Джоан Роулинг – Кар'єра лиходія (страница 83)
— Відіслав її чатувати за Віттакером, га? — спитав Карвер; обличчя наливалося багрецем, ніби його варили.— Це ти їй оце заподіяв.
— Та пішов ти,— відповів Страйк.
Тільки тепер, коли його ніздрі заповнив сморід Карверового поту, Страйк визнав те, що вже якийсь час знав: убивця — не Віттакер. Страйк відіслав Робін стежити за Стефані, бо в глибині душі вважав, що то буде найбезпечніше місце для неї; але він так і не забрав її з вулиці, хоча знав, що вбивця за нею стежить.
Карвер зрозумів, що влучив у ціль. Вишкірився.
— Ти користувався вбитими жінками, щоб відплатити своєму екс-вітчиму за якусь дурну образу,— сказав він, радіючи, що Страйк червоніє; тішачись із того, що його великі долоні стиснулися в кулаки. Карвер був би щасливий арештувати Страйка за напад на поліціянта; вони обоє це розуміли.— Ми перевірили Віттакера. Всі твої кінчені здогади перевірили, всіх трьох. Ні на кого нічого немає. А тепер слухай.
Він зробив крок у бік Страйка. На голову нижчий, Карвер випромінював силу розлюченого й ображеного, але наділеного владою чоловіка, якому є що доводити, за спиною якого стоїть міць закону. Наставивши палець Страйку в груди, він сказав:
— Не лізь у це. Тобі просто пощастило, що в тебе на руках немає ще й крові твоєї напарниці. Якщо ти ще хоч раз бодай близько підійдеш до нашого розслідування — я тебе посаджу. Зрозумів?
І він тицьнув коротким пальцем Страйку у груди. Той стримав бажання відштовхнути його руку, але м’язом на щелепі смикнув. Протягом кількох секунд вони з Карвером дивилися один на одного. Карвер усміхнувся ширше, дихаючи так, ніби щойно переміг у змаганні борців, а тоді розвернувся до дверей і вийшов, лишивши Страйка варитися у злості й відразі до самого себе.
Він якраз вийшов
— Метью,— покликав він.
Метью глянув на нього і ніби не впізнав.
— Гі повезли на рентген. Можливо, вже повернулася. Отуди,— вказав Страйк.
— Нащо їй...
— Ребра,— пояснив Страйк.
Метью відсунув його ліктем. Страйк не протестував, бо гадав, що заслужив це. Він подивився, як наречений Робін мчить до неї, а тоді, трохи повагавшись, вийшов за подвійні двері у ніч.
Чисте небо вже всипали зірки. Вийшовши на вулицю, Страйк зупинився, підпалив цигарку і затягнувся нею так, як це нещодавно робив Вордл,— мов то життєдайний нектар. Страйк зрушив з місця, тепер уже відчуваючи біль у коліні. З кожним кроком він дедалі менше собі подобався.
— РИКІ! — закричала вдалині на вулиці жінка, вмовляючи маленького хлопчика повернутися й одночасно змагаючись із великою важкою сумкою.— РИКІ, ЙДИ СЮДИ!
Малий маніакально хихотів. Страйк, не замислюючись, нахилився і схопив хлопчика, не давши вибігти на проїжджу частину.
— Дякую! — вимовила мати мало не зі сльозами полегшення і біжка кинулася до Страйка. З сумки в неї в руках випали квіти.— Ми прийшли до його тата... о Боже...
Хлопчик у Страйка в руках щосили пручався. Страйк поставив його біля матері, а та нахилилася підняти нарциси з асфальту.
— Тримай,— строго наказала вона малому, і той послухався.— Подаруєш їх татові. Тільки не впусти! Дякую,— знову сказала вона до Страйка і пішла геть, міцно тримаючи хлопчика за вільну руку. Малий тепер слухняно йшов поруч з матір’ю, гордий своїм завданням, і жовті цупкі квіти стриміли з його кулачка, мов скіпетр. Страйк пройшов кілька кроків, а тоді раптом укляк посеред тротуару, дивлячись перед собою, ніби його зачарувала якась невидима картина, підвішена в холодному повітрі. Прохолодний легіт лоскотав йому обличчя, а Страйк усе стояв, нічого навколо не помічаючи, повністю зосередившись на своїх думках.
Нарциси... конвалії... квіти не по сезону...
Тоді крізь ніч знову пролунав голос матері: «Рикі, ні!» — і запустив у мозку Страйка несподівану й вибухову ланцюгову
реакцію, підготувавши посадочну смугу для теорії, яка — це він знав з пророчою певністю — приведе його просто до вбивці. Як пожежа оголяє сталеві кістяки будівель, так цей спалах відкрив Страйкові скелет складеного вбивцею плану, показав ключові хиби, яких він не помічав — ніхто не помічав,— але які врешті-решт допоможуть зупинити вбивцю і його моторошні замисли.
53
You see me now a veteran of a thousand psychic wars...
