Джоан Роулинг – Кувала Зозуля (страница 37)
— Метафора не дуже вдала, але я розумію, про що ви,— кивнув Страйк і записав «Бристоу той-во».— В чому саме виражається це «за край»?
— Ну, багато хто скаже, що це повторне розслідування — ірраціональне й безглузде,— відповів Лендрі.
Страйк тримав ручку над записником напоготові. Якусь мить щелепи Лендрі рухалися так, ніби він щось жує; потім він із силою вимовив:
— Лула мала маніакально-депресивний психоз і стрибнула з вікна просто після сварки зі своїм хлопцем-наркоманом. Це не таємниця. Для нас усіх це був суцільний жах, а надто для її бідолашної матусі, але факти саме такі. Я мушу зробити висновок, що Джон переживає душевну кризу, і якщо ви не проти прямоти з мого боку...
— Можете говорити вільно.
— ...то ваше втручання тільки підтримує його нездорове небажання прийняти правду.
— Тобто що Лула вкоротила собі віку?
— Цього погляду тримається поліція, патологоанатом, коронер. Джон — з причин, мені не зрозумілих — намагається довести, що це було убивство. Чому він вирішив, що від цього комусь із нас стане легше, я вам пояснити нездатен.
— Ну,— відповів на це Страйк,— люди, в чиєму оточенні сталося самогубство, часто відчувають провину. Вони думають — хай і безпідставно,— що могли б допомогти. А висновок про вбивство зніме з родичів усіляку провину, так?
— Ніхто з нас не має причин відчувати провину,— відповів Лендрі з крицею в голосі.— Лула з підліткового віку отримувала найкращу медичну допомогу, мала всі матеріальні блага, якими тільки могла забезпечити її прийомна родина. «Балувана й зіпсута» — ось якими словами можна найвлучніше охарактеризувати мою прийомну небогу, містере Страйк. Її мати буквально готова була покласти життя за неї, але віддяки за те мала небагато.
— Ви гадали, що Лула невдячна, я правильно розумію?
— Та не треба, чорт забирай, того записувати. Чи ви робите нотатки для якоїсь брудної газетки?
Страйка зацікавило те, як Лендрі відкинув останні залишки чемності, з якою сів за стіл. Офіціантка принесла йому замовлення, але він їй не подякував — лише гнівно дивився на Страйка, поки вона не пішла. А тоді провадив:
— Ви влізли у справу, де можете лише нашкодити. Скажу прямо, я був приголомшений, коли дізнався про Джонові наміри. Приголомшений.
— А він не висловлював сумнівів щодо версії про суїцид у розмовах з вами?
— Ну звісно ж, він був вражений, як і всі ми, але я точно не пригадую жодних натяків на вбивство.
— Містере Лендрі, ви близькі з племінником?
— А це тут до чого?
— Це могло б пояснити, чому він не поділився з вами своїми думками.
— Ми з Джоном маємо цілком дружні робочі стосунки.
— «Робочі стосунки»?
— Так, містере Страйк, ми разом працюємо. Чи ми ліземо в справи одне одного поза офісом? Ні. Але ми обоє доглядаємо мою сестру — леді Бристоу, Джонову матір, яка нині смертельно хвора. Поза роботою предметом наших розмов зазвичай є Івет.
— Джон справив на мене враження сина, вірного обов’язку.
— У нього нікого не лишилося, крім Івет, і той факт, що вона вмирає, не додає йому душевного здоров’я.
— Навряд чи у нього є тільки вона. Він же ще має Елісон, так?
— Не можу сказати, що це серйозні стосунки.
— Можливо, один з мотивів, якими Джон керувався, наймаючи мене,— це бажання дошукатися правди для матері перед смертю?
— Від правди Івет не стане легше. Нікому не буває приємно прийняти те, що вони просто пожинають посіяне.
Страйк промовчав. Як він і очікував, адвокат не зміг стримати бажання пояснити свою думку і за мить провадив:
— Івет завжди мала нездорову схильність до материнства. Вона обожнює немовлят,— Лендрі говорив так, ніби йшлося про щось огидне — про якесь збочення.— Вона належить до тих неадекватних жінок, які народили б двадцятеро дітей, якби знайшовся чоловік з достатньою чоловічою силою. Слава Богу, що Алек був безплідний... чи Джон про це не згадував?
— Він повідомив, що сер Алек Бристоу не був його біологічним батьком, якщо ви про це.
Якщо Лендрі й засмутився через те, що не першим повідомив цю інформацію, він швидко оговтався.
— Івет і Алек усиновили двох хлопчиків, але сестра гадки не мала, що з ними робити. Вона, скажу прямо, жахлива мати. Ніякого контролю, ніякої дисципліни; суцільне потурання і цілковита відмова бачити, що відбувається у неї під самісіньким носом. Я не кажу, що винне її виховання — хтозна, які там були генетичні нахили,— але Джон ріс лицемірним плаксієм і прилипалом, а Чарлі був просто малолітнім злочинцем, і в результаті...
