Джоан Роулинг – Кувала Зозуля (страница 71)

Страйк повернув їй фото.

— Дивись не загуби. Ти чудово попрацювала, Робін.

— Це ще не все! — відповіла вона, зашарівшись, зрадівши і мало не усміхаючись.— Удень я поїхала до Оксфорда, в «Малмезон». Ти знаєш, що той готель переробили зі старої в’язниці?

— Дійсно? — спитав Страйк, знову сідаючи на диван.

— Так. Там насправді дуже мило. Хай там що, я думала прикинутися Елісон і сказати, що Тоні Лендрі там щось забув чи що...

Страйк відпив чаю і подумав, що це малоймовірно — щоб секретарка особисто приїхала по таку дрібницю за три місяці після події.

— Та це була помилка.

— Правда? — перепитав Страйк якомога нейтральнішим тоном.

— Так, бо Елісон сьомого числа їздила в «Малмезон», шукала Тоні Лендрі. Вийшло дуже незручно, бо одна з адміністраторок працювала того дня і запам’ятала Елісон.

Страйк опустив чашку.

— От тепер,— сказав він,— стало дуже цікаво.

— Знаю,— збуджено відповіла Робін.— Тож довелося дуже швидко щось вигадувати.

— Ти їм сказала, що тебе звати Аннабель?

— Ні,— розсміялася вона.— Я сказала, що гаразд, от вам правда, я його дівчина. І розплакалася.

— Розплакалася?

— Та воно вийшло не так уже й важко,— трохи здивовано відповіла Робін.— Я дуже вжилася в роль. Я сказала, що думаю, що в нього роман на стороні.

— Не з Елісон? Якщо вони її бачили, то не повірили б у це...

— Ні, але я сказала, що підозрюю, що він узагалі не був у готелі... Отже, я влаштувала сцену, й адміністраторка, яка спілкувалася з Елісон, відвела мене убік і спробувала втішити; сказала, що не може видавати інформацію про людей просто так без причини, що є політика закладу і всяке таке... можеш уявити. Але щоб я не плакала, врешті-решт вона розповіла мені, що він вселився шостого ввечері й виїхав восьмого вранці. Вона запам’ятала, бо при виселенні він скандалив, що йому принесли не ту газету. Тож він точно там був. Я тоді її спитала — трохи істерично,— звідки вона може знати, що то він, і вона детально його описала. Я знаю, який він зовні,— пояснила вона перш, ніж Страйк спитав.— Я перед тим, як їхати, подивилася на сайті контори «Лендрі, Мей і Патерсон».

— Ти геній,— мовив Страйк,— і це все збіса підозріло. Що вона тобі казала про Елісон?

— Що вона приїхала і попросила покликати його, але його не було на місці. Проте вони підтвердили, що зупинився він у них. Потім Елісон пішла.

— Дуже дивно. Вона мала б знати, що він на конференції; нащо спершу їхати до готелю?

— Не знаю.

— Ця люб’язна адміністраторка не казала, чи бачила його між часом вселення і часом виселення?

— Ні,— відповіла Робін.— Але ми знаємо, що він пішов на конференцію, так? Я це перевіряла, пам’ятаєш?

— Ми знаємо, що він зареєструвався і, можливо, взяв бейджик. А тоді поїхав у Челсі до своєї сестри, леді Бристоу. Навіщо?

— Ну... вона нездужала.

— Справді? Вона була щойно після операції, яка мала її зцілити.

— Після гістеректомії,— заперечила Робін.— Не думаю, що після такого людина почувається чудово.

— Отже, ми маємо чоловіка, який не надто любить сестру (я це від нього чув на власні вуха), який вважає, що операція щойно врятувала їй життя, і який знає, що при ній буде двоє дітей. Звідки така нагальність — мчати до неї?

— Ну,— мовила Робін уже не так упевнено,— вона ж наче щойно вийшла з лікарні...

— І він напевно знав, що вона вийде з лікарні, коли виїхав до Оксфорда. Чому б не лишитися у місті, не відвідати її, коли вже йому настільки небайдуже, і не поїхати потім на другу частину конференції? Нащо їхати за п’ятдесят з гаком миль, проводити ніч у тій оксамитовій в’язниці, потім реєструватися на конференції і повертатися до Лондона?

— Може, йому подзвонили і сказали, що їй зле? Може, подзвонив Джон Бристоу і попросив приїхати?

— Бристоу не казав, що просив дядька приїхати. Я взагалі сказав би, що стосунки наразі у них так собі. Теми того візиту Лендрі до сестри обоє уникають. Не хочуть про це говорити.

Страйк підвівся і почав ходити кімнатою, трохи кульгаючи, але заледве помічаючи біль у нозі.

— Ні,— мовив він,— Бристоу, який просить приїхати сестру, материну улюбленицю, це зрозуміло. Але просити материного брата, який не в місті й не те щоб сильно її обожнює, зробити такий гак, щоб з нею побачитися... оце точно дивно. А тепер ми дізналися, що Елісон шукала Лендрі в тому готелі в Оксфорді. У робочий день. Вона це робила на власне бажання — чи хтось її прислав?

