Джоан Роулинг – Кувала Зозуля (страница 51)
— А що ви знаєте про Дерика Вілсона?
— А хто це?
— Охоронець, який чергував тої ночі, коли вона загинула.
— Нічого не знаю.
— Такий здоровань, говорить з ямайським акцентом.
— Це, може, стане для тебе шоком, але не всі чорні в Лондоні знайомі між собою.
— Ні, ми мали цікавіші теми для розмов, ніж якийсь охоронець.
— А як щодо її водія, Кірана Коловас-Джонса?
— О, Коловас-Джонса я знаю,— злегка всміхнувшись, відповів Соме.— Вічно ставав у пози, коли думав, що я його бачу з вікна. Він на зріст футів п’ять — замалий для моделі.
— Лула про нього щось говорила?
— Та що б вона про нього говорила? — нетерпляче спитав Соме.— Він був її водієм.
— Він казав, що вони дружили. Згадував, що вона подарувала йому куртку вашого дизайну. За дев’ятсот фунтів.
— О-о, велике діло,— зверхньо озвався Соме.— Мої справжні речі коштують по три штуки. Але варто ляпнути свій логотип на спортивний костюм — і його відривають з руками, тож гріх не скористатися.
— Так, якраз хотів про це спитати. У вас є... лінія готового одягу, так?
Соме це ніби розвеселило.
— Правильно. Це речі, пошиті не за індивідуальними мірками, розумієш? Які купують просто з вішалки.
— Ага. Наскільки вони поширені?
— Та вони всюди. Коли ти востаннє заходив до крамниці одягу? — спитав Соме, оглядаючи синій піджак Страйка підступними витрішкуватими очима.— Ти в цьому що — на дембель вийшов?
— Коли ви кажете «всюди», то йдеться про...
— Універмаги вище середнього, бутики, інтернет,— швидко перерахував Соме.— А що?
— Один з двох чоловіків, яких зафіксувала камера спостереження, тікав тієї ночі від Лулиного будинку в куртці з вашим логотипом.
Соме ледь помітно смикнув головою — то був жест заперечення й роздратування.
— Він і ще мільйон таких, як він.
— А ви не дивилися...
— Я те все бачити не хотів! — вибухнув Соме.— Все те... висвітлення подій у пресі. Я не хотів про це читати, не хотів думати. Я хотів, щоб їх до мене навіть не підпускали,— додав він, махаючи рукою в бік сходів і свого персоналу.— Я тільки знав, що вона мертва і що Дафілд поводиться так, ніби йому є що приховувати. Тільки це. Мені цього було досить.
— Гаразд. Повертаючись до теми одягу. На останньому Лулиному фото, де вона заходить у будинок, вона вдягнена
— Так, на ній були «Марібель» і «Фей»,— пояснив Соме.— «Марібель» — то сукня...
— Так, зрозумів,— кивнув Страйк.— Але в момент смерті на ній був інший одяг.
Соме це ніби здивувало.
— Правда?
— Так. На фотографіях тіла, які зробила поліція...
Але Соме змахнув руками, ніби мимохіть відкараскуючись, захищаючись, потім, важко дихаючи, схопився на ноги і підійшов до стіни, де з кількох світлин дивилася Лула — сумна або безтурботна. Коли дизайнер розвернувся до Страйка, на його дивних вирячених очах була волога.
— Чорт забирай,— тихо вимовив він.— Не кажи так на неї. «Тіло». Чорт. Ти, мабуть, теж холоднокровний виродок? Не диво, що Джонні тебе не любить.
— Я не хотів вас засмутити,— спокійно мовив Страйк.— Я лише хотів спитати, чи маєте ви здогади щодо причин, з яких вона переодяглася, коли прийшла додому. Коли вона упала, то мала на собі штани і паєтковий топ.
— Та звідки мені, бляха, знати, нащо вона переодяглася? — закричав Соме.— Може, змерзла. Може... Та це в біса смішно! Звідки мені знати?
— Я просто питаю,— відповів Страйк.— Я читав, ви казали пресі, що вона померла в одній з ваших суконь.
— То не я, я такого не казав. Якась сучара з жовтої преси подзвонила мені в офіс і спитала, як називається та сукня. Швачка їм сказала, її оголосили моєю речницею. І так усе перекрутили, ніби я на її смерті рекламу роблю. Наволоч. Чорт!
— Ви не могли б мене якось звести з К’ярою Портер і Бріоні Радфорд?
Соме здавався спантеличеним, розгубленим.
— Що? Так...
Але він почав справді плакати; не як Бристоу, який гикав і схлипував, а безгучно: сльози стікали гладенькими темними щоками на футболку. Він ковтнув, заплющив очі, розвернувся до Страйка спиною, притулився чолом до стіни і затремтів.
