Джоан Роулинг – Кувала Зозуля (страница 44)

— Ви мали разом поїсти, так? — спитав Страйк.— Мені Кіран сказав, що возив її на зустріч з тобою. Ти ж знаєш Кірана? Кірана Коловас-Джонса?

Вираз її обличчя пом’якшився, кутики вуст піднялися.

— А то, знаю Кірана. Так, вона зустрічалася зі мною у «Вашті».

— Але ви не поїли?

— Не. Вона поспішала,— відповіла Рошель. І нахилилася випити ще кави, ховаючи обличчя.

— Але чому вона тобі просто не подзвонила? У тебе ж є телефон?

— Та є вже! — розсердилася вона і витягнула з шуби простеньку «нокію», розцяцьковану крикливими рожевими стразами.

— Тоді чому вона не подзвонила і не попередила, що не може зустрітись? Як гадаєш?

Рошель глянула на нього спідлоба.

— Бо вона не любила користуватися телефоном. Її слухали.

— Журналісти?

— А то.

Вона майже доїла свій коржик.

— Але журналістів би не дуже зацікавило, якби вона сказала, що не приїде до «Вашті», хіба ні?

— Звідки мені знати.

— Тобі тоді не здалося дивним, що вона приїхала аж до «Вашті», щоб сказати, що не пообідає з тобою?

— А то. Але ні,— відповіла Рошель. І заходилася пояснювати — несподівано багатослівно: — Коли маєш водія, то воно байдуже, ні? їдеш собі куди схочеш, воно тобі не варте зайвих грошей, тебе все одно возять. Їй було по дорозі, от вона і зайшла мені сказати, що не лишиться, бо їде додому, до тієї засранки К’яри Портер.

І Рошель ніби одразу пожалкувала, що бовкнула про «засранку», і міцно стиснула губи — ніби для того, щоб не сказати ще чогось зайвого.

— І то було все, що вона зробила? Зайшла до крамниці, сказала, що не лишиться, бо їде додому, де на неї чекає К’яра,— і пішла?

— Ага. Десь так,— відповіла Рошель.

— Кіран казав, що коли ви зустрічалися, то вона зазвичай підвозила тебе додому.

— А то,— озвалася вона.— Але того дня вона була дуже зайнята, ні?

Своє обурення Рошель приховувала дуже погано.

— Розкажи, що було у крамниці. Ви щось міряли?

— Так,— відповіла Рошель по паузі.— Вона міряла...— (Знову пауза).— Довгу сукню від Александра Макквіна. Він наклав на себе руки і все таке,— додала вона відстороненим голосом.

— Ти заходила з нею до примірочної?

— Так.

— І що там сталося? — підказав Страйк.

Її очі скидалися на очі бика, в які він якось зазирнув ще дитиною: глибоко посаджені, оманливо неемоційні, незбагненні.

— Вона приміряла сукню,— відповіла Рошель.

— А більше нічого не робила? Нікому не дзвонила?

— Нє. Хоча так. Наче дзвонила.

— Не пам’ятаєш кому?

— Не пам’ятаю.

І знову відпила кави, ховаючи обличчя за паперянкою.

— Не Евану Дафілду?

— Може, і йому.

— Пам’ятаєш, що саме вона казала?

— Нє.

— Одна з продавчинь випадково почула її розмову. Лула, схоже, призначала комусь зустріч у себе вдома пізніше. Сильно пізніше — дівчина казала, що ніби аж вночі.

— І?

— Ну, навряд чи це міг бути Дафілд — вона ж уже мала з ним зустрітися в «Юзі» раніше?

— А ти багато знаєш, га? — спитала Рошель.

— Усі знають, що вони того вечора зустрілися в «Юзі»,— сказав Страйк.— Про це писали у газетах.

Годі було роздивитися, розширюються чи звужуються зіниці Рошель, бо її райдужки були майже чорні.

— Ну, типу так,— згодилася вона.

— Може, то був Дібі Макк?

— Нє! — гикнула від сміху Рошель.— Вона його номера не знала.

— Відомі люди майже завжди можуть добути номери одне одного,— мовив Страйк.

Обличчя Рошель потемнішало. Вона опустила очі на порожній екран свого рожевого мобільника.

— Не думаю, шо в неї був його номер,— повторила вона.

— Але ти чула, як вона намагається домовитися з кимсь про нічну зустріч?

— Нє,— відповіла Рошель, уникаючи його погляду і ганяючи залишки кави по денцю паперянки.— Нічого такого не пригадую.

— Ти ж розумієш, наскільки це важливо? — спитав Страйк, стараючись, щоб його тон не звучав загрозливо.— Якщо Лула домовилася про зустріч з кимсь на той час, коли померла? Поліція про це не знає, правда? Ти їм не казала?

— Мені треба йти,— заявила вона, відкинула останній шматочок коржика, схопила сумку за ручку і зі злістю глянула на Страйка.

— Вже майже обід,— мовив він.— Може, я тебе ще чимось пригощу?

— Нє.

Але з місця Рошель не зрушила. Страйк подумав: наскільки вона бідує? Чи вона взагалі їсть регулярно? Було у ній дещо, приховане під похмурістю, що здавалося йому зворушливим: полум’яна гордість, вразливість.

— А, добре,— сказала Рошель, покинула сумку і плюхнулася назад на твердий стілець.— Хочу бігмак.

Страйк боявся, що вона піде, поки він стоїть біля каси, та коли повернувся з двома тацями, Рошель нікуди не поділася; навіть неохоче подякувала йому.

Страйк вирішив зайти з іншого боку.

— Ти ж добре знаєш Кірана, так? — спитав він, пам’ятаючи світло, яке ніби загорілося в ній від цього імені.

— А то,— соромливо озвалася вона.— Я його часто бачила з нею. Він завжди її возив.

— Він каже, що Лула писала щось у машині, коли їхала до «Вашті». Вона тобі не показувала, не давала ніяких записок?

— Нє,— відповіла Рошель. Напхала повен рот картоплі фрі, а тоді додала: — Нє, нічо’ такого не бачила. А шо воно було?