тісних джинсах нагадували два чорні троси, а очі в темних колах були ніби у П’єро, що став поганцем.
— Еване, котичку,— почала К’яра, коли Дафілд знову сів.— Корморан розслідує...
— Він тебе з першого разу почув,— перебив її Страйк.— Не треба.
Він був певен, що актор і це теж почув. Дафілд швидко пив, кидаючи якісь репліки до групи.
К’яра відпила від свого коктейлю, потім посмикала Дафілда.
— Як там твій новий фільм, сонечко?
— Чудово. Супер. Наркодилер зі схильністю до суїциду. Навіть і грати не треба.
Всі усміхнулися, крім самого Дафілда. Він побарабанив пальцями по столу, смикаючи ногами у такт.
— Нудно щось,— оголосив він. Глянув на двері, а група дивилася на нього, відверто благаючи, зрозумів Страйк, щоб їх запросили поїхати з ним.
Дафілд глянув на К’яру, тоді на Страйка.
— Поїдете до мене?
— Супер! — скрикнула К’яра і, кинувши котячий погляд переможниці на брюнетку, одним ковтком допила коктейль.
Тільки-но вони вийшли з ВІП-зони, як до Дафілда підбігло двійко п’яних дівчат; одна задерла майку і попросила його розписатися у неї на грудях.
— Не треба цієї вульгарності, любонько,— відповів Дафілд, відтісняючи її.— Кікі, ти маєш машину? — гукнув він через плече, прокладаючи шлях крізь натовп і не зважаючи на крики й на пальці, що тицяли в нього.
— Так! — гукнула К’яра у відповідь.— Подзвоню йому. Корморане, котику, де мій телефон?
Страйк подумав, що папараці по-своєму сприймуть спільний вихід К’яри й Дафілда з клубу. К’яра кричала в «айфон». Ось вони дісталися виходу; К’яра сказала:
— Чекайте, він напише есемеску, коли під’їде під двері.
І вона, і Дафілд здавалися знервованими, зібраними, самокритичними, ніби спортсмени, що готуються вийти на стадіон. Потім телефон К’яри тихо задзижчав.
— Так, він на місці,— повідомила вона.
Страйк відступив, щоб пропустити їх з Дафілдом, тоді швидко рушив до переднього пасажирського сидіння, поки Дафілд оббігав машину серед сліпучих спалахів і криків натовпу і сідав на заднє сидіння поруч з К’ярою, якій допоміг зайти у машину Коловас-Джонс. Страйк ляснув передніми дверцятами, змусивши відскочити двох чоловіків, які кадр за кадром клацали Дафілда й К’яру.
Коловас-Джонсу знадобилося неймовірно багато часу, щоб повернутися на водійське місце; нутрощі «мерседесу» здавалися Страйкові аеродинамічною трубою, водночас замкненою і відкритою новим спалахам. Об’єктиви притискалися до вікон; з темряви випливали ворожі обличчя, перед непорушною машиною металися темні постаті. За спалахами коливався натовп-черга — всі цікаві, збуджені.
— Та поїхали вже, щоб тебе! — закричав на Коловас-Джонса Страйк, і той запустив мотор. Папараці, що перекривали шлях, розступилися, продовжуючи клацати камерами.
— Бувайте, покидьки,— сказав із заднього сидіння Еван Дафілд, коли машина зрушила з місця.
Але фотографи бігли за автівкою, з обох боків спалахували камери; все Страйкове тіло зросилося потом, він раптом повернувся на жовту ґрунтову дорогу, у тряский «вікінг», до звуків, що нагадували виляски в повітрі Афганістану, побачив юнака, що біг геть від дороги, тягнучи маленького хлопчика.
Без задньої думки Страйк тоді заволав «Гальмуй!», кинувся вперед і схопив Анстиса, який два дні як став батьком і сидів просто за водієм; останнє, що він пам’ятав, це протестуючий крик Анстиса і металеве «бум!», яке відкинуло його на задні дверцята, а тоді «вікінг» розірвало з оглушливим брязкотом, і світ затягнув серпанок болю й жаху...
«Мерседес» завернув за ріг і виїхав на майже порожню дорогу; Страйк зрозумів, що напружився до болю у м’язах литки, яку ще мав. У бічному дзеркалі він помітив двох мотоциклістів, кожний з яких мав пасажира і гнався за ними. Принцеса Діана, тунель у Парижі; «швидка» забирає тіло Лули Лендрі, камери на ходу притискаються до темної шибки; ці два образи постали в уяві Страйка, поки машина мчала темними вулицями.
Дафілд запалив цигарку. Краєм ока Страйк помітив, як насупився на свого пасажира у дзеркало заднього огляду Коловас-Джонс, але змовчав. За мить чи дві К’яра почала щось шепотіти до Дафілда. Страйк, здається, почув своє ім’я.
За п’ять хвилин знову завернули за ріг і побачили перед собою нову групку фотографів у чорному, які почали клацати камерами в бік машини, щойно вона з’явилася. Мотоциклісти зупинилися просто за ними; Страйк побачив, як мчать четверо чоловіків, щоб не проґавити момент, коли відчиняться дверцята. Підскочив адреналін: Страйк уявив, як виривається з машини, б’є, розбиває дорогі камери об асфальт поруч з їхніми зіщуленими власниками. І ніби прочитавши його думки, Дафілд, узявшись за клямку дверцят, сказав:
— Так, Корморане, порозбивай їх усі, ти для цього такий, як треба.