Страйк мовчки чекав, поки Соме не витер кілька разів обличчя і не розвернувся до нього знову. Він нічого не сказав про свої сльози, а просто повернувся за стіл, сів і запалив цигарку. Глибоко затягнувшись два чи три рази, він сказав практичним, неемоційним тоном:
— Якщо вона переодяглася, то на когось чекала. Зозулька завжди одягалася згідно з подією. Мабуть, на когось чекала.
— Я подумав те саме,— відповів Страйк.— Але я не знаюся на жінках і їхньому одязі.
— Ні,— кивнув Соме з тінню злостивого усміху на вустах,— і воно видно. Хочеш поговорити з К’ярою і Бріоні?
— Це буде корисно.
— Вони в середу працюють у мене на зйомці: Арлінгтон-терас, 1, в Іслінгтоні. Якщо прийдеш десь о п’ятій, вони матимуть вільний час і поговорять з тобою.
— Це дуже люб’язно з вашого боку.
— Це з мого боку не люб’язність,— тихо відповів Соме.— Я хочу знати, що сталося. Коли ти поговориш з Дафілдом?
— Щойно отримаю до нього доступ.
— Гадає, що дешево відбувся, гаденя таке. Мабуть, Лула переодяглася, бо чекала на нього, авжеж? Навіть якщо вони посварилися, вона знала, що він прийде. Але він з тобою не стане говорити.
— Стане,— відповів Страйк, ховаючи записник і дивлячись на годинник.— Я забрав багато вашого часу. Ще раз дякую.
Поки Соме провів Страйка униз гвинтовими сходами й потинькованим коридором, до нього частково повернулася нахабна манера. Коли вони потиснули руки у прохолодному холі, вимощеному кахлями, жодних слідів сум’яття він уже не виказував.
— Схудни,— дошкулив він Страйкові на прощання,— я тобі тоді надішлю щось у розмірі XXL.
Коли вхідні двері зачинилися, Страйк почув, як Соме кричить до червонокосої дівчини за стійкою:
— Я знаю, що ти подумала, Труді! Ти уявляєш, як він грубо бере тебе ззаду, так? Правда ж, любонько? Ох уже цей великий солдафон.
Труді шоковано завищала зо сміху.
2
Шарлотта прийняла Страйкове мовчання з безпрецедентним спокоєм. Вона більше не дзвонила і не писала повідомлень; прикидалася, ніби та їхня остання брудна сварка, схожа на виверження вулкана, загасила її кохання й звільнила її від люті. Страйк, одначе, знав Шарлотту так близько, як можна знати бацилу, що живе у твоїй крові п’ятнадцять років; знав, що її реакція на біль — це ранити нападника якнайглибше, і за всяку ціну. Що буде, якщо він відмовить їй в увазі — і відмовлятиме далі? Цю стратегію він ніколи раніше не використовував — але іншої не мав.
Час до часу, коли Страйкові не ставало сили (пізно ввечері, коли він самотиною лежав на розкладачці), інфекція спалахувала знову: його оповивали жаль і туга, він бачив Шарлотту зовсім близько — прегарну, оголену, з ніжними словами на вустах; або ж вона тихо плакала й казала йому, що знає — вона зіпсута, лиха, неможлива, але він — найкраще, найщиріше з усього, що вона мала. У такі миті той факт, що їх розділяє лише кілька натисків на кнопки телефону, ставав надто крихкою заслоною від спокуси, і тоді Страйк вилазив зі спальника і на одній нозі стрибав у темряві до порожнього столу Робін, де вмикав лампу і поринав — іноді на години — у матеріали справи.
Раз чи двічі він дзвонив на мобільний Рошель Оніфаде глупої ночі, але вона не відповідала.
У четвер уранці Страйк повернувся на стоянку біля клініки Святого Фоми і три години чекав на появу Рошель, але вона так і не прийшла. Він попросив Робін подзвонити до клініки, але цього разу там відмовилися говорити про відсутність Рошель і відкинули всі спроби добути її адресу.
Вранці у п’ятницю Страйк вийшов до «Старбаксу», а коли повернувся, знайшов у офісі Спанера — той сидів не на дивані біля столу Робін, а власне на столі. Він мав у роті незапалену самокрутку і хилився в бік Робін — і явно сипав дотепами, чого Страйк за ним ніколи не помічав, бо Робін сміялася — ніби мимохіть, показуючи, що їй весело, але водночас даючи зрозуміти, що ворота добре захищені.
— Доброго ранку, Спанере,— привітався Страйк, але легкі вбивчі нотки у його голосі не вплинули ані на виразну мову тіла комп’ютерника, ані на його широку усмішку.