Джоан Роулинг – Кар'єра лиходія (страница 75)
Зовсім зблизька почувся чоловічий сміх. Сердита й принижена Робін намагалася підвестися і при цьому не розмазати ту бридоту по одягу та взуттю, тож не одразу звела очі на джерело реготу.
— Вибач, куріпочко,— мовив голос із шотландським акцентом просто за її спиною. Робін різко озирнулася — і її ніби протяв електричний струм.
Попри спеку, чоловік був вбраний
В руці чоловік тримав пакет з якоюсь городиною. Робін бачила тільки кінчик витатуйованого кинджала, але знала, що той протинає жовту троянду вище на передпліччі. Татуйовані краплі крові, що стікали зап’ястком, нагадували рани.
— Тобі потрібен кран,— сказав чоловік, широко всміхаючись, і вказав на її ногу і край сукні,— і якась губка.
— Так,— тремким голосом погодилася Робін. Нахилилася підняти мобільний. Екран тріснув.
— Я отам мешкаю,— повідомив чоловік, киваючи на квартиру, за якою Робін стежила вже місяць.— Якщо хочеш, можеш піднятися. Почистишся.
— О ні... Все гаразд! Але дуже дякую,— видихнула Робін.
— Нема за що,— відповів Дональд Лейнг.
Його погляд ковзнув її тілом. Шкірою пішли сироти — ніби він пальцем по ній провів. Розвернувшись на милицях, Лейнг рушив геть, незграбно мотиляючи пакетом. Робін лишилася стояти на місці, відчуваючи, як кров кинулася в обличчя.
Лейнг не озирався. Вуха його шапки льопалися, мов у спанієля; до болю неквапно він завернув за ріг багатоквартирного будинку і зник з очей.
— О Боже мій,— прошепотіла Робін. Боліли зідрані коліно й рука; несвідомим жестом вона прибрала волосся з обличчя. І тільки тепер, на своє полегшення, зрозуміла (відчувши, чим пахнуть пальці), що слизька субстанція, на якій вона посковзнулася,— то каррі. Робін поспішно пішла за ріг — щоб не було видно з вікон Дональда Лейнга,— натиснула клавіші тріснутого мобільного і набрала Страйка.
48
Here Comes That Feeling (Ось воно — те відчуття)
Спека, що обсіла Лондон, була чоловіку ворогом. Під футболкою ніде сховати ножі, а його маскування — головний убір і піднятий комір — недоречні. Лишалося тільки чекати (у місці, про яке Ота не знає), шаленіючи від безсилля.
Нарешті в неділю погода змінилася. На вражені посухою парки пролилася злива, затанцювали двірники на автівках, а туристи вбралися в поліетиленові пончо і все одно ходили по калюжах.
Збуджений і рішучий, чоловік натягнув шапку низько на очі й надягнув свою особливу куртку. На кожному кроці ножі в довгих саморобних кишенях, які він врізав у підкладку, вдарялися чоловікові в груди. Вулиці столиці були майже так само залюднені, як і в ніч, коли він порізав хвойду, що її пальці нині зберігав у лідниці. Туристи й лондонці юрмилися всюди, мов мурахи. Дехто придбав капелюхи й парасолі з британським прапором. Чоловік врізався в таких просто задля задоволення штовхати їх.
Потреба убити ставала чимдалі нагальнішою. Кілька днів минуло марно; строк його свободи від Отієї потроху добігав кінця, а Секретарка досі ходила жива й вільна. Чоловік годинами шукав її, аж раптом — неймовірно! — випадково натрапив на сучку серед білого дня, але навколо було повно свідків...
Низький самоконтроль, сказав би той кінчений психіатр, якби дізнався, що чоловік зробив, побачивши її. Низький самоконтроль! Чоловік міг пречудово себе контролювати, коли хотів: він мав надлюдський розум; убив трьох жінок, четверту скалічив, а поліція спіймала облизня. Тож іди до дупи, психіатре, разом зі своїми тупими діагнозами... Та коли чоловік побачив Секретарку просто перед собою після всіх тих змарнованих днів, то захотів налякати її, підійти близько-близько — так, щоб відчути її запах, заговорити, зазирнути в перелякані очі.
Проте вона пішла, а чоловік не наважився рушити слідом — не можна було! Але від того, що впустив її, мало не вмер сам. Секретарка мала б тепер лежати м’ясом у його холодильнику. Він мав би вже побачити її обличчя в екстазі жаху й смерті — в ту мить, коли вони розуміють, що належать йому, що вони — його іграшки.
Й ось він іде під холодним дощем, але всередині аж палає — бо сьогодні неділя, і Секретарка там, де до неї не підійти, бо ж Красунчик завжди при ній.