Прикидатися безжурною в яскраво освітленому шпиталі було легко. Робін черпала сили не тільки з подиву й захоплення Страйка, враженого її порятунком, але і з власного переказу про те, як вона дала відсіч убивці. Одразу після нападу Робін була серед них усіх найспокійніша: втішала і заспокоювала Метью, який заплакав, побачивши її заплямоване фарбою обличчя і довгу рану на руці. Робін набирала силу зі слабкості інших, сподіваючись, що підживлена чужою увагою сміливість безпечно поверне її в нормальний стан, а там уже вона міцно стане на ноги і неушкодженою піде вперед, не загрузнувши цього разу в темній трясовині, де так довго жила після зґвалтування...
Однак протягом наступного тижня Робін майже не могла спати — і не тільки через пульсуючий біль у порізаній руці, яку поклали у захисний лубок. Змусивши себе ненадовго задрімати
вночі чи вдень, вона знову відчувала товсті руки нападника, чула його дихання в себе у вусі. Іноді його очі — яких Робін не бачила — ставали очима гвалтівника її дев’ятнадцятирічної: блідими, з застиглою зіницею. Один у чорній балаклаві, другий у масці горили: дві моторошні постаті зливалися, мінилися, росли, вдень і вночі заповнюючи її думки.
У найстрашніших снах Робін бачила, як нападник мучить іншу жінку, поки сама Робін чекає своєї черги, не маючи сили ані допомогти, ані втекти. Одного разу жертвою була Стефані з розбитим обличчям. Іншим разом маленька чорна дівчинка кликала маму. Від того сну Робін з криком прокинулася в темряві, й Метью так перелякався, що наступного дня відпросився з роботи і лишився з нею. Робін не знала, що через те відчувати: вдячність чи обурення.
Звісно, приїхала мама і спробувала забрати її до Мессема.
— Десять днів до весілля, Робін, просто їдьмо зі мною, розслабишся перед...
Вона вже не підліток, а доросла жінка. Сама вирішує, куди їхати, де лишатися, що робити. Робін ніби знову доводилося боротися за особистість, яку в неї відібрали минулого разу, коли чоловік напав на неї з темряви. Він перетворив її з відмінниці-студентки на виснажену жертву агорафобії, з юного психолога-криміналіста — на зломлене дівча, яке під тиском рідних погодилося: робота в поліції тільки поглибить її психологічні проблеми.
Більше такого не станеться. Робін не дозволить цього. Вона майже не спить, не хоче їсти; але Робін затято трималася, відкидаючи свої страхи й потреби. Метью боявся їй суперечити. Він мляво погодився з тим, що їхати додому нема чого, однак Робін чула, як він перешіптується на кухні з її мамою, гадаючи, що Робін не чує.
Від Страйка користі не було. Він не дав собі клопоту попрощатися з нею у шпиталі, не прийшов провідати, тільки поговорив по телефону. Він теж хотів, щоб Робін повернулася до Йоркширу, безпечно зійшла зі сцени, не заважала.
— У тебе ж, мабуть, купа справ перед весіллям.
— Не смій мене опікати! — розлютилася Робін.
— Та хіба я...
— Вибач,— відповіла Робін і мовчки розплакалася; Страйк її сліз не бачив, і вона силкувалася говорити звичайним голосом.— Вибач... на нервах. Я поїду додому в четвер перед весіллям; раніше немає потреби.
Робін тепер інша людина, не та, що лежала на ліжку і дивилася на постер «Дестиніз чайлд». Вона відмовляється бути тією дівчиною.
Ніхто не розумів її рішучого бажання лишитися в Лондоні, а сама Робін не готова була пояснювати. Сукню, в якій вона була під час нападу, Робін викинула. Лінда увійшла до кухні якраз тоді, коли вона пхала сукню у смітник.
— Щоб її, цю ідіотську ганчірку,— сказала Робін, перехопивши материн погляд.— Цей урок я вивчила. Не можна стежити за людьми в довгій сукні.
Вона говорила зухвалим тоном.
— Тобі не можна навантажувати руку,— сказала мама, ігноруючи задерикуватість Робін.— Лікар казав тримати її у спокої і піднімати.
Ні мамі, ні Метью не подобалося, що Робін читає про розвиток справи у газетах — а вона читала, ніби одержима. Карвер відмовився називати її ім’я. Сказав, ніби не хоче, щоб на неї напосілася преса, але і Робін, і Страйк підозрювали, що нова поява Страйка в цій історії дасть журналістам нову смачну зачіпку: знову Карвер проти Страйка.
— Правду кажучи,— сказав Страйк до Робін по телефону (вона старалася дзвонити йому не частіше одного разу на день),— це останнє, що нам усім потрібно. Зловити виродка воно точно не допоможе.
Робін промовчала. Вона лежала на їхньому з Метью ліжку, обклавшись газетами, яких накупила всупереч бажанням Метью і Лінди. Перед очима був розворот з «Міррору», де знову рядком надрукували портрети п’ятьох гаданих жертв Шеклвелльського різника. Шостий чорний силует — жіночі голова й плечі — представляв Робін. Легенда під цим «портретом» повідомляла: «Офісна працівниця, 26 років. Дала відсіч». Тому факту, що двадцятишестирічна офісна працівниця змогла облити вбивцю фарбою, приділяли чимало уваги. В окремій колонці якась колишня поліціянтка хвалила дівчину, що завбачливо взяла такий пристрій, а ще надрукували окремий матеріал про кишенькові сирени.