Раптом Лендрі замовк; на його щоках проступили червоні плями.
— І в результаті разом з велосипедом упав у кар’єр? — спитав Страйк.
Він сказав це, щоб побачити реакцією Лендрі, і не був розчарований. Відчуття було таке, ніби звужується тунель, ніби зачиняються далекі двері: Лендрі замкнувся.
— Згрубша — так. І тоді Івет уже було пізно кричати, чіплятися за Алека і непритомніти на підлозі. Якби вона мала хоч йоту контролю, хлопчик не був би таким неслухняним зухвальцем. Я там був,— кам’яним тоном додав Лендрі.— Приїхав у гості на вихідні — на Великдень. Пішов прогулятися селом, а коли повернувся, хлопця якраз почали шукати. Я пішов просто до кар’єру, бо здогадався, розумієте. Туди йому було заборонено їздити — а отже, він поїхав туди.
— Це ви знайшли тіло, так?
— Я.
— Мабуть, це було жахливо.
— Так,— відповів Лендрі, ледь ворушачи губами,— було.
— І це ж по смерті Чарлі ваша сестра й сер Алек узяли Лулу, так?
— Що стало, мабуть, найбільшою дурницею, на яку коли-небудь приставав Алек Бристоу,— відповів Лендрі.— Івет уже показала себе кепською матір’ю; хіба вона почала б поводитися краще у горі? Звісно, вона завжди хотіла доньку — малу, яку можна одягати в рожеве, а Алек хотів її ощасливити. Він завжди давав Івет усе, чого вона хотіла. Він упадав за нею, відколи вона прийшла працювати до його машинописного бюро, а сам він був неотесаним істендером. Івет завжди мала схильність до грубих персонажів.
Страйк подумав, що справжнє джерело гніву Лендрі може лежати деінде.
— Ви не ладнаєте з сестрою, містере Лендрі? — спитав він.
— Ми пречудово ладнаємо; я просто не заплющую очей на справжню сутність Івет, містере Страйк, на те, наскільки вона сама винна у власному нещасті.
— Важко було отримати дозвіл на вдочеріння після того, як загинув Чарлі? — спитав Страйк.
— Скажу так: це було б страшенно важко, якби Алек не був мультимільйонером,— пирхнув Лендрі.— Знаю, що влада переймалася через психічне здоров’я Івет, та й вони тоді вже були немолоді. Дуже шкода, що їм не відмовили. Проте Алек був чоловік надзвичайно рішучий і мав дуже цікавих знайомих з тих часів, коли торгував на вулиці. Деталі мені не відомі, але я ладний закластися, що хтось комусь десь заплатив. Та навіть за таких умов білу дівчинку йому не дали. Алек привів у родину чергову дитину абсолютно невідомого походження і віддав на виховання істеричній, схильній до депресії жінки без граму здорового глузду. Не дивно, що результат вийшов катастрофічний. Лула виросла така сама неврівноважена, як Джон, і така сама норовлива, як Чарлі. Івет гадки не мала, що з нею робити.
Записуючи за Лендрі, Страйк подумав: а чи не ця віра у генетичні схильності стала почасти причиною одержимості Бристоу чорними родичами Лули? Понад сумнів, за ці роки Бристоу не раз чув дядькові судження, а діти засвоюють погляди своїх родичів на глибинному, нутряному рівні. Він, Страйк, ще до того, як ці слова були вимовлені, кістками відчував, що його мати відрізняється від інших матерів, що є у ній — коли вірити негласному шифру, яким користувалися дорослі навколо — щось, чого слід соромитися.
— Я так розумію, ви бачилися з Лулою того дня, коли вона загинула? — спитав Страйк. Лендрі мав такі світлі вії, що вони здавалися срібними.
— Перепрошую?
— Так...— Страйк демонстративно почав гортати записник і зупинився на порожній сторінці,— ...ви зустрілися у квартирі вашої сестри, так? Коли Лула зайшла провідати леді Бристоу?
— Хто вам сказав? Джон?
— Про це написано в поліційному звіті. Це правда?
— Так, правдива правда, але я не бачу зв’язку з предметом нашої розмови.
— Даруйте; ви, коли прийшли, сказали мені, що чекали, коли я звернуся до вас.
Лендрі набув вигляду людини, яку щойно обікрали.
— Мені нема чого додати до того, що я вже повідомив поліції,— нарешті сказав він.
— А повідомили ви,— підхопив Страйк, далі гортаючи порожні сторінки,— що того ранку зайшли провідати сестру і зустріли племінницю, а потім поїхали до Оксфорда на конференцію, присвячену міжнародним аспектам сімейного права?
Лендрі знову не знав, що сказати.
— Саме так,— нарешті озвався він.
— О котрій годині ви приїхали до сестриної квартири, не пам’ятаєте?
— Десь о десятій,— відповів Лендрі після короткої паузи.
— А скільки часу пробули?
— Зо півгодини. Можливо, довше. Погано пам’ятаю.