Джоан Роулинг – Кувала Зозуля (страница 55)
— І один-дев’ять-шість-шість у другій квартирі?
— Так.
— Ви пам’ятаєте, які речі відносили до квартири Дібі Макка?
Деякі речі Лещинці довелося описувати жестами, але вона змогла пояснити, що пам’ятає дві кофти, ремінь, капелюха, рукавички і (тут вона покрутила пальцями біля зап’ястків) запонки.
Склавши ці предмети у відкриту частину гардеробної,— щоб Макк точно помітив,— вона увімкнула сигналізацію і пішла додому.
Подякувавши дівчині, Страйк трохи затримався, щоб ще подивитися на її сідниці у тісних джинсах, поки Лещинка розрівнювала покривало, а тоді приєднався до Робін і Вілсона у коридорі.
Поки піднімалися на останній поверх, Страйк уточнив розказане Лещинкою у Вілсона, і той підтвердив, що попросив майстра поставити «1966», як на вході.
— Просто обрав такий номер, який Лещинці легко буде запам’ятати,— такий самий, як на вході. Макк міг спокійно змінити його, якби схотів.
— Пам’ятаєш того майстра з охоронної фірми?
— Зовсім новий хлопець. Волосся ось по сюди,— Вілсон показав на низ шиї.
— Білий?
— Так, білий. На вигляд навіть не схоже, що вже голиться.
Й ось вони дійшли до дверей третьої квартири, де колись мешкала Лула Лендрі. Робін відчула, що тремтить — від страху, від збудження, коли Вілсон відчинив треті акуратні білі двері зі скляним вічком завбільшки з кулю.
Квартира на верхньому поверсі архітектурно відрізнялася від двох попередніх — менша, але ніби просторіша. Нещодавно її переробили, оформивши у бежевих і брунатних тонах. Ґі Соме казав Страйкові, що колишня зіркова власниця квартири любила яскраві кольори; але тепер помешкання було безлике, мов номер дорогого готелю. Страйк мовчки пішов до вітальні.
Тут ковролін був не пухнасто-вовняний, як у квартирі Бестиґі, а з цупкого джуту пісочного кольору. Страйк провів по ньому п’ятою; слідів не лишалося.
— Тут було це покриття, коли в квартирі мешкала Лула Лендрі?
— Так. Вона сама його обирала. Майже нове, тому його не міняли.
Замість трьох високих вікон з окремими маленькими балконами, як у квартирах на нижніх поверхах, пентгауз міг похвалитися подвійними дверима, які виводили на один великий балкон. Страйк відчинив ці двері й вийшов назовні. Робін неприємно було на нього дивитися в цю мить; вона кинула погляд на незворушне обличчя Вілсона, а тоді відвернулася до чорно-білих диванних подушок, стараючись не думати про те, що сталося тут три місяці тому.
Страйк дивився вниз, на вулицю, і Робін здивувалася б, якби дізналася, що його думки не такі уже холодні й відсторонені.
Він уявляв людину, що повністю втратила самоконтроль, людину, що мчить на Лендрі, таку витончену і красиву в одязі, який обрала для зустрічі з довгоочікуваним гостем; уявляв, як убивця, що втратив голову від шалу, тягне і штовхає Лулу, а тоді зі звірячою силою затятого маніяка скидає вниз. Ті лічені секунди, поки вона падала назустріч асфальту, прихованому під оманливо м’якою сніговою ковдрою, мабуть, тривали цілу вічність.
Лула вимахувала руками, намагаючись ухопитися за безжальне порожнє повітря; а потім — без вибачень, без пояснень, без прохань, без будь-яких привілеїв, дозволених людині, що отримує звістку про свій неминучий кінець, вона розбилася об дорогу.
Мерці здатні говорити тільки вустами тих, хто зостався жити, та ще мовою знаків, що їх вони лишають по собі. Страйк бачив живу жінку у словах, з якими вона зверталася до друзів; чув її голос
Він стояв на балконі, коли задзвонив телефон. На екрані висвітилися ім’я і номер Джона Бристоу; Страйк узяв слухавку.
— Добридень, Джоне, дякую, що набрали.
— Без проблем. Є новини? — спитав юрист.
— Можливо. Один фахівець подивився Лулин ноутбук і виявив, що по її смерті з нього видалили папку з фотографіями. Щось знаєте про це?
Відповіддю йому стала майже повна тиша. Страйк знав, що зв’язок не перервався, лише з того, що з боку Бристоу долинали якісь фонові звуки.
