Джоан Роулинг – Кар'єра лиходія (страница 84)
— Ти дійсно покинув цю справу? — спитала Робін.
— Я не то щоб покинув,— відповів Страйк. Робін чула, як він ходить офісом, і теж прагнула туди — хай навіть просто готувати чай і відповідати на листи.— Я лишив цю справу поліції. Серійний убивця нам не по холошах, Робін. Воно від самого початку так було.
Робін дивилася на змучене обличчя другої жінки, який вдалося вижити в руках маніяка. «Лайла Монктон, повія». Лайла теж знає, як звучить дихання вбивці, схоже на рохкання свині. Лайлі він відтяв пальці. Робін матиме лише довгий шрам на руці. Думки сердито дзижчали в її голові. Вона почувалася винною за те, що так легко відбулася.
— Шкода, що немає...
— Досить,— сказав Страйк. Голос у нього був сердитий, точно як у Метью.— Ми з цим покінчили, Робін. Я не повинен був відсилати тебе до Стефані. Я дозволив ненависті до Віттакера затьмарити мені розум, коли надіслали ногу, і ти через це...
— Заради Бога! — не витримала Робін.— То не ти намагався мене вбити, а він. Обвинувачуймо справді винних. У тебе була адекватна причина підозрювати Віттакера — текст пісні. І хай там що, лишаються ще...
— Карвер перевірив Лейнга та Брокбенка і не думає, що там щось є. Ми в це більше не ліземо, Робін.
В офісі за десять миль від Робін Страйк сподівався, що зміг її переконати. Він не розповів їй про одкровення, яке осяяло його під шпиталем після зустрічі з маленьким хлопчиком. Наступного ранку Страйк намагався зв’язатися з Карвером, але його підлеглий заявив, що Карвер зайнятий і не може прийняти дзвінок, і взагалі краще й не продовжувати. Страйк наполіг на тому, щоб усе сказати підлеглому — дратівливому і дещо агресивному. І готовий був поставити власну вцілілу ногу на те, що жодного слова з того повідомлення до Карвера не дійшло.
Вікна в офісі Страйк відчинив. Гаряче червневе сонце заливало дві кімнати, де зараз не було клієнтів, а скоро, можливо, не буде й агенції, бо платити оренду нема чим. Інтерес Вторака до нової стриптизерки згасав. Страйкові не було чого робити. Як і Робін, він прагнув діяти — але їй цього не казав. Він хотів тільки, щоб вона одужувала і була в безпеці.
— Поліція досі чергує на твоїй вулиці?
— Так,— зітхнула Робін.
На Гастингс-роуд цілодобово змінювалися люди Карвера в цивільному одязі. Метью та Лінду постійна присутність поліціянта надзвичайно втішала.
— Корморане, послухай. Я знаю, що ми не можемо...
— Робін, наразі ніяких «нас» немає. Є я, і я сиджу тут на дупі без роботи, і є ти, і ти сидиш удома, поки вбивцю не зловлять.
— Я не кажу про справу,— відповіла Робін. Серце у грудях знову закалатало важко й швидко. Треба це сказати вголос, бо інакше вона просто лусне.— Є одна річ, яку ми... яку ти можеш зробити. Брокбенк, може, і не вбивця, але нам відомо, що він ґвалтівник. Ти можеш піти до Аліси і застерегти її, сказати, що вона живе з...
— Забудь про це,— грубо відповів Страйків голос їй у вухо
Запала довга мовчанка.
— Ти плачеш? — стривожився Страйк, бо почув, що дихання Робін стало уривчастим.
— Ні, не плачу,— чесно відповіла Робін.
Страшний холод виповнив її, коли Страйк відмовився врятувати дівчаток, що жили поруч з Брокбенком.
— Я, мабуть, піду, вже час обідати,— сказала вона, хоч ніхто її не кликав.
— Слухай,— почав Страйк,— я розумію, чому ти...
— Поговоримо пізніше,— сказала Робін і повісила слухавку.
«Наразі ніяких „нас“ немає».
Все повторюється. З темряви вийшов чоловік і одібрав у неї не лише відчуття безпеки, а й статус. Щойно вона була партнеркою у детективному агентстві...
А чи була? Нового контракту ніхто не склав. Ніхто не підвищив їй оплати. Вони були такі зайняті, такі нужденні, що Робін навіть на думку не спало просити про подібне. Вона просто тішилася з того, що нині Страйк сприймає її так. Але тепер немає і цього — може, тимчасово, а може, назавжди.
Кілька хвилин Робін сиділа задумана, тоді підвелася з ліжка; зашаруділи газети. Вона підійшла до туалетного столика, де стояла біла взуттєва коробка з тисненим срібними літерами іменем «Джиммі Чу», простягнула руку і погладила чистий картон. План прийшов до неї не так, як до Страйка його одкровення під шпиталем, не радісною вогненною силою. Ні, він постав повагом, темний і небезпечний, народжений ненависною вимушеною пасивністю минулого тижня і крижаним гнівом на Страйкову відмову діяти. Страйк, її друг, перейшов на бік ворога. Він — кремезний екс-боксер. Йому не зрозуміти, що воно таке: почуватися маленькою, слабкою, безсилою. Не зрозуміти, що зґвалтування робить з твоїм відчуттям власного тіла: як тебе применшують до речі, предмету, шматка м’яса для чужої втіхи. По телефону здавалося, що Захарі щонайбільше три роки.
