Джоан Роулинг – Кувала Зозуля (страница 67)
Дафілд упав назад у крісло і знову підтягнув коліна до грудей.
— Лула багато разів дзвонила тобі між дванадцятою дня і шостою вечора, але ти не брав слухавки.
— Ні,— відповів Дафілд. Він почав по-дитячому колупати дірочку у джинсах на коліні.— Я був зайнятий. Працював. Над піснею. Не хотів переривати процес. Натхнення.
— Тож ти не знав, що вона дзвонила?
— Знав. Я бачив її номер на екрані,— він потер носа, витягнув ноги, поклавши на стіл, згорнув руки на грудях і сказав,— я хотів її трохи провчити. Щоб замислилися, чого це я так.
— А чому її раптом треба було провчити?
— Та через клятого репера. Я хотів, щоб вона оселилася в мене, поки він мешкає в сусідній квартирі. «Дурненький, ти що — не довіряєш мені?» — Його імітація голосу й манер Лули вийшла бентежно-дівочою.— Я їй і сказав: «Сама дурненька. Покажи мені, що нема про що непокоїтися, і живи зі мною». Але вона відмовилася. Ну я й подумав собі, що в таку паскудну гру можна, любонько, гратися й удвох. Гляньмо, як воно тобі буде. Тож я запросив до себе Еллі Карейру, ми трохи попрацювали разом над піснею, а тоді я повіз Еллі до «Юзі». Лу не було на що нарікати. То робота! Пісні пишемо! Просто собі дружимо, як вона з тим репером-бандитом.
— Гадаю, вона не була навіть знайома з Дібі Макком.
— Не була, але ж він про свої плани на весь світ заявив, ні? Ти хоч чув, що він у тих піснях співав? Та в неї труси були мокрі від тих пісень.
— «Будь простіша, тихша будь, бо яка із тебе...» — почала слухняно читати К’яра, але під дошкульним поглядом Дафілда замовкла.
— Вона лишила повідомлення на автовідповідачі?
— Так, кілька. «Еване, будь ласка, передзвони мені. Це терміново. Не хочу це обговорювати по телефону». Це завжди було терміново, коли вона хотіла знати, з ким я. Вона знала, що я розсердився, і боялася, що я міг подзвонити Еллі. Вона дуже переймалася через Еллі, бо знала, що ми свого часу переспали.
— Вона сказала, що справа термінова і що не хоче її обговорювати по телефону?
— Таке, але то був просто спосіб змусити мене подзвонити. Такі в неї були ігри. Лу бувала страшенно ревнива. І маніпулювала дай Боже як.
— Немає ідей про причини, з яких вона того самого дня могла багато разів дзвонити дядькові?
— Якому дядькові?
— Його звати Тоні Лендрі, теж юрист.
— А, той. Вона б йому не дзвонила, вона його ненавиділа ще більше, ніж брата.
— Вона кілька разів дзвонила йому тоді ж, коли дзвонила тобі. І лишила схоже повідомлення.
Дафілд, не зводячи зі Страйка очей, брудними нігтями почухав неголене підборіддя.
— Не знаю, що там була за біда. Може, через маму. Стара леді Бе тільки-но вийшла з лікарні чи що.
— Ти не думав, що того ранку могло статися щось, на її думку, важливе чи цікаве для тебе і для її дядька?
— Немає тем, які водночас цікавили б мене і того клятого дядька,— відповів Дафілд.—
— Може, це стосувалося її? Щось особисте?
— Коли так, вона тій паскуді не дзвонила б. Вони одне одного не любили.
— Чому ти так кажеш?
— Вона ставилася до нього десь так, як я до свого батька-покидька. Вони обоє вважали, що ми нічого не варті.
— Лула говорила з тобою про це?
— О так. Він гадав, що Лулині психічні проблеми — то просто такий спосіб привернути до себе увагу, хуліганство. Гра. Гра на материних нервах. Він став трохи розумніший, коли Лула почала приносити гроші, але вона нічого не забула.
— А вона не казала, навіщо дзвонила тобі, коли приїхала до «Юзі»?
— Ні,— відповів Дафілд. Знову закурив.— Вона рознервувалася, щойно приїхала, бо там була Еллі. Їй те не сподобалося. Якраз у правильний настрій прийшла, га?
Це вперше він звернувся до К’яри, і та сумно кивнула.
— Вона зі мною навіть не розмовляла,— мовив Дафілд.— Вона головно до тебе балакала, так?
— Так,— підтвердила К’яра.— Але не казала, що її щось непокоїть абощо.
— Кілька людей казало мені, що її телефон прослуховувався...— почав Страйк; Дафілд перебив:
— О так, кілька тижнів вони слухали наші повідомлення. Знали, де ми зустрічаємося, все знали. Паскуди паскудні. Коли ми дізналися, то поміняли номери і почали дуже обережно ставитися до своїх повідомлень.
