Джоан Роулинг – Кувала Зозуля (страница 39)
— Не схожий,— погодився Страйк.— Я — викапаний дядько Тед.
— Я так розумію, ви з батьком не дуже... ну, ви ж не носите його прізвища?
Страйка не обурювала цікавість із боку чоловіка, чия сімейна історія була майже така сама дивна і трагічна, як його власна.
— І ніколи не носив,— відповів він.— Я — позашлюбний інцидент, який вартував Джонні дружини і кількох мільйонів фунтів аліментів. Ми не близькі.
— Коли треба отримати свідчення, всі засоби добрі,— відповів Страйк.— Кажете, Лула не любила Тоні — але взяла його прізвище за професійний псевдонім?
— О ні, вона стала Лендрі, бо це мамине дівоче прізвище, Тоні тут ні до чого. Мама була в захваті. Здається, була якась інша модель на прізвища Бристоу. Лула любила виділятися.
Вони кружляли між велосипедистами, відпочивальниками, собачниками та скейтерами; Страйк намагався приховати дедалі сильнішу кульгавість.
— Не думаю, що Тоні бодай когось за все життя по-справжньому любив,— раптом сказав Бристоу, коли вони розступилися, пропускаючи дитину в шоломі, яка мчала на скейті.— А от моя мама — людина дуже чуйна. Вона страшенно любила усіх трьох своїх дітей, і мені іноді здається, що Тоні це не подобалося. Не знаю, з якої причини. Якась така у нього натура. По смерті Чарлі він віддалився від моїх батьків. Думаю, я не повинен був чути те, що він сказав, але почув я достатньо. Він фактично заявив мамі, що нещасний випадок з Чарлі — то її провина, що Чарлі виріс неслухом. Батько викинув Тоні з дому. Мама з Тоні по-справжньому помирилися тільки після батькової смерті.
На Страйкове полегшення, вони вийшли на Екзибішен-роуд, і тут його кульгання стало менш помітним.
— Як гадаєте, між Лулою і Кіраном Коловас-Джонсом щось було? — спитав він, поки переходили вулицю.
— Ні, то просто Тоні обирає найбридкіщу версію з усіх. Він завжди думав про Лулу найгірше. О, я упевнений, що Кіран був би не від того, але Лула була закохана у Дафілда — на превеликий жаль.
Вони пішли вздовж Кенсингтон-роуд, лишаючи затінений парк ліворуч, і ступили на землю білих потинькованих посольських резиденцій і королівських коледжів.
— Чому, на вашу думку, дядько не зайшов привітатися з вами, коли відвідував вашу мати після лікарні?
Бристоу сильно зніяковів.
— Ви посварилися?
— Ні... не те щоб,— відповів Бристоу.— У нас на роботі був дуже стресовий період. Я... не маю права говорити про це. Конфіденційна інформація.
— Це стосується статків Конвея Оутса?
— А ви звідки знаєте? — різко спитав Бристоу.— Урсула сказала?
— Згадувала про це.
— Ісусе Христе. Ніякої поваги до приватності. Ну ніякої.
— А ваш дядько не хотів вірити, що місіс Мей здатна сказати зайве.
— Ще б пак,— озвався Бристоу з презирливим смішком.— Тут справа така... упевнений, я можу вам довіряти. Для нашої фірми це дуже дражлива тема, бо нами цікавляться дуже дорогі клієнти, і навіть натяк на фінансову нечистоту — це смерть. Конвей Оутс мав у нас чималий клієнтський рахунок. З тими грошима все гаразд; але його спадкоємці дуже жадібні й заявляють, що мали місце махінації. Зважаючи на те, який хаос робився на ринку останнім часом і які дивні інструкції під кінець життя давав Конвей, їм би порадіти, що залишилося бодай щось. Тоні дуже дратується через загальний стан справ... і він така людина, що обов’язково шукатиме винних. Були скандальні сцени. Мене теж вишпетили — Тоні зі мною не церемониться.
З того, як на Бристоу ніби опускався незримий вантаж, Страйк зрозумів, що вони вже неподалік його офісу.
— Джоне, у мене складнощі з виходом на кількох важливих свідків. У вас часом немає можливості налагодити мені контакт з Ґі Соме? Його люди до нього нікого навіть близько не підпускають.
— Спробую. Наберу його сьогодні. Він обожнював Лулу і напевно не проти буде допомогти.
— І ще Лулина біологічна мати.
— О так,— зітхнув Бристоу.— Десь у мене є її контакти. Це жахлива жінка.
— Ви з нею знайомі?
