Джоан Роулинг – Кувала Зозуля (страница 72)
— Все добре,— сказав він Робін, знизавши плечима і повертаючи їй газету.— Вони гадають, що я охоронець.
— Тут пишуть,— повідомила Робін, розгортаючи газету,— що К’яра вийшла від Дафілда з охоронцем о другій.
— Отже, так і було.
Робін уважно глянула на нього. Оповідь Страйка про минулу ніч закінчувалася епізодом з ним, Дафілдом і К’ярою у Дафілдовому помешканні. Її так зацікавили різні елементи розслідування, які він виклав, що Робін навіть забула запитати, де він ночував. Вона чомусь вирішила, що Страйк залишив модель і актора разом.
До офісу він приїхав у тому самому одязі, що й на світлині.
Робін відвернулася, читаючи статтю на другій сторінці. Там прозоро натякали, що К’яра і Дафілд насолоджувалися любовними іграми, поки охоронець чекав у коридорі.
— А вона в житті така ж гарна? — спитала Робін з непереконливою буденністю, згортаючи газету.
— Так, гарна,— відповів Страйк; йому тільки здалося, що ці два слова прозвучали як вихваляння? — Будеш із сиром і огірком чи з яйцем і майонезом?
Робін обрала перший-ліпший сандвіч і сіла їсти за свій стіл. Нова гіпотеза про місцеперебування Страйка вночі затьмарила її захоплення розвитком розслідування. Важко буде примирити своє бачення Страйка як покинутого романтика з тим фактом (це було неймовірно, але вона чудово розчула його жалюгідну спробу приховати свою гордість за це), що він переспав із супермоделлю.
Знову задзвонив телефон. Страйк, маючи повен рот хліба й сиру, підняв руку, зупиняючи Робін, прожував і сам узяв слухавку.
— Корморан Страйк.
— Страйку, це Вордл.
— Привіт, Вордле. Як ся маєш?
— Не дуже, коли чесно. Ми щойно виловили з Темзи труп, який має при собі твою візитівку. Цікаво, що ти зможеш про нього розповісти.
10
Вперше з часу, коли він забирав речі з Шарлоттиної квартири, Страйк вирішив, що доречно буде взяти таксі. Поки машина їхала в бік Воппінгу, він байдуже спостерігав за зростанням цифр на лічильнику. Водій був сповнений рішучості пояснити йому причини, через які Гордон Браун є ходячою ганьбою. Страйк усю мандрівку просидів мовчки. .
То мав бути не перший морг, де Страйкові довелося побувати, і не перше тіло, на яке довелося дивитися. Він уже практично мав імунітет до жорстокості кульових отворів; до понівечених, розірваних тіл, до внутрішніх органів, вивалених, мов у м’ясній крамниці, блискучих і закривавлених. Страйк ніколи не вирізнявся гидливістю; навіть страшно понівечені тіла, холодні й білі у своїх морозильних шухлядах, для людини його професії ставали чимось стерильним, стандартизованим. Оживали та приходили в його сни інші тіла — побачені поза моргами, необроблені, не захищені офіціозом і процедурою. Його мама у похоронному бюро, виснажена, але молода, одягнена в свою улюблену довгу сукню з рукавами-дзвониками, під якими ховалися сліди від голки. Сержант Гері Топлі на закривавленому піску афганської дороги: обличчя не зачепило, але нижче ребер тіла не було. Страйк лежав на гарячій землі й силувався не дивитися
На голій цегляній стіні передпокою у морзі висіла імпресіоністська картина. Страйк втупив у неї погляд, міркуючи, де її бачив раніше, і згадав: над коминком у помешканні Люсі та Грега.
— Містер Страйк? — спитав сивий асистент патологоанатома у білому халаті й латексних рукавичках, визираючи з-за дверей.— Заходьте.
Вони, ці трупарі, майже завжди були веселі, приємні люди. Слідом за асистентом Страйк увійшов у світло й холод великого приміщення без вікон, з великими сталевими дверима морозильного відділення, що повністю займали стіну праворуч. Кахляна підлога м’яко збігала до стічного отвору в центрі; освітлення засліплювало. Кожен звук відлунював від твердих осяйних поверхонь, і здавалося, що до приміщення увійшло більше людей, ніж насправді.
Перед однією зі стулок дверей до морозильної камери чекала металева каталка, поруч з якою стояло двоє офіцерів карного розшуку — Вордл і Карвер. Перший зустрів Страйка кивком і нерозбірливим вітанням; другий, черевастий, з рябим обличчям і лупою на плечах піджака, лише хрокнув.
Асистент натиснув на клямку дверцят. Стало видно маківки трьох невідомих, які лежали одне над одним, загорнуті у білі простирадла, м’які, стончені постійним пранням. Асистент подивися на ярлик, почеплений до тканини, яка покривала верхнє тіло; імені не було, лише дата — вчорашній день. Він м’яко стягнув тіло на довгий жолоб і опустив на каталку. Страйк помітив, як рухалися щелепи Карвера, коли той відступав убік, пропускаючи патологоанатома, який відсував каталку від дверей. Клацання, удар дверцят, і решта тіл зникла з очей.
