Джоан Роулинг – Кувала Зозуля (страница 38)

— А потім поїхали просто на конференцію до Оксфорда?

Над плечем Лендрі Страйк бачив Джона Бристоу, який розпитував офіціантку; він здавався задиханим і розхристаним, ніби біг сюди. На руці у нього висіла прямокутна шкіряна валізка. Він роззирнувся, хапаючи ротом повітря, а коли помітив потилицю Лендрі, у Страйка склалося враження, що Бристоу злякався.

6

— Джоне,— привітався Страйк, коли його клієнт підійшов.

— Привіт, Корморане.

Лендрі навіть не глянув на небожа, а натомість узяв ніж і виделку й почав їсти свій террин. Страйк посунувся, щоб Бристоу міг сісти навпроти дядька.

— Ти розмовляв з Рубеном? — холодно спитав Лендрі, прожувавши шматочок террина.

— Так, домовилися, що я підійду в другій половині дня і допоможу йому розібратися в усіх депозитах і кредитах.

— Джоне, я тут розпитував вашого дядька про ранок напередодні Лулиної смерті. Про час, коли він провідував вашу мати,— повідомив Страйк.

Бристоу глянув на Лендрі.

— Мені цікаво, що ви тоді казали і робили,— провадив Страйк,— бо, за словами шофера, який віз її потім з материної квартири, Лула здавалася засмученою.

— Ще б пак,— різко відповів Лендрі.— У її матері рак.

— Але операція, яку їй щойно зробили, мала її зцілити, хіба ні?

— Івет щойно пройшла через гістеректомію. Їй було дуже боляче. Я не сумніваюся, що Лула стривожилася, побачивши матір у такому стані.

— Ви довго розмовляли з Лулою?

Запала коротенька пауза.

— Трохи потеревенили.

— А ви двоє розмовляли між собою?

Бристоу і Лендрі глянули один на одного. Повисла довша пауза — на кілька секунд, а тоді Бристоу відповів:

— Я працював у кабінеті. Чув, як зайшов Тоні, чув, що він говорив з мамою і Лулою.

— І ви не зазирнули привітатися? — спитав Страйк у Лендрі.

Лендрі втупив у нього злісний погляд бляклих очей між світлими віями.

— Знаєте, містере Страйк, а тут ніхто не зобов’язаний відповідати на ваші питання,— сказав він.

— Звісно ж, ні,— погодився Страйк і поставив у записнику закарлючку. Бристоу дивився на дядька. Лендрі ніби передумав.

— У відчинені двері кабінету я побачив, що Джон з головою в роботі, й не захотів його відривати. Я трохи посидів з Івет у її кімнаті, але вона була сонна від знеболювального, тож я лишив її з Лулою. Я знав,— додав Лендрі зі слабкою тінню злості,— що Івет надавала Лулі перевагу перед усіма іншими.

— Записи Лулиних телефонних розмов показують, що вона багато разів дзвонила вам після того, як пішла з квартири леді Івет.

Лендрі почервонів.

— Ви говорили з нею по телефону?

— Ні. Я ввімкнув на мобільному режим «без звуку» — запізнювався на конференцію.

— Але ж він вібрує, ні?

Страйкові було цікаво, яке питання змусить Лендрі піти. Він був певний, що адвокат уже близький до того.

— Я глянув на телефон, побачив, що дзвонить Лула, і вирішив, що це почекає,— коротко відповів Лендрі.

— І ви їй не передзвонили?

— Ні.

— І вона не лишила вам повідомлення, де пояснила, про що хотіла поговорити?

— Ні.

— Але хіба це не дивно? Ви щойно бачилися з нею у її матері й кажете, що нічого важливого не обговорювали; а потім вона значну частину другої половини дня намагається з вами зв’язатися. Чи не здається, що вона хотіла повідомити вам щось нагальне? Або продовжити розмову, яку ви мали у квартирі?

— Лула була з тих дівчат, які по тридцять разів дзвонять одній людині через якусь дрібницю. Вона була балувана. Чекала, що люди аж підстрибуватимуть, щойно побачать її ім’я.

Страйк глянув на Бристоу.

— Вона була — іноді — не без того,— пробурмотів її брат.

