Джоан Роулинг – Кувала Зозуля (страница 50)
— Ви, мабуть, гадали, що вона варта п’яти мільйонів?
— О так, я фактично розробляв асортимент під неї, тож клята вагітність була б зовсім не до речі. А я легко міг уявити, як Зозулька очманіє, коли народить дитину і не захоче її лишати. Така вже вона була людина — завжди шукала, кого б полюбити, шукала сурогат родини. Ті Бристоу її спаскудили від душі. Удочерили її як іграшку для Івет, а то найстрашніша жінка на світі.
— Чому?
— Нав’язлива. Хвора на голову. Ні на мить не спускала з Зозульки очей, щоб та бува не померла, як хлопчик, на заміну якому її купили. Леді Бристоу вічно ходила на шоу і лізла всім під ноги, аж поки зовсім не заслабла. І ще той її дядько, який мав Зозульку за болото під ногами, поки вона не почала заробляти великі гроші. Отоді він її почав трохи поважати. Ті Бристоу знають ціну грошам.
— Вони — заможна родина, так?
— Алек Бристоу лишив не так уже й багато, якщо порівнювати зі справжніми грошима. Не як у твого старого. Як вийшло,— спитав Соме, раптом звернувши розмову в інший бік,— що син Джонні Рокбі працює приватним детективом?
— Така в нього професія,— відповів Страйк.— Повернімося до теми Бристоу.
Здається, Соме не проти був, що ним командують; скоріше скидалося на те, що йому це до душі — бо незвично.
— Я тільки пам’ятаю, як Зозулька казала, що спадок Алека Бристоу здебільшого був у акціях його компанії, а «Албрис» під час рецесії добряче просів. Це ж вам не «Еппл»! Зозулька заробляла більше за всіх них разом узятих, коли й двадцять років не мала.
— А це фото,— спитав Страйк, вказуючи на дванадцятифутових «Провинних янголів»,— теж було частиною п’ятимільйонного контракту?
— Так,— кивнув Соме.— 3 цих чотирьох сумочок усе мало початися. Тут у неї в руках «Кашиль»; я їм усім дав африканські наймення на її честь. Вона була поведена на Африці. Та повія, що вона її десь викопала, її справжня мати, сказала, буцімто її батько був африканець, і Зозулька з того приводу здуріла; казала, що поїде туди вчитися, волонтерити... не будемо про те, що стара шльондра переспала з півсотнею ямайців. Африканець,— пирхнув Ґі Соме, вкручуючи недопалок у скляну попільничку,— бабці моїй цю казочку розкажіть. Та сука просто казала Зозульці те, що Зозулька хотіла чути.
— І ви вирішили використати ці фото для кампанії навіть після того, як...
— То данина! — голосно перебив його Соме.— Вона ніколи не була така гарна. То, бляха, данина їй і нам. Вона була моєю музою. Якщо ті покидьки нездатні це зрозуміти, то хай їм грець, і все тут! У нашій країні преса гірша за злочинців. Про всіх судять по собі, паскуди.
— У день смерті Лулі надіслали якісь сумочки...
— Так, то мої. Я їй надіслав одну з цих,— відповів Соме, вказуючи на фото новою цигаркою,— і тим самим кур’єром передав одяг для Дібі Макка.
— Він його замовив, чи...
— Подарунки, сонечко,— прожебонів Соме.— Добрий бізнес. Кілька кастомізованих кофт і трохи аксесуарів. Ніколи не завадить, щоб тебе прорекламувала знаменитість.
— Він носив ваші подарунки?
— Я так і не дізнався,— тихішим голосом відповів Соме.— Мав наступного дня інші біди.
— Я бачив на «Ютубі» відео, де він у кофті з такими самими шпичаками,— мовив Страйк, указуючи на груди Соме.— У вигляді кулака.
— Так, то одна з них. Мабуть, йому переслали ті речі. На одній був кулак, на іншій пістолет, а на спині — його тексти.
— Лула говорила з вами про те, що Дібі Макк житиме під нею?
— О так. Але вона якось не дуже раділа. Я їй усе казав: мала, та якби він про мене написав такі тексти, як про тебе, я б чекав під дверима голяка,— Соме випустив з ніздрів дві тонкі цівки диму, скоса поглядаючи на Страйка.— Люблю великих грубих чоловіків,— додав він.— Але Зозулька таких не любила. Ну і глянь, з ким зв’язалася. Я їй усе казав: ну от, ти все витанцьовуєш навколо свого походження, то знайди собі гарного чорного хлопця і заспокойся. Дібі був просто ідеальний; от чом би й ні? На шоу в минулому сезоні вона в мене йшла подіумом під «Страшне дівча» Дібі. «Дівчино, шо ти з себе корчиш, ти саму себе хіба шо обманула; // Будь простіша, тихша будь, бо яка із тебе в біса Лула». Дафілд ту пісню ненавидів.
Якусь мить Соме курив мовчки, роздивляючись фотографії.
— А де ви живете? Десь поблизу? — спитав Страйк, хоча відповідь уже знав.
— Ні, на Чарльз-стріт, у Кенсингтоні,— відповів Соме.— Переїхав туди того року. Від Гекні далеченько, оце вже так, але то вже була якась дурість, довелося поїхати. Надто велика колотнеча. Я виріс у Гекні,— пояснив він,— коли ще був звичайним старим Кевіном Овусу. Я змінив ім’я, коли пішов з дому. Як ти.
