Джоан Роулинг – Кувала Зозуля (страница 41)
— Капець,— прокоментував Спанер, а потім з характерною байдужістю до людського болю й цікавістю до технологічних складнощів поклав палець-лопатку на ноутбук.— То що з ним треба зробити?
— Поліція в ньому вже порпалася,— сказав Страйк, стишуючи голос, хоча вони зі Спанером тут єдині розмовляли не на кантонському діалекті китайської,— але мені треба перевірити.
— У поліції класні спеціалісти. Не думаю, що знайду тут щось, чого не знайшли вони.
— Можливо, вони шукали не те, що треба було,— відповів Страйк,— а навіть коли знайшли, не зрозуміли, що воно значить. Вони більше цікавилися її останніми листами, а я їх уже бачив.
— І що я тоді шукаю?
— Все, що стосується восьмого січня чи напередодні. Що вона шукала в інтернеті й усе таке. У мене немає пароля, і я не дуже хочу просити його у поліції, якщо не припече.
— Не проблема,— відповів Спанер. Він не занотовував ці інструкції, а наклацував їх у мобільному; Спанер був на десять років молодший за Страйка і рідко брався за ручку з власної волі.— А чий ноут?
Коли Страйк відповів, Спанер озвався:
— Моделі тієї? Ого.
Проте інтерес Спанера до людей, живих чи мертвих, був вторинним порівняно з любов’ю до рідкісних коміксів, нових технологій і гуртів, про які Страйк навіть не чув. З’ївши кілька ложок супу, Спанер порушив мовчання і спитав, як Страйк збирається заплатити йому за роботу.
Коли Спанер пішов з рожевим ноутбуком під пахвою, Страйк пошкутильгав назад до офісу. Того вечора він ретельно обмив куксу і намастив подразнену, запалену рубцеву тканину кремом. Уперше за багато місяців він прийняв знеболювальне перед тим, як залізти у спальник. Лежачи й чекаючи, поки припинить сіпати й боліти, він подумав, чи не варто звернутися до консультанта з реабілітаційної медицини у центрі, до якого був приписаний. Йому неодноразово описували симптоми набреску кукси, який невідступно переслідує людей з ампутованими кінцівками: запалення шкіри, набряк. Страйк подумав, що це в нього, можливо, перші ознаки, але його жахала сама думка про повернення до тих пропахлих антисептиком коридорів; про лікарів, яких цікавила тільки ця невелика скалічена частина його тіла; про майбутні налаштування протезу, через що доведеться раз у раз повертатися до світу білих халатів і обмежень, який, сподівався Страйк, він залишив назавжди. Його лякали поради берегти ногу, відмовитися від нормальної ходьби; вимушене повернення до милиць, погляди перехожих на порожню підв’язану холошу, голосні питання від маленьких дітей.
Мобільний, що, як завжди, заряджався біля розкладачки, задзижчав — то був знак, що прийшло повідомлення. Радий хоч так відволіктися від пульсації в нозі, Страйк навпомацки знайшов у темряві телефон і підняв його з підлоги.
Страйк не вірив у ясновидіння й інші надприродні здібності, та йому одразу спало на думку ірраціональне: Шарлотта якось відчула, що він нещодавно розповів про все Спанеру; ніби Страйк потягнув за невидиму напнуту мотузку, яка й досі їх поєднувала, коли офіційно оголосив, що вони розсталися.
Він вдивився у повідомлення так, ніби там проступило її обличчя, хоча й не міг прочитати його виразу на маленькому сірому екрані.
«Будь ласка». (Я знаю, ти не повинен: я тебе чемно прошу). «Набери мене для короткої розмови». (У мене є нормальна причина для розмови, поговоримо швидко й легко, без скандалів). «Коли буде зручно». (Я роблю тобі честь, припускаючи, що тобі й без мене є чим жити).
Чи, може, так: «Будь ласка». (Відмовишся — будеш негідником, Страйку, а ти вже досить болю мені завдав). «Набери мене для короткої розмови». (Знаю, ти чекаєш на сцену; не хвилюйся; після останньої, коли ти повівся як останній гівнюк, я з тобою покінчила навічно). «Коли буде зручно». (Бо давай чесно: я завжди ледве влазила десь між твоєю армію та іншими, важливішими за мене речами).
Чи зручно подзвонити просто зараз? — спитав себе Страйк, потерпаючи від болю, бо ще не подіяли пігулки. Він подивився на час — одинадцята десять. Вона точно ще не спить.
Він опустив мобільний назад на підлогу, де той тихо заряджався, і великою волохатою рукою затулив очі, відгородившись від смужок світла, що їх крізь жалюзі кидали на стелю ліхтарі на вулиці. Мимоволі перед внутрішнім зором постала Шарлотта, якою він уперше в житті її побачив: сиділа самотою на підвіконні під час студентської вечірки в Оксфорді. Страйк у житті не бачив такої краси — і, судячи з косих поглядів численних чоловічих очей, гучного сміху, розмов і розмаїття екстравагантних жестів, звернених до її самотньої постаті, інші теж не бачили.
