Джоан Роулинг – Кувала Зозуля (страница 43)

— Він гадає, що це можливо.

Вона ніби намагалася осягнути щось, осмислити.

— Я можу з тобою і не говорити. Ти не поліціянт.

— Ні, не поліціянт. Але хіба ти не хотіла б дізнатися, що...

— Вона сама стрибнула,— твердо заявила Рошель Оніфаде.

— Чому ти така впевнена? — спитав Страйк.

— Просто знаю.

— Але для всіх, хто її знав, це, здається, стало шоком.

— Вона була в депресії. Сиділа на пігулках. Як я. Й іноді тебе просто накриває. І несе. То хвороба,— додала вона.

Несе, погодився Страйк, на мить відволікаючись. Він не виспався. Лулу Лендрі понесло, всіх — включаючи його й Рошель — несе. Іноді тебе повільно несе у небуття хвороба — як-от матір Бристоу... а іноді в небуття тебе заносить водномить, як-от коли твоя голова розбивається об асфальт.

Страйк був певний, що коли дістати записник, то Рошель замкнеться в собі чи взагалі піде. Тому він продовжив говорити якомога буденніше, розпитуючи, як вона потрапила до клініки, де познайомилася з Лулою.

І досі сповнена підозр, Рошель попервах давала односкладові відповіді, але поступово — дуже повільно — розкрилася. Її історія викликала жалість. Знущання в дитинстві, опіка, тяжка психічна хвороба, прийомні родини, напади буйства — і нарешті, у віці шістнадцятьох років, життя на вулиці. Нормальну медичну допомогу їй почали надавати випадково — після того, як її збила машина. Оскільки коли Рошель поклали в лікарню, то через дивну поведінку лікувати її фізичні рани виявилося майже неможливо, запросили психіатра.

Тепер вона вживала ліки — і коли не забувала про них, вони значно полегшували прояви хвороби. Страйкові здалося жалюгідним і водночас зворушливим те, що візити до клініки, де вона познайомилася з Лулою Лендрі, стали для Рошель головною подією тижня. Про молодого психіатра, який вів групу, вона говорила з теплотою.

— Оце там ти познайомилася з Лулою?

— То її брат тобі сказав?

— Без подробиць.

— Ага, вона відвідувала нашу групу. Перевели до нас.

— І ви почали спілкуватись?

— Ага.

— Потоваришували?

— Ага.

— Ти ходила до неї в гості? Плавала в басейні?

— А шо, не можна?

— Та я просто питаю.

Вона ніби трохи відтанула.

— Я плавати не люблю. Не люблю, коли вода хлюпає в обличчя. Я лежала в джакузі. А ще ми ходили по крамницях.

— Вона колись говорила з тобою про своїх сусідів, про інших людей у будинку?

— Про Бестиґів про тих? Трохи. Вона їх не любила. Та жінка — просто сука,— додала Рошель з несподіваною люттю.

— Чому ти так кажеш?

— Ти сам її бачив? Дивилася на мене так, мов я — болото під ногами.

— А що про неї думала Лула?

— Теж її не любила, і чоловіка її. Він збоченець.

— У якому плані?

— Збоченець, та й годі,— нетерпляче відповіла Рошель; та коли Страйк нічого на це не сказав, пояснила: — Завжди намагався затягнути її до себе в квартиру, коли жінки вдома не було.

— Лула хоч раз погодилася?

— Дідька лисого! — сказала Рошель.

— Ви з Лулою багато розмовляли, так?

— Так! А потім... Так, ми багато розмовляли.

Вона втупилася у вікно. Раптова злива заскочила перехожих зненацька. Шибку з того боку всіяли прозорі еліпси.

— «Потім»? — спитав Страйк.— Ти хочеш сказати, що з часом ви почали спілкуватися менше?

— Мені вже скоро треба йти,— велично заявила Рошель.— Маю справи.

— Такі люди, як Лула,— мовив Страйк, намацуючи шлях,— бувають зіпсованими. Погано поводяться з іншими. Звикли, що їм усі...

— Я нікому не прислужую! — з люттю заявила Рошель.

— Може, тому ти їй і подобалася? Може, вона бачила в тобі рівню, а не чергове підлипало?

— А то,— погодилася Рошель, потішена.— Я від неї не тащилася.

— Зрозуміло, чому вона хотіла таку подругу — звичайну людину...

— А то.

— ...і ще у вас була ця спільна риса — хвороба, так? Ти розуміла її так, як ніхто інший.

— А ще я чорна,— сказала Рошель,— а вона хотіла теж бути чорного, як годиться.

— Вона з тобою про це говорила.

— Говорила,— кивнула Рошель.— Хотіла знати, хто вона така, де її коріння.

— Казала тобі, що хоче знайти своїх чорних родичів?

— А то! І вона... так, казала.

Вона загальмувала просто на очах.

— І знайшла когось? Батька?

— Нє. Так і не знайшла. Дідька лисого.

— Правда?

— Авжеж правда.

Вона почала швидко їсти. Страйк боявся, що вона піде, щойно скінчить.

— Коли ти зустрічалася з Лулою у «Вашті» напередодні її смерті, вона була засмучена?

— А то. Була.

— Казала тобі чому?

— А причин не треба. То хвороба в нас така.

— Але вона сказала тобі, що їй недобре?

— Так,— погодилася Рошель після ледь помітної паузи.