Джоан Роулинг – Кувала Зозуля (страница 69)

Запала довга мовчанка. Дафілд люто дивився на Страйка, який зрозумів, що актор здогадався, що він збрехав про цигарки. К’яра теж на нього дивилася, трохи розтуливши вуста,— втілення краси й подиву.

— А звідки ти взяв, що я тобі щось розповім? — вишкірився Дафілд.

— Не думаю, що ти мене запросив, бо тобі приємне моє товариство.

— Не знаю,— з явною злостивістю відповів Дафілд.— Може, я сподівався, що ти такий дотепник, як твій старий?

— Еване,— різко сказала К’яра.

— Гаразд, коли ти не маєш що мені сказати...— мовив Страйк і підвівся з крісла. На його легкий подив — і на відверте невдоволення Дафілда — К’яра відставила келих і почала розплітати довгі ноги, явно і собі збираючись уставати.

— Добре,— різко сказав Дафілд.— Є одна річ.

Страйк опустився назад у крісло. К’яра тицьнула Дафілду власну цигарку, той пробурмотів «дякую», і тоді вона знову сіла, дивлячись на Страйка.

— Кажи,— мовив той, поки Дафілд клацав запальничкою.

— Добре. Не знаю, чи це має значення,— мовив актор.— Але я не хочу, щоб ти розбовкав, звідки взяв цю інформацію.

— Цього я гарантувати не можу,— відповів Страйк.

Дафілд насупився, його коліна знову затанцювали. Він курив, дивлячись у підлогу. Краєм ока Страйк помітив, що К’яра розтуляє рота, готуючись говорити, і спинив її, піднявши руку.

— Ну,— почав Дафілд,— два дні тому я обідав з Фреді Бестиґі. Він лишив свій «блекбері» на столі й пішов до шинквасу,— Дафілд зітхнув і здригнувся.— Не хочу, щоб мене вигнали,— сказав він, зиркнувши на Страйка.— Мені ця робота дуже потрібна.

— Кажи,— мовив Страйк.

— Йому прийшов мейл. Там було Лулине ім’я. Я прочитав.

— Гаразд.

— Писала його дружина. Там було щось типу такого: «Я знаю, що ми маємо спілкуватися через адвокатів, але якщо не даси мені не півтора мільйона фунтів, а більше, я всім розповім, де саме я була, коли впала Лула Лендрі, і як туди потрапила, бо мене вже нудить від твого лайна. Це не порожня погроза. Гадаю, поліції я вже й так скажу». Щось таке там було,— додав Дафілд.

З-за завішеного вікна почувся нерозбірливий сміх папараці.

— Це дуже корисна інформація,— сказав Страйк Дафілду.— Дякую.

— Я не хочу, щоб Бестиґі дізнався, хто тобі це розповів.

— Не думаю, що тут доведеться згадувати твоє ім’я,— мовив Страйк, знову встаючи.— Дякую за воду.

— Чекай, котику, я теж піду,— сказала К’яра, притискаючи до вуха телефон.— Кіране? Ми виходимо, ми з Кормораном. Просто зараз. Бувай, Еване, сонечко.

Вона схилилася і розцілувала його в обидві щоки. Дафілд, який почав був уставати з крісла, здавався збентеженим.

— Якщо хочеш, можеш тут...

— Ні, котику, в мене робота завтра вдень; треба поспати, щоб мати нормальний вигляд,— відповіла вона.

Коли Страйк вийшов, його знову засліпили спалахи, але цього разу папараці здавалися збентеженими. Він допоміг К’ярі спуститися і пішов за нею до машини, й один з папараці закричав до Страйка:

— А ти ще хто в біса такий?

Страйк, широко посміхаючись, ляснув дверцятами. Коловас-Джонс був на водійському сидінні; вони повільно зрушили з місця, але тепер за машиною ніхто не гнався.

Десь за квартал Коловас-Джонс порушив мовчанку, глянувши у дзеркало заднього огляду і спитавши у К’яри:

— Додому?

— Гадаю, так. Кіране, можеш увімкнути радіо? Хочу трохи музики,— сказала вона.— Ні, гучніше, котику. О, мені подобається.

