Джоан Роулинг – Кар'єра лиходія (страница 74)
Важко тримати уважність, коли гадаєш, що тебе відіслали ловити міраж. Страйк, може, і наполягає, що досі підозрює Віттакера в убивстві Келсі, але Робін про себе не дуже в це вірила. Вона чимдалі сильніше схилялася до думки Вордла, що Страйк плекає образу на екс-вітчима і його зазвичай ясне судження нині затьмарене старим упередженням. Час до часу поглядаючи на непорушні фіранки у вікні Віттакерової квартири, Робін пригадала, що востаннє Стефані бачили, коли її вкинули до фургона Віттакера; чи вона взагалі є там, за вікнами?
Спершу було тільки легке обурення тим, що ще один день доведеться змарнувати, але далі Робін легко перейшла до своєї головної поточної образи на Страйка — що він привласнив пошуки Ноеля Брокбенка. Робін чомусь звикла до думки, що Брокбенк — це її персональний підозрюваний. Якби вона не зіграла так успішно роль Венеції Галл, вони б не знали, що тепер Брокбенк живе у Лондоні; якби вона не здогадалася, що Ніл — це Ноель, вони б не знайшли його слідів у «Сарацині». Навіть спогад про той голос у вусі — «Маленька, а я тебе не знаю?» — хай як воно було лячно — якось дивно поєднував їх.
Суміш запахів сирої риби і пахощів (що для Робін стала символом Віттакера й Стефані) заповнювала ніздрі Робін. Вона оперлася на прохолодний камінь і вдивилася у непорушні двері Віттакерової квартири. Мов лиси до смітника, некеровані думки збігалися до Захари — маленької дівчинки, що відповіла їй з Брокбенкового мобільного. Робін думала про неї щодня, відколи почула, а коли Страйк повернувся зі стрип-клубу, розпитала у нього всі подробиці про маму дівчинки. За його словами, дівчину Брокбенка звати Аліса й вона має чорну шкіру; мабуть, Захара теж чорна. Мабуть, схожа он на ту маленьку дівчинку з парою цупких хвостиків, що якраз іде повз; тримає маму за палець і дивиться на Робін серйозними темними оченятами. Робін усміхнулася, але дівчинка не відповіла на усмішку, тільки все роздивлялася Робін, проминаючи її з мамою. Робін усе усміхалася, поки дівчинка, яка вивернулася мало не на сто вісімдесят градусів, щоб не розривати контакт поглядів, не заплуталася у власних взутих у сандалики ніжках. Мала впала і почала верещати; незворушна мати підняла її та понесла. Почуваючись винною, Робін повернулася до спостереження за квартирою. Плач малої линув вулицею.
Захара майже напевно живе у квартирі в Боу, про яку розповідав Страйк. Захарина мати, здається, скаржиться на ту квартиру, хоча, за словами Страйка, одна з дівчат...
Одна з дівчат казала...
— Ну звісно ж! — збуджено пробурмотіла Робін.— Звісно ж!
Дитсадків у Боу було сім. Неуважно поклавши мобільний у кишеню, Робін, піднесена своїми думками, знову почала блукати ринком, іноді поглядаючи на вікна Віттакерової квартири й вічно зачинені двері. Думала вона винятково про гонитву за Брокбенком. Варіантів видавалося два: опрацювати кожен з дитсадків, виглядаючи чорну жінку, яка прийде по дівчинку на ім’я Захара (але як знати, що це саме ті мама й донька?), або... або... Робін зупинилася перед столом з етнічними прикрасами, але заледве бачила, що там лежить — всі думки були про Захару.
Абсолютно випадково Робін підняла очі від пари сережок з пір’ям і намистинами і побачила, як Стефані (яку Страйк описав дуже точно) виходить з дверей біля забігайлівки. Бліда, червоноока, вона мружилася на світло, ніби кролиця-альбінос. Натиснувши всім тілом на двері забігайлівки, Стефані аж упала всередину і пішла до каси. Не встигла Робін навіть на думці зібратися, як Стефані вже пройшла повз неї з бляшанкою кока-коли і зникла за білими дверима будівлі.
«Чорт».
— Нічого,— повідомила вона Страйкові по телефону за годину.— Вона і досі там. У мене не було змоги бодай щось зробити. Стефані вийшла і за три хвилини вже повернулася.
— Продовжуй,— сказав Страйк.— Може, вона знову вийде. Принаймні нам відомо, що вона не спить.
— З Лейнгом щось виходить?
— Поки я тут був — нічого, але довелося повертатися до офісу. Маю велику новину: Вторак мені пробачив. От щойно пішов. Нам ці гроші потрібні — я не зміг відмовитись.
— О Господи Боже — де він уже встиг узяти нову подружку? — спитала Робін.
— Ще ніде. Хоче, щоб я наглянув за якоюсь новою стриптизеркою, з якою фліртує — чи нема в неї когось.
— А чого він її не спитає?
— А він спитав. За словами дівчини, в неї нікого немає, але жінки — то підступне й віроломне плем’я, наче ти, Робін, не знаєш.
— Так-так, звичайно,— зітхнула Робін.— Я й забула. Слухай, у мене тут є одна ідея щодо Бро... Чекай, тут щось діється!
