Джоан Роулинг – Кувала Зозуля (страница 57)
— То ти не бачив моїх хвото, як я була молода,— з тінню образи сказала Марлен.— Але я кажу, я їй дала лучче життя, а вони її взяли й віддали тим гадам, вибачай на слові. Якби знала, не віддавала б — і їй так і сказала. Вона аж заплакала. Я б не віддавала її, лишила б у себе, нікому не віддала б. Ой так. Вона мені все розповіла, не могла тримати в собі. З татом, ну, з сером Алеком тим, вона нормально жила. Він наче нормальний був. А мамця — сука, хвора на голову. Ой так. Пігулки жерла й жерла. Ті багаті курви всі жеруть пігулки, нерви у них, бачте. Зі мною Лула змогла поговорити. То зв’язок, а то. Кревні узи! Не розірвеш.
Вона боялася, шо та скажена сука шось зробить, коли взнає, шо Лула знайшла свою справжню маму. Дуже переймалася — а шо буде, коли про мене напише преса... але шо вже, коли ти така знаменита, як ото вона була, то преса ж усе взнає, га? Але й брехуни вони там. Такого про мене набрехали, шо я все думаю до суду подати.
Про шо це я? Так, її мати. Я кажу Лулі: та чого ти, любонько, тобі без неї ж лучче. Хай біситься, коли не хоче, шоб ми бачилися. Але Лула добра дівчинка, вона і далі до неї ходила, бо відчувала обов’язок.
Але у неї все рівно було власне життя, вона робила все, шо хотіла, га? Отой Еван, її любчик. Нє, я їй казала, шо мені він не дуже,— додала Марлен Гіґсон, напускаючи на себе строгість.— Казала. Я по собі знаю, шо з людиною роблять наркотики. Але мушу визнать, він милий хлопчик. Так, визнаю. Він до того жаху стосунку не має, то вже точно.
— Ви з ним знайомі? — спитав Страйк.
— Нє, але Лула при мені йому дзвонила, я чула, як вони балакають. Така гарна пара. Нє, про Евана я нічо’ поганого сказати не можу. То доведено, шо він тут ні до чого. Нічо’ поганого про нього не скажу. Він не винен, доведено, тож хай його Бог береже. Я їй казала: та приведи його, я скажу, чи хороший,— але вона не приводила. Все він був зайнятий. Але хлопець гарний, хоч і зарослий,— додала Марлен.— На хвото видно.
— Вона розповідала вам про своїх сусідів?
— Про того Фреда Бестига? Казала мені про нього. Казала, він її в свої фільми кликав.
Налиті кров’ю очі Марлен примружилися; вона ніби затуманилася, захоплена думками про суми настільки великі, що їй важко було й уявити їх, мов образ безкінечності. Самі розмови про них таїли в собі силу грошей; у роті ніби проступав присмак багатства.
— А вона говорила щось про Ґі Соме?
— О, Ги вона любила, він був до неї добрий. Хоч я сама люблю класичні речі. То не мій стиль.
Сліпучо-рожева лайкра майки, крізь яку проступали валики жиру над поясом легінсів, затріщала, коли Марлен потягнулася вперед і манірно струсила попіл з цигарки у попільничку.
— Вона казала, шо він їй мов брат, а я кажу: брати — то добре, давай мо’ разом пошукаємо моїх малих? Але їй то було нецікаво.
— Ваших малих?
— Ну, синів моїх, я ще дітей мала. Аж двох після неї: одного від Деза, потім ще другого. Їх теж забрала служба опіки, але я Лулі кажу: у тебе стіко грошей, ми їх знайдемо, тіки дай мені трішки, небагато, ну дві сотні, і я їх знайду, тишком-нишком, щоб преса нічо’ не знала, сама розберуся, тебе не втягну. Але їй то було нецікаво,— повторила Марлен.
— Ви знаєте, де ваші сини?
— Та вони ше малі були, я не знаю, де вони зараз. У мене були проблеми. Не брехатиму — у мене було дуже кепське життя.
І Марлен розповіла йому про своє кепське життя, почавши дуже здалеку. Виходила бридка історія, повна буйних чоловіків, наркозалежності, невігластва, недбальства й злиднів, а ще тваринного інстинкту виживання, який змушував лишати дітей за бортом, бо для дітей потрібні були вміння, яких Марлен не набула.
— Тобто ви не знаєте, де ваші сини? — перепитав Страйк за двадцять хвилин.
— Та вже не знаю, де мені, бляха, знати? — відповіла Марлен, яка своєю розповіддю сама себе засмутила.— Та їй усе одно було нецікаво. Вона одного білого брата вже мала, га? Лула шукала чорних родичів. От кого їй насправді було треба.
— Вона питала про батька?