— Я ніколи й не був Рокбі,— сказав Страйк, ставлячи позначку у блокноті.— Мої батьки не були одружені.
— Та ми в курсі, сонечко,— озвався Соме з новим спалахом злостивості.— Я твого старого одягав для зйомки у «Роллінг стоуні» торік: тісний костюм і продавлений капелюх-казанок. Ти з ним багато спілкуєшся?
— Ні,— відповів Страйк.
— Звісно, ні, бо на твоєму тлі він би здавався геть стариганем? — крякнув Соме. Він посовався на стільці, запалив нову цигарку, затиснув її між губами і придивився до Страйка крізь хмари ментолового диму.— А чого ми, власне, все про мене? Люди що — починають розповідати тобі історію свого життя, тільки-но ти витягнеш той свій нотатник?
— Іноді буває.
— Будеш свій чай, ні? І не дивно. Не знаю, нащо я п’ю цю мерзоту. Мого старого татка грець би хопив, якби він попросив чаю, а йому дали таке.
— Ваша родина досі живе у Гекні?
— Я не перевіряв,— відповів Соме.— Ми не спілкуємося. Як бачиш, я не тільки інших научаю.
— Як гадаєте, чому Лула змінила ім’я?
— Бо ненавиділа свою кляту родину так само, як я свою. Не хотіла більше бути з ними пов’язана.
— Але навіщо тоді брати прізвище, як у дядька Тоні?
— Він не знаменитий. А ім’я вийшло гарне. Дібі не зміг би написати «Подвійна Ел, ти будеш моя», якби вона лишилася Лулою Бристоу, правда ж?
— Чарльз-стріт недалеко від Кентигерн-Гарденз, авжеж?
— Хвилин двадцять пішки. Я запрошував Зозульку переїхати до мене, коли вона зненавиділа свою стару квартиру, але вона не схотіла; обрала натомість ту п’ятизіркову в’язницю, щоб сховатися від преси. То вони її туди загнали. Вони винні.
Страйк пригадав слова Дібі Макка: «То довбана преса штовхнула її з того вікна».
— Вона мене запрошувала до себе. Мейфер, суцільні багаті росіяни й араби, та ще покидьки на взір того Фреді Бестиґі. Я їй сказав: котику, тобі не можна тут жити; тут усюди мармур, а мармур у нашому кліматі — то несмак... живеш ніби у власній гробниці...
Він запнувся, а тоді провадив:
— Кілька місяців вона прожила у суцільному кошмарі. Один переслідувач почав особисто приносити їй листи о третій ночі; вона постійно прокидалася від стукоту поштової скриньки. Її лякали речі, які він хотів з нею зробити. Потім вона розійшлася з Дафілдом, і в неї під дверима повсякчас чатували папараці. Потім виявила, що її телефон прослуховується. А потім ще пішла та знайшла ту суку, свою матір. То був уже повний перебір. Зозульці хотілося утекти, почуватися в безпеці.
З голосу Соме зникли вся хитрість і весь сарказм. Він прочистив горлянку і провадив:
— Вона прагнула чогось справжнього; ми про це постійно говорили. То була наша велика тема. Через те вона зв’язалася з тією проклятущою Рошель. Вирішила, бачте, що то Божа милість. Зозулька вважала, що сама так жила б, якби не була красунею; якби Бристоу не взяли її за іграшку для Івет.
— Розкажіть мені про того переслідувача.
— Психічний розлад. Він вважав, що вони одружені чи що. Йому призначили обмежувальний режим і лікування.
— Не знаєте, де він тепер?
— Гадаю, його відправили назад до Ліверпуля,— відповів Соме.— Але поліція його перевіряла; виявилося, що коли померла Лула, він був у палаті з охороною.
— Ви знайомі з Бестиґі?
— Знаю тільки те, що мені розповідала Лула — що він слизький, а вона — ходяча воскова фігура. Знаю цей тип.
Багаті дівчата, які тринькають гроші своїх потворних чоловіків. Приходять на мої шоу, хочуть зі мною дружити. Краще дайте мені чесну повію.
— За тиждень до Лулиної смерті Фреді Бестиґі був у тому самому заміському будинку, що й вона.
— Так, я чув. Він мав на неї стояк,— відмахнувся Соме.— Вона теж це знала; то для неї був не те щоб унікальний випадок. Проте, як вона мені казала, він тільки старався зайти з нею в один ліфт, більше нічого.
— Ви з нею не спілкувалися після тих вихідних у будинку Дікі Кербері, ні?
— Ні. Він там щось накоїв? Ти ж не підозрюєш Бестиґі? — Соме випростався, уважно глянув на Страйка.— От чорт... Фреді Бестиґі? Ні, я в курсі, що він гівнюк. Одна моя знайома... ну, власне, через другі руки знайома... вона працювала у його продюсерській компанії, і він її мало не зґвалтував. Ні, я не перебільшую,— додав Соме.— Буквально. Реальне зґвалтування. Підпоїв її після роботи, кинув на підлогу; якась асистентка забула свій мобільний, повернулася по нього і побачила їх. Бестиґі потім від обох відкупився. Всі їй казали, щоб подавала позов, але вона взяла гроші й утекла. Казали, що він повчав другу дружину якимись збоченими способами, тож і вона після розлучення зірвала три мільйони; погрожувала, що викриє його вчинки в пресі. Але Зозулька ніколи в житті не впустила б до своєї квартири Фреді Бестиґі о п’ятій ранку. Як я вже казав, вона дурепою не була.