Джоан Роулинг – Кар'єра лиходія (страница 76)
Чоловік рубав і пиляв, складав у кишеню мокрі теплі трофеї, а тоді закидав її сміттям.
На це пішло менше п’ятьох хвилин. Чоловік почувався королем — богом! Безпечно сховавши ножі, він пішов собі, хапаючи чисте й прохолодне нічне повітря. Вибравшись на вулицю, побіг і віддалився уже на квартал, коли почув удалині веселі жіночі голоси.
— Гізер! Гізер, де ти, дурепо?
— Гізер вас не чує,— прошепотів у темряву чоловік.
Він ледве стримував сміх, ховаючи обличчя в комір, але стримати радість не міг. Пальцями він перебирав у кишенях пружні хрящики й шкіру, на яких ще трималися її сережки — маленькі пластикові ріжки морозива.
49
It’s the time in the season for a maniac at night.
Розпочався другий тиждень червня. Погода лишалася прохолодною, дощовою і трохи вітряною. Королівське весілля
А тоді в середу на шпальти газет вирвалося жахіття. Під пакетами зі сміттям виявили понівечене дівоче тіло, і за кілька годин звернення поліції до громадськості поінфомувало світ про те, що вулицями Лондона блукає Джек-Різник двадцять першого століття.
Жертвами нападів і знущань уже стали три жінки, але поліція не мала зачіпок. У панічному прагненні висвітлити всі можливі аспекти історії — було опубліковано мапи Лондона з відзначеними місцями нападів і фотографії трьох жертв — журналісти завзято надолужували згаяний час, бо розуміли, що трохи запізнилися на вечірку. Доти вбивство Келсі Платт розцінювали як окремий акт навіженства й садизму, а потім напад на Лайлу Монктон, вісімнадцятирічну повію, взагалі не отримав висвітлення у пресі. Дівчина, що у день королівського весілля продавала себе, заледве могла витіснити з перших шпальт новоспечену герцогиню.
Вбивство Гізер Смарт, двадцятиоднорічної працівниці будівельного товариства з Ноттингема,— інша справа. Заголовки писалися самі, бо Гізер була героїня, варта всілякого співчуття: стабільна робота, безневинне бажання помилуватися цікавинами столиці, бойфренд — учитель молодших класів. У вечір смерті Гізер дивилася «Короля-лева», їла дім-сам у Чайнатауні й фотографувалася у Гайд-парку на тлі лейб-гвардійців. Можна було сплітати й сплітати безкінечні колонки тексту: дівчина поїхала на вихідні святкувати тридцятий день народження невістки, а скінчилося все наглою та страшною смертю за крамницею для дорослих. Ця історія (як і личить найкращим історіям) ділилася, мов амеба, породжуючи нові й нові статті, думки, спекуляції — а ті давали життя хору заперечень. Обговорювали тривожну поширеність пиятики в середовищі молодих британок — й одразу наражалися на докір, що ось, обвинувачують жертву. Писали статті-страшилки про сексуальне насильство — й одразу заспокоювали, мовляв, усе не так погано, як в інших країнах. Брали інтерв’ю у пригнічених і провинних подружок, які випадково забули Гізер; дівчат ганили в соціальних мережах, а тоді хтось ставав на захист згорьованих молодих жінок.
І над кожною історією бовваніла тінь невідомого вбивці, навіженця, що рубає на шматки тіла молодих жінок. Преса знову обсіла Денмарк-стріт, чатуючи на чоловіка, якому надіслали відрізану ногу Келсі. Страйк вирішив, що час уже Робін поїхати до Мессема міряти весільну сукню (це давно планувалося, але все відкладалось), а сам розташувався у Ніка й Ільзи з наплічником і гнітючим відчуттям власного безсилля. Поліціянт у штатському так і стояв на Денмарк-стріт на той раз, якщо поштою прийде щось підозріле. Вордл боявся, що Робін надішлють нову частину тіла.
Обтяжений розслідуванням, яке тепер відбувалося під злостивими поглядами всіх новинарів країни, Вордл зумів зустрітися зі Страйком аж за шість днів після виявлення тіла Гізер. Раннього вечора Страйк поїхав до «Пір’я» і знайшов там Вордла — виснаженого, але радого обговорити перебіг подій з людиною, яка знала справу і зсередини, і ззовні.
— Не тиждень, а триндець якийсь,— сказав Вордл, приймаючи пінту, якою його пригостив Страйк.— Я аж палити знов почав. Ейприл злиться.
Він зробив великий ковток пива, а тоді повідав Страйкові правду про те, як знайшли тіло Гізер. Як той уже помітив, версії преси розходилися в багатьох важливих деталях, але всі засуджували поліцію за те, що дівчину не було знайдено в першу добу після вбивства.