— Як думаєте, Джоне, ваша сестра була засмучена лише тому, що мама після операції почувалася недобре? — спитав у Бристоу Страйк.— Її водій, Кіран Коловас-Джонс, відзначав, що з квартири вона вийшла в абсолютно іншому настрої.

Не встиг Бристоу відповісти, як Лендрі, покинувши їжу, підвівся й почав надягати пальто.

— Коловас-Джонс — це отой дивний кольоровий хлопець? — спитав він, згори вниз дивлячись на Страйка та Бристоу.— Який хотів, щоб Лула влаштувала його моделлю чи актором?

— Так, він актор,— підтвердив Страйк.

— Так. На день народження Івет, ще до її хвороби, у мене виникла проблема з машиною. Лула з тим чоловіком заїхала по мене, щоб відвезти на святкову вечерю. Більшу частину шляху цей Коловас-Джонс і так, і сяк умовляв Лулу, щоб вона домовилася з Фреді Бестиґі про прослуховування для нього. Дуже липучий парубок, з надзвичайно фамільярними манерами.

Звісно ж,— додав він,— що менше я знав про особисте життя своєї прийомної племінниці, то краще, як на мене.

Лендрі кинув на стіл двадцятифунтову купюру.

— Чекаю на тебе в офісі якнайшвидше, Джоне.

Він явно очікував на відповідь, але Бристоу не звернув уваги. Розширеними очима він дивися на фото у статті, яку Страйк читав, поки не прийшов Лендрі; світлина зображувала молодого чорношкірого солдата у формі Другого батальйону Королівського стрілецького полку.

— Що? Так. Я швидко повернуся,— неуважно відповів Бристоу дядькові, який холодно дивився на нього.— Вибачте,— додав Бристоу, звертаючись до Страйка, коли Лендрі вже пішов.— Просто у Вілсона — у Дерика Вілсона, ну, охоронця — племінник служить в Афганістані. На якусь мить мені... боронь Боже... але це не він. Інше прізвище. Ця війна — це якийсь жах, правда? Чи воно варте усіх тих смертей?

Страйк посунув протез так, щоб менше на нього тиснути,— прогулянка парком аж ніяк не полегшила болю у куксі,— і пробурмотів щось нейтральне.

— Давайте пройдемося,— запропонував Бристоу, коли вони доїли.— Хочу подихати свіжим повітрям.

Бристоу обрав шлях навпростець, через газони. Страйк сам так не пішов би — ходити по траві йому було важче, ніж по асфальту. Коли проминали меморіальний фонтан Діани, принцеси Вельської, де довгим жолобом з корнволльського граніту жебоніла, сюрчала і дзюрчала вода, Бристоу раптом оголосив — ніби Страйк його питав:

— Ніколи Тоні не любив мене. Йому більше подобався Чарлі. Люди казали, що Чарлі був схожий на Тоні в дитинстві.

— Не сказав би, що до вашого приходу він дуже приязно говорив про Чарлі. Щодо Лули він теж ніби невисокої думки.

— Він вам виклав свої погляди на спадковість?

— Трохи натякнув.

— Так, зазвичай він на цю тему не мовчить. Те, що дядько Тоні думав про нас із Лулою «яке коріння, таке й насіння», тільки поєднало нас. Лулі тяжче велося; мої біологічні батьки принаймні явно бути білі. А Тоні не з неупереджених. У нас торік була етажерка, пакистанка; одна з найкращих, що ми колись мали, але Тоні її прогнав.

— Чому ви пішли на нього працювати?

— Бо мені зробили добру пропозицію. Це родинна фірма; її заснував мій дід, хоча це не те щоб стимул там працювати. Ніхто не хоче, щоб його звинувачували у кумівстві. Але це одна з топових фірм у галузі сімейного права у Лондоні, й мама зраділа, що я пішов стопами її батька... Він мого батька теж лаяв?

— Та не дуже. Тільки натякнув, що сер Алек комусь підмазав, щоб отримати Лулу.

— Правда? — Бристоу ніби здивувався.— Не думаю, що це правда. Лулу забрала опіка. Упевнений, їй віддали в родину з дотриманням усіх процедур.

Запала хвилька мовчання, а тоді Бристоу дещо несміло додав:

— А ви не дуже схожі на батька.

Це вперше він виказав, що заходив на «Вікіпедію», обираючи приватного детектива.