— Так, і я їй сказала все, шо знала. Він був студент з Африки. Жив наді мною отам, теж на вулиці Баркінг-роуд, ще з двома такими самими. Тепер унизу книгарня. Був дуже гарний. Кілька разів помагав мені з покупками.
Зі слів Марлен Гіґсон, то було респектабельне залицяння, майже у вікторіанському дусі; за перші місяці знайомства вони з африканським студентом ніби навіть і за руки не трималися.
— А тоді — він же стільки мені помагав — я його і запросила до себе. Ну, віддячити.
— Ви йому сказали?
— Та сказала, і він такий: ой, я помагатиму, ой, така відповідальність, і те, і се. А далі почалися канікули. Він сказав, шо повернеться,— презирливо додала Марлен.— І слід за ним прохолов. Усі вони однакові. І шо мені було робити — їхати в Африку його ловити? Та й мені було все рівно. Серце мені не боліло за ним, я вже з Дезом зустрічалася. Йому все рівно було, шо я вагітна. Джо поїхав собі, а я стала жити з Дезом.
— Джо?
— А так його звали. Джо.
Марлен це сказала дуже упевнено, але Страйк подумав, що вона могла вже стільки разів про це брехати, що виходило автоматично.
— А прізвище яке?
— А шоб я пам’ятала. Ти точно як вона. То було двадцять років тому. Мумумба,— й оком не зморгнувши, додала Марлен Гіґсон.— Шось таке.
— Часом не Аджимен?
— Нє.
— Не Овусу?
— Та я кажу,— агресивно відповіла вона,— Мумумба його звали. Чи як там.
— Не Макдональд? Не Вілсон?
— Ти шо, знущаєшся? Які тобі Макдональди й Вілсони в Африці?
Страйк дійшов висновку, що прізвища в часи її знайомства з африканським студентом ніхто не називав.
— Отже, він був студентом. А де вчився?
— В коледжі,— відповіла Марлен.
— А в якому, не пам’ятаєте?
— Та звідки мені знати? Не пригостиш папіроскою? — додала вона набагато приязнішим тоном.
— Так, будь ласка.
Марлен підкурила цигарку від власної пластикової запальнички, з ентузіазмом затягнулася, а тоді сказала, задобрена безкоштовним тютюном:
— Там музей якийсь був, чи шо. При музеї коледж.
— Коледж при музеї?
— Так, бо я пам’ятаю, шо він запрошував мене: «Завітай у вільний час зі мною до музею».
Мову африканського студента вона зобразила так, ніби то говорив англієць з вищих прошарків суспільства.
З презирливої усмішки Страйк зрозумів, що таке дозвілля Марлен вважала смішним і абсурдним.
— Не пам’ятаєте, який то був музей?
— Та... Музей Англії чи як там його,— відповіла вона, а тоді роздратовано додала: — От ти точно як вона. З якого дива я маю це все пам’ятати через стільки років?
— І коли він поїхав до себе, більше ви не бачилися?
— Нє,— відповіла вона.— Я й не чекала...— Відпивши пива, вона додала: — Та він вмер уже.
— Чому ви так кажете?
— Так то Африка, нє? — пояснила Марлен.— Може, його застрелили. Чи від голоду вмер. Там шо хочеш може бути. Ніби ти не знаєш.
Страйк і справді знав. Він пам’ятав натовпи на вулицях Найробі; вид з повітря на дощовий ліс в Анголі, туман над верхівками дерев, неймовірну красу, коли гвинтокрил розвернувся до водоспаду на зеленому гірському схилі; жінку з маса-їв, яка сиділа на коробці з немовлям біля грудей, поки Страйк розпитував її про вірогідне зґвалтування, а поруч Трейсі знімала розмову на камеру.
— Ви не знаєте, Лула намагалася розшукати батька?
— Та намагалася,— байдужо відповіла Марлен.
— Як?
— Дивилася архіви коледжу.
— Але ж ви не пам’ятаєте, де він учився...
— Та я не знаю, вона там ніби шось знайшла, але його самого не знайшла. Мо’ я його ім’я неправильно пам’ятаю, не знаю. Вона про те все питала, питала; і який він був із себе, і де учився. Я їй кажу — високий, худющий був, і подякуй, шо в тебе мої вуха, бо ти б моделлю не працювала, якби мала такі слонячі локатори, як ото в нього.
— Лула нічого не казала вам про своїх друзів?
— Та вже казала. Ота чорна курва Ракель чи як там її. Пила з Лули кров як могла. Добре влаштувалася, паскуда.
І одяг їй, і прикраси, і не знаю шо. Я одного разу сказала Лулі, шо мені би пальто нове, але я нічо’ не вимагала. А та Ракель попросити не забувала.