— До оглядової не підемо, бо тут тільки ми,— швидко сказав асистент.— Найкраще освітлення в центрі,— додав він, поставив каталку просто біля стічного отвору і відкинув простирадло.
Очам відкрилося тіло Рошель Оніфаде, роздуте, набрякле; з її обличчя навіки стерлася підозрілість і натомість з’явився якийсь порожній подив. З коротких пояснень Вордла по телефону Страйк здогадався, що саме побачить, але страшна вразливість покійниці вразила його заново, коли він побачив тіло, набагато менше, ніж тоді, коли дівчина сиділа перед ним, їла картоплю фрі й приховувала інформацію.
Страйк повідомив її ім’я — продиктував по літерах, щоб асистент і Вордл змогли точно записати його на планшет і до записника відповідно; також назвав єдину пов’язану з нею адресу, яку знав: притулок Святого Ельма для безхатніх у Гаммерсміті.
— Хто її знайшов?
— Річкова поліція виловила вчора під ранок,— відповів Карвер, уперше заговоривши. Його голос із південно-лондонським акцентом звучав явно вороже.— Зазвичай тіла спливають тижні за три, га? — додав він, звертаючи цю репліку — не так питання, як твердження — до асистента. Той тихо й обережно кашлянув.
— Це усереднений термін, але я не здивуюся, якщо в цьому випадку смерть настала не настільки давно. Є певні малопомітні ознаки того, що...
— Це все ми прочитаємо у звіті патологоанатома,— відмахнувся Карвер.
— Три тижні ніяк не могло минути,— сказав Страйк, і асистент кинув йому легку усмішку солідарності.
— Це чому? — спитав Карвер.
— Бо я її два тижні тому пригощав бургером і картоплею.
— A,— мовив асистент, киваючи Страйкові з того боку тіла.— Я саме хотів сказати, що велика кількість вуглеводної їжі, спожитої перед смертю, може впливати на плавучість тіла. Ступінь роздуття — це...
— Це саме тоді ти їй вручив свою картку, так? — спитав у Страйка Вордл.
— Так. Дивно, що її ще можна прочитати.
— Вона випадково влізла у пластиковий конвертик з проїзним у задній кишені її джинсів. Пластик захистив картон.
— Як вона була одягнена?
— У пухнасту шубу з яскраво-рожевого штучного хутра, мов обідрала ляльку з «Маппетів». Джинси, кросівки.
— Саме так вона була одягнена, коли я її пригощав бургерами.
— Тоді вміст шлунку дасть точне уявлення про...— почав асистент.
— Знаєш якихось її родичів? — спитав у Страйка Карвер.
— Є тітка у Кілбурні. Як звати, не знаю.
Між нещільно зімкнутими повіками Рошель поблискували білки; вони мали характерну для потопельників яскравість. У зморшках шкіри біля ніздрів виднілися сліди кривавої піни.
— В якому стані її руки? — спитав у асистента Страйк, бо тіло Рошель було відкрите лише по груди.
— Нема тобі діла до її рук,— рикнув Карвер.— Усе, ми скінчили,— гучно сказав він до асистента; його голос луною прокотився по приміщенню; тоді Карвер звернувся до Страйка: — Хочемо з тобою побалакати. Машина надворі.
«Сприяв поліції в розслідуванні». Страйк пригадав, як почув цю фразу в новинах ще в дитинстві, коли захоплювався всіма аспектами роботи поліції. Мати завжди винуватила за цю дивну дитячу пристрасть свого брата Теда, колишнього «червоного берета» і — на погляд Страйка — джерело захопливих історій про подорожі, таємниці й пригоди. «Сприяв поліції в розслідуванні»: п’ятирічний Страйк уявляв шляхетного, неупередженого громадянина, який жертвує своїм часом і докладає зусиль, щоб допомагати поліції, а та вручає йому збільшувальне скло і дубця й дозволяє працювати під прикриттям славної анонімності.
А це була реальність: маленька кімнатка для допитів, чашка кави з автомата, яку вручив йому Вордл. Його ставлення до Страйка не відзначалося ворожістю, яка аж сочилася в Карвера з кожнісінької пори, але й колишньої дружності не було. Страйк підозрював, що начальник Вордла був не повністю в курсі щодо характеру їхньої взаємодії у минулому.
На невеликій чорній таці на подряпаній стільниці лежало сімнадцять пенсів дрібними монетами, самотній ключ і проїзний у пластикову конвертику; Страйкова візитівка вицвіла, зібгалася, але прочитати її ще було можливо.
— А де її сумка? — спитав Страйк у Карвера, який сидів навпроти; Вордл стояв, зіпершись на шафку для документів у кутку.— Сіра. Дешева на вигляд, ніби з поліетилену. Не знайшли, чи що?
— Мабуть, лишила в своєму сквоті, чи де вона там у біса жила,— відповів Карвер.— Самогубці з сумками не стрибають.
— Не думаю, що вона сама стрибнула,— заперечив Страйк.
— Ой, та ти що?
— Я хотів подивитися на її руки. Вона терпіти не могла, коли вода хлюпає в обличчя,— сама мені про це казала. Коли люди борсаються у воді, з положення їхніх рук...