Дивлячись на неї через кімнату, дев’ятнадцятирічний Страйк відчув точно такий самий поштовх, який приходив до нього, малого, щоразу, коли за ніч садок тітки Джоан і дядька Теда вкривав сніг. Він хотів, щоб саме його сліди, темні та глибокі, першими позначили ту спокусливо гладеньку поверхню: хотів потривожити її, розбурхати.
«Та ти нализався»,— застеріг його друг, коли Страйк оголосив, що зараз піде і заговорить до неї.
Страйк погодився, допив сьомий на сьогодні кухоль пива і рішуче рушив до підвіконня, на якому сиділа Шарлотта. Він ледь помічав, що всі довкола дивляться і готуються, мабуть, сміятися, бо він був здоровань, скидався на Бетховена-боксера і мав на футболці плями від соусу каррі.
Коли він підійшов, вона глянула на нього: великі очі, довге темне волосся, м’яка біла западина у викоті сорочки.
Дивне кочове Страйкове дитинство, коли його раз у раз викорінювали й приживлювали між різноманітними дітьми, подарувало йому неабиякі соціальні навички; він умів здатися своїм, розсмішити, зробити себе прийнятним практично для будь-кого.
Того вечора язик у нього обважнів, став ніби з гуми. Страйк пам’ятав, що навіть трохи хитався.
«Ти щось хотів?» — спитала Шарлотта.
«Ага,— відповів він. Відтягнув футболку від грудей і показав їй плями від соусу.— Не знаєш, як найкраще їх вивести?»
Мимоволі (він бачив, що вона силкується стриматися) Шарлотта захихотіла.
Трохи згодом до кімнати увірвався в компанії таких самих аристократичних друзів Високошановний Яго Росс — гарний, мов Адоніс, хлопець, знайомий Страйку на ім’я та за репутацією, і виявив, що Страйк і Шарлотта сидять поруч на підвіконні й захоплено розмовляють.
«Чорт, це не та кімната, люба Шар,— мовив Росс, заявляючи свої права за допомогою м’якої зверхності у голосі.— Вечірка Ричі на поверх вище».
«А я не піду,— озвалася дівчина, звертаючи до Росса усміхнене обличчя.— Треба допомогти Корморану замочити футболку від плям».
Ось так Шарлотта у всіх на очах покинула свого хлопця, випускника престижної школи Гарроу, заради Корморана Страйка. То була найславніша мить за всі дев’ятнадцять років його життя: у всіх на очах він викрав Гелену Троянську просто з-під носа у Менелая і був настільки вражений і потішений, що не став сумніватися в диві, а просто прийняв його.
Лише пізніше він зрозумів, що цю удачу чи знак долі насправді повністю спланувала Шарлотта. Вона сама за кілька місяців зізналася, що, бажаючи покарати Росса за якусь провину, навмисне зайшла до іншої кімнати і сіла чекати, поки до неї підійде чоловік — будь-який; що він, Страйк, був лише інструментом, щоб помучити Росса; що вона переспала з ним під ранок лише з помсти та гніву, які він прийняв за пристрасть.
У ту першу ніч уже було все, що потім відштовхувало їх одне від одного і знову притягувало: її потяг до саморуйнації, її нестямність, бажання кривдити; її мимовільне, але щире тяжіння до Страйка, і безпечне місця для відступу в замкненому світі, де вона зросла, яким водночас гребувала й за який трималася. Так почалися стосунки, які зрештою — через п’ятнадцять років — привели Страйка на цю розкладачку, де він мучився від болю не лише фізичного і жалкував, що не може позбутися спогадів про Шарлотту.
8
Коли наступного ранку приїхала Робін, то вдруге натрапила на замкнені скляні двері. Вона увійшла за допомогою запасного ключа, якого їй вручив Страйк, підійшла до зачинених дверей у кабінет і мовчки дослухалася. За кілька секунд вона розчула притишений, але непомильно розпізнаваний звук — глибоке хропіння.
З цього постала делікатна проблема, бо вони зі Страйком уклали негласну угоду — не говорити про його розкладачку й ігнорувати численні ознаки того, що в офісі хтось мешкає. З іншого боку, Робін мала повідомити своєму тимчасовому босу дещо нагальне.
Вона завагалася, зважуючи варіанти. Найпростіше буде спробувати збудити Страйка, грюкаючи речами у приймальні, й таким чином дати йому час привести себе в кабінеті до ладу, але це буде довго — її новина не зачекає. Тож Робін глибоко вдихнула і постукала.
Страйк умить прокинувся. Якусь хвильку він розгублено дивився у стелю, відзначаючи, що приміщення заповнює докірливе денне світло. А тоді згадав, що, прочитавши повідомлення від Шарлотти, відклав телефон і не виставив будильник.
— Не заходьте! — закричав він.
— Хочете чаю? — крізь двері спитала Робін.
— Так! Так, було б чудово. Я вийду по нього! — гучно додав Страйк, уперше пожалкувавши, що на дверях