— Вони з подругами напилися,— прямо повідомив поліціянт.— Четверо сіли в таксі, але були такі налигані, що про Гізер забули. Вже на сусідній вулиці зрозуміли, що її нема. Водій уперся, бо дівчата були крикливі й противні. Коли сказав, що не може посеред дороги розвернутися на сто вісімдесят градусів, одна з них почала його матюкати. Почалася сварка, і поки водій погодився повернутися, минуло хвилин п’ять, не менше. Коли доїхали до вулиці, де її наче лишили,— а ти зваж, що дівчата всі з Ноттингема, Лондона не знають,— Гізер ніде не було видно. Попросили їхати повільніше, стали кликати її з вікна. Тоді одна ніби побачила здалеку, як Гізер сідає в автобус. Далі дві подружки вилазять — логіки нуль, бо всі напиті, аж край — і біжать за автобусом, мовляв, зупиніться. Решта дві з вікна кебу кричать, щоб верталися, поїдемо за автобусом на таксі. Тоді та, що вже лаялася з водієм, а він пакистанець, каже на нього «довбень чорнодупий», і він їх виганяє та їде собі. Таким чином,— утомлено закінчив Вордл,— не знайшли її протягом двадцяти чотирьох годин головно через алкоголь і расизм. Ті тупі сучки вирішили, що Гізер сіла на автобус, і ми півтора дня згаяли, шукаючи жінку в схожому плащі. А тоді власник «Центру дорослих розваг» пішов виносити сміття і знайшов її під купою мішків — без вух і без носа.
— Отже, це таки правда,— мовив Страйк.
На тому, що обличчя дівчини понівечили, газети сходилися.
— Так, це правда,— утомлено кивнув Вордл.— «Шеклвелльський різник». Класно звучить.
— Є свідки?
— Ніхто ані біса не бачив.
— А що Девоті та його мотоцикл?
— Виключаємо,— з похмурим обличчям відповів Вордл.— На час убивства Гізер він має тверде алібі — весілля у родичів — і два інші напади до нього не причепиш.
У Страйка склалося враження, що Вордл хоче сказати йому щось ще, тож він зачекав.
— Не хочу, щоб про це пронюхала преса,— повідомив Вордл притишеним голосом,— але ми гадаємо, що є ще дві жертви.
— Господи Ісусе,— щиро стривожився Страйк.— Коли?
— То вже стара історія,— відповів Вордл.— Нерозкрите вбивство у Лідсі в 2009 році. Повія, сама з Кардиффа. Зарізали. Від неї він нічого не відтяв, тільки забрав прикрасу, яку жінка постійно носила, а саму викинув у ровець край дороги за містом. Тіло знайшли тільки за два тижні. Торік убито і понівечено дівчину в Мілтон-Кінсі. Звали Сейді Роуч. Посадили її бойфренда. Я вивчив ту справу. Рідні почали кампанію, і хлопця випустили за апеляцією. На нього не було чого повісити — тільки те, що вони посварилися, і ще колись він погрожував якомусь типу складаним ножиком. Наші психологи та криміналісти вивчили всі п’ять нападів і дійшли висновку, що можна говорити про одного й того самого злочинця. Схоже, що він використовує два ножі — різницький і мачете. Всі жертви були вразливі — повії, п’яні, в неврівноваженому емоційному стані — і всіх, крім Келсі, він підібрав з вулиці. З усіх узяв трофеї. Поки що не можу сказати, чи вдасться зібрати зразки ДНК з цих жінок. Мабуть, що ні. І не схоже, що він мав з ними секс. В нього інші способи задовольнитися.
Страйк був голодний, але щось підказало йому, що не треба порушувати Вордлове ображене мовчання. Поліціянт випив ще пива, а тоді сказав, уникаючи Страйкового погляду:
— Я взявся за всіх твоїх підозрюваних. Брокбенка, Лейнга й Віттакера.
«Оце вчасно!»
— Брокбенк цікавий,— провадив Вордл.
— Ви його знайшли? — спитав Страйк, не донісши пінту до губ.
— Ще ні, але знаємо, що п’ять тижнів тому він регулярно ходив до церкви у Брикстоні.
— До церкви? Ви певні, що то потрібний тип?
— Високий, екс-військовий, екс-регбіст, видовжена щелепа, одне око запале, вухо-вареник, чорнявий, коротка стрижка,— перелічив Вордл.— Звати Ноель Брокбенк. Шість футів і три чи чотири дюйми на зріст. Сильний північний акцент.
— Це він,— кивнув Страйк.— Але яка ще в біса церква?
— Момент,— мовив Вордл.— Мушу відійти.
«І дійсно, а чому б і не церква? — думав Страйк, поки сам відходив по нові пінти. У пабі ставало потроху велелюдніше. Страйк повернувся за столик з пивом і меню, але не міг на ньому зосередитися.— Юні дівчата у хорі... не він перший...»
— Дуже було треба,— пояснив Вордл, повернувшись до Страйка.— От би ще покурити, а тоді вже...
— Докажи вже про Брокбенка,— попросив Страйк і підштовхнув до Вордла його пиво.
— Правду кажучи, ми його знайшли випадково,— почав Вордл, сідаючи і приймаючи пиво.— Один з наших хлопців стежив за мамою місцевого наркобарона. Ми не віримо, що матуся така вже свята й божа, тож наша людина йде за нею до дверей церкви — аж там стоїть Брокбенк, молитовники, бачте, роздає. Він заговорив з копом, гадки не маючи, хто то, а наш хлопець не знав, що Брокбенка розшукують. Минуло чотири тижні, наш хлопець почув, що говорять про Ноеля Брокбенка у зв’язку зі справою Келсі Платт. І каже: а я такого місяць тому зустрів у Брикстоні. Бачиш? — додав Вордл з тінню звичного самовдоволеного усміху.— Я приділяю увагу твоїм зачіпкам. Після справи Лендрі треба бути дурнем, щоб їх ігнорувати.