Робін непорушно стояла перед столиком, дивилася на коробку з весільними туфлями і думала. Вона ясно бачила ризики, що простяглися перед нею, мов скелі й бурхливі води під ногами канатохідця.
Ні, всіх вона таки не врятує. Для Мартіни, для Сейді, для Келсі й для Гізер вже запізно. Лайла проживе решту життя з двома пальцями на лівій руці й огидним шрамом на душі; Робін це розуміє надто добре. Однак лишається двоє маленьких дівчаток, які можуть зазнати хтозна-яких страждань, якщо ніхто не втрутиться.
Робін відвернулася від нових туфель, узяла мобільний і набрала номер, який їй дали охоче, але яким вона не сподівалася колись скористатися.
54
And if it’s true it can’t be you, It might as well be me.
На планування Робін мала три дні, бо довелося чекати, поки її спільник добуде машину і знайде шпаринку у своєму щільному графіку. Тим часом вона сказала Лінді, що туфлі трохи тиснуть і якісь надто гламурні, і разом з мамою пішла здавати їх у крамницю. Тоді довелося вирішувати, яку брехню розповісти Лінді й Метью, щоб мати достатньо часу на втілення свого плану в життя.
Кінець кінцем Робін їм сказала, що поліція запрошує її на нову розмову. Щоб підтримати цю ілюзію, довелося сказати Шпенику, щоб не виходив з машини, коли приїде по неї; а тоді вона змусила його зупинитися біля чергового поліціянта на вулиці й повідомила, що їде знімати шви, хоч насправді це мало статися лише за два дні.
Тепер настала сьома година безхмарного вечора, і крім Робін, яка стояла під стіною Іствейського бізнес-центру, поблизу нікого не було. Сонце неквапом котилося на захід, а вдалині на затуманеному обрії в кінці Блондін-стріт підносилася незавершена «Орбіта». Робін бачила план скульптури в газетах: скоро вона буде схожа на телефон на стійці, оповитий власним спіральним дротом. Трохи далі виднілися обриси майбутнього стадіону «Олімпік». Здалеку гігантські споруди вражали і видавалися якимись нелюдяними, на цілі світи віддаленими від секретів, які (за підозрою Робін) ховалися за свіжопофарбованими дверима оселі, що (наскільки знала Робін) належала Алісі.
Тихі будинки, на які Робін дивилася, її бентежили — може, через те, що вона планувала зробити. Вони були нові, сучасні, якісь бездушні. За винятком грандіозних споруд, що їх зводили вдалині, це місце не мало характеру. Йому бракувало відчуття спільноти. Дерева не пом’якшували контурів низьких квадратних будинків (на багатьох були таблички «Незаселений»), не було крамничок, пабів, церков. Нежитлова будівля, під стіною якої стояла Робін, мала занавішені білим вікна і металеві гаражні двері, рясно помальовані графіті; жодного прихистку. Серце Робін важко калатало, ніби після пробіжки. Ніщо не змусить її відступити — але було страшно.
Почулися кроки, і Робін рвучко розвернулася, спітнілими пальцями схопившись за другу кишенькову сирену. В її бік чимчикував Шпеник — високий, розслаблений, вкритий шрамами. В одній руці він мав батончик «марс», у другій — цигарку.
— Іде,— нерозбірливо повідомив він.
— Ти впевнений? — спитала Робін. Серце закалатало ще швидше. У голові почало наморочитися.
— Чорна дівка, двоє дітей, уже на цій вулиці. Побачив її, коли купував оце,— Шпеник помахав «марсом».— Будеш?
— Ні, дякую,— відмовилася Робін.— Е-е... можеш сховатися? — Точно не треба, шоб я зайшов з тобою?
— Ні,— відповіла Робін.— Тільки якщо побачиш... його.
— Впевнена, шо того скотиняки там нема?
— Я двічі дзвонила у двері. Впевнена, його немає.
— Я тоді отам за рогом,— лаконічно відповів Шпеник і побрів, то затягуючись цигаркою, то відкушуючи від «марса», туди, де його не буде видно від Алісиних дверей. Тим часом Робін хутко рушила вулицею, щоб Аліса не пройшла повз неї, коли заходитиме всередину. Зайшовши під балкон темно-червоного багатоквартирного будинку, Робін бачила, як на Блондін-стріт увійшла висока чорна жінка, що тримала за руку маленьку дівчинку. Слідом ішла старша дівчинка — на погляд Робін, десь років одинадцятьох. Аліса відімкнула двері й разом з доньками увійшла всередину.
Робін повернулася до будинку. Сьогодні на ній були джинси і кросівки: жодних більше спотикань і падінь. Під лубком болюче пульсували заново зшиті сухожилки. Коли вона постукала в Алісині двері, серце стукотіло так, що аж стало боляче. Робін чекала. У віконце праворуч від дверей визирнула старша донька. Робін знервовано всміхнулася.