— Ні, роблю висновки з того, що мені казала Лула і що писали в газетах. Лула дуже прагнула розкопати своє коріння, а Дафілд її підтримував — і я підозрюю, що саме він злив усю історію пресі, хоча Лула казала, що це не так... Хай там що, вона знайшла цю Гіґсон, і та розповіла, що Лулиним батьком був студент з Африки. Не знаю, правда це чи ні, але це саме те, що хотіла почути Лула. Вона собі такого нафантазувала; гадаю, вона вважала себе втраченою донькою великого політика чи царівною якогось племені.
— Але батька вона так і не знайшла?
— Не знаю. Але,— відповів Бристоу, виявляючи звичний ентузіазм до будь-якої теми, що могла пояснити присутність чорношкірого чоловіка неподалік її квартири,— мені вона останньому сказала б, якби знайшла.
— Чому?
— Тому що через ці її пошуки було багато нервів. Мамі щойно діагностували рак матки, коли Лула почала шукати цю Марлен Гіґсон. Я їй сказав, що менш слушну мить, щоб шукати своє коріння, годі було й обрати,— але вона, скажу прямо, була вельми нечуйна до чужих проблем, коли йшлося про її власні забаганки. Ми одне одного любили,— додав Бристоу, утомлено проводячи рукою по обличчю,— але різниця у віці давалася взнаки. Упевнений, що вона шукала батька, бо хотіла
перш за все віднайти своє чорне коріння, а з ним — відчуття власної ідентичності.
— На момент смерті вона досі спілкувалася з Марлен Гіґсон?
— Час до часу. У мене було відчуття, що Лула хоче обрубати той зв’язок. Гіґсон — жахлива людина, безсоромно корислива. Вона розповідала свою історію усім, хто ладен був заплатити, а платив багато хто. Мою маму те все підкосило.
— Є ще кілька питань, які я хотів би поставити.
Юрист із готовністю сповільнив кроки.
— Коли ви того ранку заходили до Лулиної квартири, щоб повернути їй контракт із Соме, то часом не бачили нікого, схожого на майстра з охоронної фірми? Там ніхто не перевіряв сигналізацію?
— Якийсь ремонтник?
— Чи електрик. Може, у форменому комбінезоні?
Коли Бристоу задумливо почухав обличчя, його схожість на кроля стала очевидна як ніколи.
— Не пригадую... дайте-но подумати... Коли я проходив повз квартиру на третьому поверсі, там був чоловік, який копирсався у стіні... То міг бути він?
— Мабуть. Який він був?
— Ну, він стояв до мене спиною. Я не роздивився.
— З ним був Вілсон?
Бристоу різко спинився, ніби чимось уражений.
Повз них пройшли троє чоловіків і жінка, всі при костюмах, з папками в руках.
— Гадаю,— непевно відповів Бристоу,— гадаю, вони там були обоє, стояли до мене спинами, коли я спускався вниз. А чому ви питаєте? Це може мати значення?
— Хтозна,— відповів Страйк.— Але ви пам’ятаєте бодай щось? Може, колір волосся чи шкіри?
Ще більше збентежившись, Бристоу відповів:
— Боюся, що не звернув уваги. Гадаю...— він знову наморщив обличчя, зосереджуючись.— Він наче був у чомусь синьому. І якщо дуже треба, то я скажу, що він був білий. Але не заприсягнуся.
— Не думаю, що доведеться,— відповів Страйк,— але це корисні відомості.
Він дістав записника, щоб пригадати питання, які збирався поставити Бристоу.
— Ага, ось. Згідно зі свідченнями, які К’яра Портер дала поліції, вона чула від Лули, що та все хоче відписати вам.
— О,— без жодного ентузіазму озвався Бристоу,— це.
Він знову рушив уперед, і Страйк пішов поруч з ним.
— Один з детективів, які розслідували справу, переповів мені цю заяву К’яри. Такий собі інспектор Карвер. Він був упевнений у версії про суїцид і, здається, вважав, що ця розмова з К’ярою демонструвала намір Лули вкоротити собі віку. Мені така аргументація здається дивною. Хіба самогубці дбають про заповіт?
— Тобто ви думаєте, що К’яра Портер вигадує?
— Та ні, не вигадує,— відповів Бристоу.— Може, перебільшує. Гадаю, Лула просто сказала про мене щось хороше, бо ми щойно помирилися після сварки, а К’яра, згадуючи про те і вважаючи, що Лула планувала самогубство, перетворила ці слова на заповіт. Вона така дівчина — трохи... легковажна.
— А заповіт шукали?
— Так, поліція провела ретельний обшук. Ми — рідні — не думали, що Лула взагалі складала заповіт; її юристи ні про що таке не знали, але, звісно, заповіт шукали. Нічого не знайшли, хоча нишпорили всюди.
— Якщо на хвильку припустити, що К’яра Портер правильно запам’ятала слова вашої сестри...
— Але Лула ніколи б не залишила всього тільки мені. Ніколи.