Чоловік потребував більше свободи — значно більше свободи, ніж має. Реальною перепоною стало те, що Ота повсякчас удома, шпигує, липне. Це має змінитися. Чоловік уже випхав Оту на роботу проти її волі. Тепер слід набрехати їй, що сам знайшов нову роботу. Якщо треба, крастиме гроші й казатиме, що заробив,— уже багато разів так робив. Тоді він матиме волю і досить часу, який потрібен, щоб точно опинитися поруч, коли Секретарка буде неуважна, відійде подалі від чужих очей, зверне не туди...
Перехожі для чоловіка були все одно що автомати — неживі й дурні, дурні, дурні... Всюди чоловік шукав тільки її — ту, яку вб’є наступною. Не Секретарку, ні — та сука сховалася за своїми
білими дверима в товаристві Красунчика,— а будь-яку жінку, досить нерозумну чи п’яну, щоб прогулятися трохи з чоловіком і його ножами. Треба котрусь убити перед поверненням до Отієї, просто треба. Тільки на цьому він і триматиметься, коли доведеться знову грати роль її коханого. Очі чоловіка під шапкою бігали, сортували, відкидали негодящих: жінок з чоловіками, жінок з дітьми. Жодної самотньої — жодної такої, як треба...
Чоловік пройшов уже кілька миль. Стемніло, а він усе йшов — повз освітлені паби, де сміялися і фліртували чоловіки і жінки, повз ресторани й кінотеатри; виглядав, чекав — терплячий мисливець. Недільного вечора робочий люд рано повертається додому, але це нічого: все одно навколо повно туристів і гостей міста, зачарованих історією й таємницями Лондона...
Вже майже настала північ, коли його треновані очі побачили їх — ніби купку пухких грибів
Чоловік тягнувся за ними з цілковито буденним виглядом.
Якщо дівка зачне блювати посеред вулиці, це приверне увагу подружок — зупиняться, зберуться навколо. Але поки бореться з блювотою, говорити не може. Дистанція між дівчиною і її подругами потроху збільшувалася. Дівчина хиталася, затиналася і нагадала чоловікові попередню, що не вміла ходити на високих підборах. Але ця не мусить вижити. Жодних нових фотороботів.
З’явилося таксі. Чоловік наперед угадав, як усе буде. Дівчата почали голосно зупиняти машину, верещати, вимахувати руками,
тоді полізли всередину, відставляючи товсті дупи. Чоловік пришвидшив кроки, водночас ховаючи обличчя. У калюжах відбивалися ліхтарі; згасла табличка «вільно» на таксі, загарчав мотор...
Подруги її забули. Дівчина хиталася під стіною, тримаючись однією рукою, щоб не впасти.
Є хіба що кілька секунд. Котрась із дівок зараз зрозуміє, що подружки немає.
— Що з тобою, дорогенька? Зле? Ходи сюди. Так, сюди. Все буде добре. Ходімо.
Коли чоловік потягнув дівчину у провулок, та почала блювати. Слабко смикнула рукою, намагаючись вирватися, затрусилася; вся обблювалася, вдавилася.
— Брудна сука,— загарчав чоловік, уже намацавши рукою ніж під курткою, і з силою потягнув дівчину у темну шпарину між магазином відео для дорослих і комісійною крамницею.
— Ні,— видихнула вона, але захлинулася блювотою, якої не могла стримати.
Через вулицю відчинилися двері, зі сходів полилося світло. На тротуар зі сміхом висипали люди.
Чоловік штовхнув дівчину до стіни і поцілував, схопивши за руки, щоб не пручалася. Бридкий, хворобливий смак! Двері зачинилися, люди пішли, луна голосів потонула в нічній тиші. Світло згасло.
— Чорт, бридота! — з огидою сказав чоловік, відриваючись від її рота, але і далі всім тілом притискаючи дівчину до стіни.
Вона ковтнула повітря, збираючись закричати, але він уже мав напоготові ножа, який всадив їй між ребер з легкістю. Все вийшло геть не так, як з попередньою — та відбивалася вперто й відчайдушно. Крик завмер на заплямованих губах, і на руку чоловіку шубовснула гаряча кров, просочивши матерію рукавички. Дівчина конвульсивно смикнулася, спробувала щось сказати. Очі закотилися, блиснули білки, і все її тіло обм’якло на ножі.
— Хороша дівчинка,— прошепотів чоловік і висмикнув ножа. Присмертна впала в його обійми.
Він затягнув її глибше у шпарину, де чекала на сміттярів купа сміття. Розкидавши ногами чорні мішки, чоловік поклав свою жертву в куток і дістав мачете. Без сувенірів ніяк, але лишаються лічені секунди. Можуть відчинитися ще якісь двері, а може, повернуться на таксі її бухі сучки-подружки...