В машині лунав «Telephone» Леді Гаги.

К’яра розвернулася до Страйка. На її неймовірному обличчі грало помаранчеве світло вуличних ліхтарів. З її рота відгонило алкоголем, шкіра пахла солодкими й гострими парфумами.

— Нічого більше в мене не спитаєш?

— А знаєш що? — озвався Страйк.— Спитаю. Нащо в сумці змінна підкладка?

Вона кілька секунд дивилася на нього, а тоді весело розсміялася і штовхнула плечем. Легка, тендітна, вона притулилася до його плеча і сказала:

— Ти дотепний.

— Але нащо?

— Ну, таким чином сумочка стає ніби більш індивідуалізованою; її можна кастомізувати, розумієш? Можна купити різні підкладки і міняти; можна вийняти і носити як шарф; вони красиві. На шовку чудові малюнки, змійка по краю — такий рок-н-рольний стиль.

— Цікаво,— сказав Страйк, а вона притулила стегно до його стегна і вдруге розсміялася — глибоко, гортанно.

«Дзвони, дзвони, але вдома нікого немає»,— співала Леді Гага.

Музика перебивала їхню розмову, й очі Коловас-Джонса з недоречною частотою зверталися від дороги до дзеркала заднього огляду. За хвилину К’яра сказала:

— Ґі має рацію, я люблю здорованів. Ти такий кремезний. І суворий. Дуже сексуально.

Ще за квартал вона прошепотіла:

— А де ти живеш?

І при цьому потерлася шовковистою щокою об його щоку, мов кішка.

— У мене розкладачка в офісі.

К’яра знову розсміялася. Вона однозначно була трохи п’яна.

— Ти серйозно?

— Так.

— Ну, тоді поїхали до мене, так?

Її язик був прохолодний, солодкий, зі смаком «Перно».

— Ти спала з моїм батьком? — зумів вимовити Страйк, коли її повні вуста відліпилися від його рота.

— Ні... О Боже, ні...— тихо засміялася вона.— Він фарбує волосся, і зблизька воно таке... фіолетове... Я його називала рокером-чорносливом...

За десять хвилин ясний голос десь у підсвідомості порадив Страйкові не дати бажанню довести його до приниження, і він зумів ковтнути повітря й вимовити:

— У мене тільки одна нога...

— Та не жартуй.

— Я не жартую... другу відірвало в Афганістані.

— Бідний котик,— прошепотіла вона.— Дай погладжу.

— Так... Але то не нога... Проте допомагає...

9

Робін збігла нагору гуркотливими металевими сходами у тих самих туфлях на низьких підборах, у яких ходила напередодні. Вчора вона взула найніякіші свої туфлі, щоб цілий день ходити, як справжній детектив; сьогодні їй, захопленій учорашніми відкриттями, вони здавалися чарівними кришталевими черевичками Попелюшки. Чекаючи нагоди розповісти Страйкові про все, що дізналася, вона майже бігла залитою сонцем бруківкою Денмарк-стріт. І була впевнена, що будь-яка незручність щодо позавчорашньої Страйкової пиятики повністю розвіється, коли вони обоє зможуть взаємно порадіти її вчорашнім сольним знахідкам.

Але добігши до верхнього сходового майданчика, Робін завмерла. Вже втретє скляні двері були замкнені, офіс за ними — тихий, темний.

Вона увійшла і швидко оглянула всі деталі. Двері до кабінету були відчинені, Страйкова розкладачка — акуратно прибрана. У смітнику не було ознак того, що вчора тут вечеряли. Монітор комп’ютера був темний, чайник — холодний. Робін довелося дійти висновку, що Страйк (як вона це для себе сформулювала) не ночував удома.

Вона повісила тренч на вішак, дістала з сумочки невеликий записник, увімкнула комп’ютер і, кілька хвилин почекавши, але нічого не дочекавшись, почала набирати сухий залишок того, що дізналася вчора. Робін ледь змогла заснути, так її захоплювала думка про те, як вона все переповість Страйкові особисто. Друкування цих знахідок було гірким розчаруванням. Де ж він?