Джоан Роулинг – Кувала Зозуля (страница 54)

За спальнею була велика гардеробна з дзеркальними дверима. Тут зберігалося повно італійських костюмів і дорогих сорочок. Дві неглибокі шухляди, поділені на менші секції, було віддано під запонки — золоті та платинові. За взуттєвими полицями фальшпанель приховувала сейф.

— Гадаю, тут ми закінчили,— мовив Страйк до Вілсона, приєднавшись до нього і Робін у вітальні.

Коли виходили, Вілсон знову ввімкнув сигналізацію.

— Ти знаєш усі коди до всіх квартир?

— Так,— кивнув Вілсон.— Треба — на той раз, якщо спрацюють.

Вони піднялися сходами на третій поверх. Сходи так щільно огортали ліфтову шахту, що підйом складався з суцільних глухих кутів.

Двері до другої квартири були такі самі, як і до першої, тільки відчинені. Зсередини лунало гудіння пилососа в руках Лещинки.

— Тут зараз мешкають містер і місіс Колчаки,— повідомив Вілсон.— Українці.

За формою коридор тут повторював коридор у першій квартирі. Багато рис збігалося, як-от щиток сигналізації на стіні під прямим кутом до дверей, але замість ковроліну підлога була вимощена кахлями.

Замість картини навпроти дверей висіло велике дзеркало, а по боках від нього на двох тонконогих столиках стояли лампи від Тифані.

— Троянди Бестиґі теж на такому стояли? — спитав Страйк.

— На схожому, авжеж,— відповів Вілсон.— Тепер його повернули у вітальню.

— І ти його поставив просто посеред коридору, а на нього — троянди?

— Так. Бестиґі хотів, щоб Макк їх угледів, щойно увійде, але ти сам бачиш — тут є де обійти такий столик. Можна було й не перекидати. Але той коп був молодий,— поблажливо додав Вілсон.

— А де ті тривожні кнопки, що ти мені про них говорив? — спитав Страйк.

— Ось тут,— відповів Вілсон і повів їх з коридору до спальні.— Одна біля ліжка, ще одна у вітальні.

— І вони є в усіх квартирах?

— Так.

Спальня, вітальня, кухня і ванна кімната розташовувалися тут так само, як у квартирі на поверх нижче. Збігалися й численні деталі — навіть дзеркальні двері у гардеробній, до якої Страйк теж зазирнув. Коли він відчинив дверцята і роздивлявся жіночі пальта й сукні на кілька тисяч фунтів, зі спальні вийшла Лещинка, яка несла на руці ремінь, дві краватки і кілька суконь у поліетиленових чохлах, щойно з хімчистки.

— Привіт,— сказав Страйк.

— Добридень,— озвалася вона, підійшла до дверей за його спиною і дістала вішак для краваток.— Перепрошую...

Він відступив убік. Лещинка була маленька на зріст і по-дівчачому гарненька — з доволі пласким лицем, кирпатим носиком і слов’янськими очима. Під Страйковим поглядом вона охайно розвісила краватки.

— Я — детектив,— мовив він. Потім згадав, що Ерик Вордл згадував про її погану англійську.— Типу... поліціянт?

— А. Поліція.

— Ви ж тут були, так, коли загинула Лула Лендрі?

Донести до неї своє питання вдалося не з першого разу. Коли Лещинка зрозуміла, про що йдеться, вона погодилася відповісти на питання і говорила, розвішуючи одяг по місцях.

— Спочатку я завжди мию сходи,— сказала вона.— Міз Лендрі дуже голосно говорила з братом; він кричав, що вона дає своєму хлопцю забагато грошей. Вона сердита. Я прибирала другу квартиру. Порожня. Уже чиста. Швидко.

— Коли ви прибирали, там були Дерик і представник охоронної фірми?

— Дерик і хто?..

— Майстер, який перевіряв сигналізацію?

— Так, майстер і Дерик. Так.

Страйк почув голоси Робін і Вілсона з коридору, де залишив їх.

— Після прибирання ви заново вмикаєте сигналізацію, так?

— Вмикаю? Так,— відповіла вона.— Один-дев’ять-шість-шість, як на вході. Дерик сказав.

— Він повідомив вам код перед тим, як пішов з... майстром?

Знову ідею вийшло донести не з першої спроби, а коли Лещинка зрозуміла, то занепокоїлася.

— Так, я уже казала. Один-дев’ять-шість-шість.

— Отже, ви закінчили прибирати і ввімкнули сигналізацію?

— Ввімкнула, так.

— А можете його описати? Ну, майстра?

— Описати? Його? — вона дуже мило нахмурилася, зморщила носика і знизала плечима.— Я не бачила обличчя. Але синій — весь синій...— додала вона і рукою, вільною від чохлів із сукнями, широким жестом обвела себе всю.

— Комбінезон? — уточнив Страйк, але вона не зрозуміла цього слова.— Добре, а потім ви де прибирали?

— У першій,— відповіла Лещинка, повертаючись до розвішування одягу і вирівнювання вішалок.— Мила великі вікна. Міз Бестиґі говорила по телефону. Сердита. Сумна. Казала, більше не хоче брехні.

— Більше не хоче брехні? — перепитав Страйк.

Лещинка кивнула і звелася навшпиньки, щоб повісити довгу сукню.

— Ви почули,— чітко повторив він,— як вона каже по телефону, що більше не хоче брехні?

Лещинка знову кивнула зі спокійним, безневинним виразом обличчя.

— Потім вона бачила мене і кричала: "Іди звідси, іди!"

— Правда?

Лещинка, кивнувши, розвішувала собі одяг далі.

— А де був містер Бестиґі?

— Не там.

— Ви знаєте, з ким вона розмовляла? По телефону?

— Ні...— Й одразу додала з хитруватим виглядом: — 3 жінкою.

— З жінкою? Звідки ви знаєте?

— Кричала по телефону. Я чула жінку.

— То була сварка? Суперечка? Вони кричали одна на одну, голосно, так?

Страйк відчував, що уже говорить абсурдною, надто ретельною мовою англійця, якому бракує слів. Лещинка знову кивнула і відчинила шухляду, шукаючи, куди покласти ремінь.

Знайшовши місце і згорнувши ремінь равликом, вона встала і пішла до спальні. Страйк рушив слідом.

Поки Лещинка заправляла ліжко і прибирала на тумбочках, він дізнався, що у той день у квартирі Лули Лендрі вона прибирала в останню чергу, коли модель поїхала до матері.

Нічого дивного дівчина не помітила, не бачила жодних блакитних папірців — з текстом чи без. Коли вона закінчила, на стійку принесли сумочки від Ґі Соме і речі для Ді^ ^^акЦ й останнім, що вона зробила в той день на роботі, була доставка речей для Лули й Макка у відповідні квартири.

— І після того, як ви занесли речі, то ввімкнули сигналізацію?

— Ввімкнула, так.

— У Лули?

— Так.