Нарешті юрист спитав зміненим голосом:
— Видалили фото після Лулиної смерті?
— Так каже фахівець.
На очах Страйка на вулицю повільно в’їхала машина і зупинилася посередині. З машини вийшла жінка, горнучись у хутро.
— Я... вибачте,— промовив явно приголомшений Бристоу.— Я... я в шоці. Може, то поліція видалила папку?
— Коли вам віддали ноутбук?
— О... десь у лютому. Здається, на початку лютого.
— Папку видалили сімнадцятого березня.
— Але... але це безглуздя якесь! Ніхто не знав паролю.
— Вочевидь, хтось знав. Ви казали, поліція повідомила його вашій матері.
— Мама точно не видаляла б...
— Я не кажу, що вона їх видалила. Є варіант, що вона могла лишити ноутбук ввімкненим. Чи сказати комусь пароль...
Страйк подумав, що Бристоу, мабуть, у себе в офісі. Чулися фонові голоси, жіночий сміх десь удалині.
— Гадаю, що це можливо,— повільно вимовив Бристоу.— Але хто міг видалити фотографії? Хіба що.... але Боже, це жахливо...
— Що саме?
— Ви ж не думаєте, що їх могла забрати котрась із медсестер? Щоб продати газеті? Але страшно уявити, щоб медсестра...
— Фахівець каже, що їх саме видалили; про крадіжку чи копіювання не йдеться. Але ваша правда — статися могло що завгодно.
— Але хто б ще... ну, тобто мені дуже неприємно думати, що це могла зробити медсестра, але хто ще? Відколи поліція повернула нам ноутбук, він був у маминій квартирі.
— Джоне, а ви всіх знаєте, хто протягом останніх трьох місяців заходив до вашої матері?
— Гадаю, що так. Ну, тобто я не можу бути цілком упевнений, це зрозуміло...
— Не можете. І в цьому головна складність.
— Але нащо комусь узагалі це робити?
— У мене є думки про можливі причини. Було б дуже корисно, якби ви розпитали про це свою мати. Спитайте, чи вмикала вона ноутбук у середині березня. Чи цікавився ним хтось із її гостей.
— Я... я спробую,— голос Бристоу звучав дуже збентежено, майже сльозливо.— Але вона зараз дуже, дуже слабка.
— Дуже співчуваю,— офіційним тоном відповів Страйк.— Скоро зв’яжуся з вами. Бувайте.
Він зайшов у кімнату, зачинив двері на балкон і розвернувся до Вілсона.
— Дерику, можеш мені показати, як ти обшукував квартиру?
Вілсон на мить замислився, а тоді відповів:
— Спершу я зайшов сюди. Роззирнувся, побачив, що двері відчинені. Я їх не чіпав. Тоді,— він поманив Страйка і Робін за собою,— я зазирнув сюди...
Робін, яка йшла слідом за двома чоловіками, відзначила, як змінилася манера, у якій Страйк спілкувався з охоронцем. Він ставив прості питання, зосереджувався на відчуттях Вілсона, на речах, яких той торкався, на тому, що він бачив і чув, коли йшов по квартирі.
Під керівництвом Страйка мова Вілсонового тіла почала змінюватися. Він почав грати: показував, як торкався дверних клямок, як зазирав у кімнати, як швидко роззирався.
Ідучи до єдиної спальні, він зробив це ніби у сповільненій зйомці, осяяний софітами безроздільної уваги з боку Страйка; упав навколішки, демонструючи, як зазирав під ліжко, за натяком Страйка пригадав, що під ногами у нього тоді знайшлася зім’ята сукня; з зосередженим обличчям він повів Страйка й Робін до ванної кімнати і показав, як підбігає до дверей і зазирає всередину, а тоді біжка повертається до вхідних дверей (тут він улаштував цілу пантоміму, на ходу активно вимахуючи руками).
— А тоді,— сказав Страйк, відчиняючи двері й жестом запрошуючи Вілсона,— ти вийшов...
— Я вийшов,— погодився Вілсон своїм низьким голосом,— і натиснув кнопку виклику ліфта...
Він зобразив, що робить це, тоді показав, як нетерпляче штовхнув двері й зазирнув усередину.
— Нічого — і тоді я побіг назад униз.
— Що ти чуєш зараз? — спитав Страйк, ідучи слідом за ним; вони зовсім не звертали уваги на Робін, яка зачинила за ними двері квартири.
— Дуже далеко кричать Бестиґі... Тоді я завертаю за ріг і...