Задзвонив телефон. Робін узяла слухавку. На великий подив Страйка, вона одразу почала говорити з дуже фальшивим австралійським акцентом:

— О, вибачте, такої тут немає... Ні... Ні... Не знаю, де вона... Ні... Мене звати Аннабель...

Страйк тихенько засміявся. Робін глянула на нього з удаваним відчаєм.

Ще хвилина псевдоавстралійської вимови, і вона повісила слухавку.

— «Тимчасові рішення»,— пояснила вона.

— Я знайомий з кількома Аннабель. Ця наче з Південної Африки, а не з Австралії.

— Тепер я хотіла б почути, що було вчора,— мовила Робін, яка більше не могла приховувати своє нетерпіння.— Ти бачився з Бріоні Радфорд і К’ярою Портер?

Страйк усе їй розповів, уникнувши лише подій після відвідин квартири Евана Дафілда. Він окремо відзначив, що Бріоні Радфорд, за її власними словами, підслухала голосові повідомлення Урсули Мей через свою дислексію; що К’яра Портер раз у раз наголошувала на Лулиному намірі все залишити брату; що Еван Дафілд злився, бо у «Юзі» Лула постійно перевіряла час на телефоні; і що Тенсі Бестиґі надіслала чоловікові листа з погрозами.

— То де ж була Тенсі? — спитала Робін, яка слухала Страйка з приємною йому увагою.— Якби ми могли дізнатися...

— О, я майже певний, що знаю, де вона була,— відповів Страйк.— Важко буде лише змусити її це визнати, бо так знижуються її шанси отримати відкупного від Фреді на кілька мільйонів. Ти і сама зрозумієш, де вона була, якщо ще раз переглянеш фото від поліції.

— Але...

— Глянь на світлини фасаду будівлі, зроблені вранці по смерті Лули, а тоді згадай, який вигляд він мав, коли на нього дивилися ми. Це тобі буде корисно як детективу-початківцю.

Робін відчула велике захоплення і щастя, а тоді холодний укол жалю — адже скоро вона піде до відділу кадрів.

— Мені треба перевдягнутися,— сказав Страйк.— Можеш ще раз подзвонити Фреді Бестиґі?

Він зник у кабінеті, замкнув по собі двері й змінив свій щасливий костюм (тепер, вирішив Страйк, він називатиметься так) на стару зручну сорочку і просторішу пару штанів. Коли він проходив повз стіл Робін дорогою до вбиральні, та була біля телефону, а на обличчі її читався вираз незацікавленої уважності, характерний для людини, яка чекає на відповідь. Страйк почистив зуби над щербатою раковиною, подумав, що тепер, коли він неохоче визнав, що замешкав у офісі, життя Робін стане простішим, повернувся і побачив, що вона поклала слухавку і що вона в розпачі.

— Вони, здається, уже навіть не передають моїх повідомлень,— сказала вона Страйкові.— Кажуть, він на студії «Пайнвуд» і турбувати його не можна.

— Принаймні нам відомо, що він знову в країні,— мовив на це Страйк.

Він узяв з шафи звіт про перебіг розслідування, знову сів на диван і почав мовчки записувати вчорашні розмови. Робін дивилася на нього краєм ока, захоплена ретельністю, з якою Страйк укладав свої нотатки, чітко вказуючи, як, коли і від кого дізнався конкретну інформацію.

— Гадаю,— сказала вона після довгого мовчання, протягом якого то потай спостерігала за роботою Страйка, то роздивлялася фасад будинку номер 18 на Кентигерн-Гарденз на знімках «Гугл — Планета Земля»,— треба бути уважним, щоб нічого не забути?

— Не в тім справа,— відповів Страйк, не піднімаючи очей від нотаток.— Не можна лишати стороні захисту жодних зачіпок.

Він промовив це так спокійно і розважливо, що Робін якусь хвильку міркувала над його словами, гадаючи, що не так щось зрозуміла.

— Тобто загалом? — спитала вона нарешті.— В принципі?

— Ні,— відповів Страйк, продовжуючи писати.— Я маю на увазі, що не хочу дати стороні захисту на суді над людиною, яка убила Лулу Лендрі, навіть шансу уникнути справедливості, довівши, що я недбало веду справу, а отже, є ненадійним свідком.

Страйк вихвалявся і знав це, але просто не міг стриматися. Він був, за власним визначенням, на коні. Веселощі посеред розслідування справи про вбивство могли здатися комусь дивними, але Страйк знаходив смішне і в темніших місцях.

— Робін, ти не могла б вийти по якісь бутерброди? — спитав він головно для того, щоб мати змогу підвести очі й побачити її вражений вигляд.

Поки її не було, Страйк завершив нотатки і саме збирався дзвонити давньому колезі у Німеччину, коли Робін забігла всередину з двома пакетами сандвічів і газетою.

— Твоє фото на передовиці «Стендарду»,— видихнула вона.

— Що?

Йшлося про фото, де К’яра йшла слідом за Дафілдом до його квартири. К’яра вигляд мала надзвичайний; на мить Страйк подумки перенісся у пів на третю ночі, коли вона лежала під ним, біла й оголена, і її шовкове волосся розливалося на подушці, і вона шепотіла й стогнала.

Страйк зібрався; на фото була лише половина його — одна рука піднята, щоб відігнати папараці.