— Все гаразд? — різко спитав Страйк.
— В нормі... не вішай слухавку...
Перед нею зупинився вантажний фургон. Тримаючи мобільний біля вуха, Робін обійшла його, намагаючись розгледіти, що відбувається. Наскільки вона могла бачити, водій мав коротку стрижку, але через сонце в лобовому склі не виходило роздивитися його обличчя. На тротуар вийшла Стефані. Міцно охопивши руками тулуб, вона перейшла вулицю і сіла у фургон ззаду. Робін відступила вбік, щоб дати фургону проїхати, водночас нібито говорячи по мобільному. Зустрілася поглядом з очима водія: ті були темні, з набряклими повіками.
— Стефані поїхала
— Ну, тепер нам відомо, що Стефані досі у грі. Мабуть, поїхала заробити для Віттакера трохи грошей.
Робін зробила над собою зусилля, щоб не обурюватися його буденним тоном. Страйк, нагадала вона собі, звільнив Стефані з рук Віттакера, вдаривши того у живіт. Вона затрималася біля газетної крамнички. Всюди ще виднілася різна мішура до королівського весілля. На стіні за касиром-азіатом виднівся британський прапор.
— Що мені тепер робити? Я можу піти постежили за Волластон-Клоузом замість тебе, якщо ти йдеш за новою дівчиною Вторака. І тоді... ох! — зойкнула Робін.
Це вона розвернулася йти і зіткнулася з високим чоловіком з козлиною борідкою, який на неї вилаявся.
— Вибачте,— автоматично промовила Робін, а чоловік повз неї пішов до крамнички.
— Що там сталося? — спитав Страйк.
— Нічого... врізалася в людину... слухай, я піду на Волластон-Клоуз,— сказала вона.
— Гаразд,— після помітної паузи погодився Страйк,— але якщо там з’явиться Лейнг, спробуй його лише сфотографувати. Близько не підходь.
— Я і не збиралася,— відповіла Робін.
— Дзвони, якщо будуть новини. І навіть якщо ні.
Короткий спалах ентузіазму, який Робін відчула від перспективи повернення на Волластон-Клоуз, устиг розтанути, поки вона дійшла до станції «Кетфорд». Робін сама не знала, звідки раптом взялися ці смуток і тривога. Мабуть, зголодніла. Рішучо налаштована позбутися потягу до шоколаду, через який є ризик не влізти у перешиту весільну сукню, Робін купила собі неапетитний енергетичний батончик і спустилася в метро.
Жуючи батончик (на смак — мов тирса) у поїзді, який мчав її до Елефант-енд-Каслу, Робін виявила, що несвідомо тре ребра в тому місці, де її тіло зіштовхнулося з тим високим чоловіком з борідкою. Така, звісно, плата за життя в Лондоні — на тебе вічно лаються якісь незнайомці; та й у Мессемі, було, на неї гримали якісь типи, і не раз.
Сама не знаючи, чому, Робін раптом роззирнулася, але поблизу не було високих кремезних чоловіків — жодного в її вагоні, жоден не дивився на неї з сусідніх. Озираючись назад, вона зрозуміла, що відкинула була постійну пильність — її заколисала звичність Кетфорд-Бродвею, відволікли думки про Брокбенка і Захару. Чи змогла б вона помітити там ще когось — когось, хто стежив за нею? Ні, це вже параноя. Метью вранці підвіз її на «лендровері»; яким би чином вбивця прослідкував за нею до Кетфорда? Хіба що чекав у якомусь транспорті на Гастингс-роуд.
І все одно, вирішила Робін, не можна розслаблятися. Зійшовши з поїзда, вона помітила, що слідом іде високий чорнявий чоловік, і навмисно зупинилася, щоб він пройшов повз. Чоловік на неї навіть не глянув. «Так, це вже точно параноя»,— подумала вона, викидаючи недоїдений батончик у смітник.
Тільки о пів на другу Робін дісталася початку Волластон-Клоузу. Будівля «Ярусу» височіла над старими пошарпаними будинками, мов емісар з майбутнього. Довга сукня і стара джинсова куртка, що чудово пасували до духу ринку в Кетфорді, тут зробилися якимись студентськими. Знову прикинувшись, що розмовляє по мобільному, Робін буденно звела очі — і серце їй на мить завмерло у грудях.
Щось змінилося. Фіранки були не запнуті. Вмить ставши надзвичайно пильною, Робін пішла собі далі (раптом Лейнг дивиться на неї з вікна). Треба пошукати місце в тіні, звідки можна буде наглядати за його балконом. Вона настільки зосередилася на пошуках сховку і на ілюзії невимушеної телефонної розмови, що геть не дивилася під ноги.
— Ні! — вискнула Робін, коли права нога раптом поїхала, а ліва заплуталася в подолі довгої сукні. Робін мало не сіла на незграбний напівшпагат, а тоді упала, ще й впустила мобільний.
— Ой бля-аха,— застогнала вона. Речовина, на якій Робін посковзнулася, скидалася на блювоту чи пронос; воно пристало до її сукні, до сандаля, а ще Робін, падаючи, подряпала руку — але найбільше її бентежило питання про те, що то за субстанція — густа, жовто-коричнева, липка.