— Тож ти б не здивувався, якби Лула хотіла тобі сказати щось важливе чи неприємне і не воліла б цього робити по телефону?
— Так, але якби це було щось важливе, вона б мені сказала у клубі.
— Але вона нічого не сказала?
— Ні. Як я уже говорив, ми того вечора не розмовляли,— на гострій щелепі Дафілда смикався м’яз.— Вона повсякчас зазирала в телефон. І я зрозумів, що вона робить — хоче мене позлити. Показує, що чекає не дочекається, коли поїде додому до того клятого Дібі Макка. Лула дочекалася, поки Еллі вийде до вбиральні, тоді встала, підійшла до мене і сказала, що їде і що я можу забрати свій браслет; той, що я їй подарував на церемонії. Кинула його на стіл переді мною у всіх на очах. Ну, я його й підібрав і кажу: «Нікому не треба, тут місце звільняється?» І вона пішла.
Він говорив так, ніби Лула не померла три місяці тому; ніби все сталося вчора і ще є можливість помиритися.
— Ти намагався її спинити, так? — спитав Страйк.
Дафілд примружився.
— Спинити?
— Свідки казали, що ти хапав її за руки.
— Правда? Не пригадую.
— Але вона вирвалася, а ти залишився, так?
— Я почекав десять хвилин, бо не хотів її тішити, погнавшись за нею у всіх на очах. А тоді вийшов з клубу і сказав водієві, щоб віз на Кентигерн-Гарденз.
— У масці вовка,— додав Страйк.
— Так, щоб ті гади,— кивнув Дафілд на вікно,— не продавали фото, де я бухий чи обдовбаний. Вони бісяться, коли ховаєш обличчя. Не даєш їм паразитувати на тобі. Один з них намагався зірвати з мене Вовчика, але я не дався. Сів у машину, дозволив їм пофоткати, як Вовчик показує середній палець із заднього вікна. Тоді доїхав до рогу Кентигерн-Гарденз, а там знову папараці. Я зрозумів, що вона уже зайшла.
— Ти знав код на дверях?
— Дев’ятнадцять — шістдесят шість, так. Але я розумів, що вона звеліла охороні мене не пускати. І не хотів перед усіма ними йти туди, щоб мене за п’ять хвилин викинули. Я намагався подзвонити їй з машини, але вона не брала слухавки. Мабуть, пішла вниз — привітати клятого Дібі Макка в Лондоні. Ну, я й поїхав до людини по ліки від страждань.
Він вкрутив цигарку в самотню гральну карту на краю столу й заходився шукати ще тютюн. Страйк, бажаючи підмастити розмову, пригостив його власними цигарками.
— О, дяка. Дяка. Так. Я попросив водія мене висадити і пішов до друга, який згодом повністю підтвердив цей факт, як міг би висловитися дядечко Тоні. Тоді я трохи поблукав там і сям — є плівка з заправки, яка це підтверджує,— а потім, о третій... чи о четвертій?..
— О пів на четверту,— підказала К’яра.
— Так, я пішов до К’яри і там звалився,— Дафілд затягнувся цигаркою, дивлячись, як тліє вогник, а тоді додав,— тож у мене дупа прикрита, га?
Його вдоволеність не сподобалася Страйку.
— А коли ти дізнався, що Лула загинула?
Дафілд знову підтягнув коліна до грудей.
— Мене збудила К’яра і сказала. Я не міг... я просто... Ну. Це був повний капець.
Він поклав руки на тім’я і втупив погляд у стелю.
— Я просто не міг... Не міг у це повірити. Не міг. Ніяк.
І на очах у Страйка до Дафілда ніби дійшло, що дівчина, про яку він говорив так легковажно, яку, за власним зізнанням, він провокував, дражнив і кохав, уже точно й безповоротно ніколи не повернеться; що вона розбилася в кров об засніжений асфальт і що тепер уже не врятувати ні її саму, ні їхні стосунки. На мить Дафілд, який вдивлявся у стелю, набув гротескного вигляду, ніби усміхнувшись від вуха до вуха, але то була гримаса болю, необхідна, щоб стримати сльози. Його руки упали, і він сховав обличчя у долонях, притиснувши чоло до колін.
— Ох, котику,— сказала К’яра, зі стукотом опустила келих на стіл і, простягнувши руку, поклала її на Дафілдове кістляве коліно.
— Ох, як мене це пройняло,— нерозбірливо сказав з-під рук Дафілд.— Ох, як воно мені болить. Я хотів з нею побратися. Чорт, я її кохав. Кохав! Чорт. Я більше не хочу про це говорити.