Джоан Роулинг – Кувала Зозуля (страница 49)

Він запропонував Страйкові яскраво-білу цигарку, від якої детектив відмовився, а тоді сам підкурив від гравірованої «зіппо». Клацнувши кришкою, Соме провадив:

— Шкода, що я сам не додумався найняти приватного детектива. Навіть на думку не спало. Радий, що бодай хтось дотумкав. Я просто не можу повірити, що вона могла вкоротити собі віку. Мій терапевт каже, що то я просто не можу прийняти правду. Я двічі на тиждень ходжу на терапію, а користі — ніц! Я б жер валіум такими самими дозами, як леді Бристоу, якби міг творити під пігулками, але по смерті Зозульки хіба тиждень на них просидів — і вже став як зомбі. Та гадаю, тільки тому я пережив її похорон.

Дзенькання й цокання на сходах сповістили про Труді, яка крок по кроку виросла з-під підлоги. Вона поставила на стіл лаковану тацю з двома склянками у двох філігранних російських підстаканниках; в обох парувала блідо-зелена рідина, в якій плавало пожухле листя. Також на таці стояв таріль з тонюсіньким печивом, ніби зробленим з вугілля. Страйк з ностальгією пригадав пиріг, пюре і чай кольору червоного дерева у «Феніксі».

— Дякую, Труді. І принеси попільничку, любонько.

Дівчина завагалася, ніби хотіла щось заперечити.

— Роби! — загарчав Соме.— Я тут у біса бос, захочу — спалю будівлю вщент. Вийми батарейки з клятих датчиків диму. Але спершу — попільничку... Минулого тижня спрацювала сигналізація, і внизу все залило,— пояснив він Страйкові.— Тож орендодавці тепер забороняють курити в будівлі. Хай запхають собі заборону в тісні малі дупки.

Він глибоко затягнувся цигаркою і випустив дим крізь ніздрі.

— Ти ставиш питання? Чи просто сидиш, весь такий страшний, поки людина сама не зізнається?

— Можемо почати з питань,— озвався Страйк, дістаючи записника й ручку.— Отже, коли Лула загинула, ви були за кордоном?

— Тільки повернувся, буквально за пару годин,— пальці Соме з цигаркою трохи трусилися.— Я був у Токіо й днів вісім майже не спав. Сів у Гітроу жахливо втомлений через зміну часових поясів. Не можу спати в літаках. Треба бути при тямі на випадок аварії.

— Як ви доїхали додому з аеропорту?

— На таксі. Ельза все переплутала з моєю машиною. Мене мав зустріти водій.

— Хто така Ельза?

— Дівчина, яку я за цей прокол вигнав. То було, бляха, останнє, чого мені тоді хотілося — посеред ночі шукати таксі.

— Ви мешкаєте сам-один?

— Ні. Опівночі я вже ліг у ліжечко з Віктором і Рольфом. То мої коти,— злегка посміхнувшись, пояснив він.— Прийняв снодійне, проспав кілька годин, потім о п’ятій ранку підхопився. Поки лежав у ліжку, вирішив подивитися «СкайНьюз» — а там хлоп у страшній вушанці стоїть під снігом на Зозульчиній вулиці й каже, що вона загинула. Й у рухомому рядку внизу екрана пишуть те саме.

Соме сильно затягнувся, і з наступними словами з його вуст вилетів білий дим.

— Я, бляха, сам мало не ґиґнув. Подумав, що досі сплю чи прокинувся не в тому вимірі абощо... Почав усіх обдзвонювати... К’яру, Бріоні... а у всіх зайнято. І повсякчас дивився на екран, сподіваючись, що десь скажуть, що то помилка, що то не вона. Я молився, щоб то була та торбешниця. Рошель.

Він замовк, ніби чекаючи на коментар від Страйка. Останній, який записував слова Соме, спитав, не відриваючись від нотатника:

— Тобто ви знайомі з Рошель?

— Так. Зозулька її одного разу сюди приводила. Тій тільки б хапнути.

— Чого ви так кажете?

— Вона ненавиділа Зозульку. Заздрісна як хтозна-що; я це добре бачив, хай навіть не бачила сама Зозулька. Вона просто воліла безкоштовних розваг і чхати хотіла, живе Зозулька чи померла. І, як виявилося, їй пощастило... Отже, я дивився новини і чимдалі розумів, що то не помилка. І, чорт забирай, розклеївся.

Пальці з білосніжною цигаркою затремтіли, коли Соме знову до неї присмоктався.

— Казали, що сусідка почула сварку, тож я й вирішив, що то Дафілд. Що Дафілд викинув її з вікна. Я був готовий кожній свині розповісти, що він за чмо; ладен був підвестися в суді й дати свідчення проти цього типа... І якщо зараз із моєї цигарки впаде попіл,— додав він тим самим тоном,— я ту малу сучку вижену.

Ніби почувши його, дрібно затупотіла Труді — дедалі гучніше, наближаючись — і забігла, тяжко дихаючи, до кімнати з важкою скляною попільничкою в руці.

— Дякую,— дуже ввічливо сказав Соме, коли вона поставила перед ним попільничку, а тоді збігла сходами вниз.

— Чому ви подумали, що то Дафілд? — спитав Страйк, вирішивши, що Труді їх уже не почує.

— А кого ще Зозулька впустила б до себе о другій ночі?

— Наскільки добре ви знайомі?

— Достатньо добре — щоб знати, що то засранець,— Соме взяв свій м’ятний чай.— От нащо жінки таке роблять? Зозулька теж... вона була не дурна — власне, вона була дуже метка,— то що ж вона побачила в Евані Дафілді? Я тобі скажу,— провадив він, не чекаючи на відповідь,— то все та маячня про ображених життям поетів, ті нісенітниці про зболені душі, оте лайно собаче про геніїв, які аж настільки геніальні, що й митися не треба. Зуби почисти, чмо ти кінчене. Ти не Байрон.

Він аж гепнув склянкою об стіл і, підтримуючи правий лікоть лівою долонею, знову жадібно затягнувся цигаркою.

— Жоден чоловік з таким, як Дафілд, не миритиметься. Тільки жінки. Як на мене, то якийсь перекручений материнський інстинкт.

— Гадаєте, він здатен на вбивство?

— Та авжеж! — відповів Соме так, ніби то було очевидно.— Звісно, здатен. Усі ми, коли так подумати, на це здатні, тож чому Дафілд має бути винятком? У нього менталітет дванадцятирічного хулігана. Легко можу уявити, як він ото розлютився, влаштував істерику, а потім...

Рукою без цигарки він зобразив, як із силою когось штовхає.

— Я одного разу бачив, як він на неї горлав. Торік на вечірці після мого шоу. Я втрутився, сказав: ану на мене погорлай. Я, може, трішки педикуватий,— круглощоке обличчя Соме набуло рішучого виразу,— але проти того наркоші кінченого стати не побоюся. Він і на похороні її поводився як козел.

— Правда?

— Ага. Вештався там з ніякою пикою. Жодної поваги. Я сам наївся транквілізаторів, а то б сказав йому, що до чого. Вдавав, що вбитий горем, прикидайло мале.

— Ви ніколи не вірили, що то суїцид?

Дивні вирячені очі Соме втупилися у Страйка.

— Ніколи. Дафілд каже, що в масці вовка поїхав до дилера. Це що в біса за алібі таке? Сподіваюся, ти його розробляєш. Сподіваюся, тебе не засліпив його, бляха, зірковий статус, як ту поліцію.

Страйк згадав, що казав про Дафілда Вордл.

— Не думаю, що вони були такі вже засліплені.

— Тоді в них більше смаку, ніж я думав,— сказав на це Соме.

— Чому ви так упевнені, що це не самогубство? Лула ж мала проблеми з психікою, так?

— Так, але ми мали угоду, як Мерілін Монро і Монтго-мері Кліфт. Ми поклялися, що коли котрийсь із нас вирішить накласти на себе руки, то подзвонить другому. Вона б мені подзвонила.

— Коли ви востаннє з нею спілкувалися?

— Вона мені дзвонила в середу, коли я ще був у Токіо,— відповів Соме.— Дурепа, вічно забувала, що там вісім годин різниці; у мене була друга ночі, я поставив телефон на режим без звуку і слухавки не взяв; вона лишила повідомлення, але воно геть не суїцидальне. От послухай.

Він опустив руку в шухляду, натиснув кілька клавіш і простягнув мобільний до Страйка.

І Лула Лендрі заговорила Страйкові просто у вухо — близька, реальна, трохи охрипла — з модним псевдококнійським акцентом: «Як ти, котику? Маю шо тобі сказати, не знаю, чи тобі сподобається, але новина — бомба. Я така щаслива, шо просто не можу не поділитися, тому ти мені подзвони, окейчик? Чекаю не дочекаюся, цьом-цьом».

Страйк віддав телефон.

— Ви їй передзвонили? Дізналися, що там за новини?

— Ні,— Соме вкрутив цигарку в попільничку і негайно потягнувся по іншу.— Японці мене тягали по зустрічах; щоразу як я збирався її набрати, через часову різницю не виходило. Хай там як... гадаю, що я знаю, про що вона хотіла сказати, і мені б воно точно не сподобалося. Я вирішив, що вона вагітна,— Соме кілька разів покивав, тримаючи у зубах свіжу цигарку; потім узяв її у руку і додав: — Узяла й залетіла.

— Від Дафілда?

— Я сподівався, що ні. Я тоді не знав, що вони знову разом. Вона б не наважилася знову з ним зачепитися, якби я був у країні; ні, дочекалася, поки я полечу до Японії, сучка підступна. Вона знала, що я його ненавиджу, і до моєї думки дослухалася. Ми з Зозулькою були мов рідні.

— Чому ви вирішили, що вона вагітна?

— Якийсь такий там був тон. Ти сам чув — така радісна... Зозулька на таке була цілком здатна, та ще й чекала б, що я так само зрадію. Спаскудила б власну кар’єру, підвела б мене, а я розраховував на її участь у кампанії моєї нової лінії аксесуарів...

— Це про той контракт на п’ять мільйонів фунтів розповідав мені її брат?

— Так, і певний, що то Бухгалтер порадив їй витрусити з мене якнайбільше,— відповів Соме, раптово розгнівавшись.— Зозулька не стала б витягати з мене останній гріш. Вона знала, що кампанія буде фантастична, і якщо вона стане її обличчям, то і для неї це буде новий рівень. Усі її асоціювали з моїми речами; її прорив відбувся тоді, коли вона знялася для «Вога» у моїй сукні. Зозулька любила мої речі, любила мене, та коли люди досягають певного статусу, їм починають казати, що вони варті більшого,— і вони забувають, хто їм допоміг піднятися, і все, справа тепер тільки у грошах.