Джоан Роулинг – Кар'єра лиходія (страница 42)
— Ти ветеран, маєш нагороди.
— Мене нагородили не за те, що підірвався. Це сталося раніше.
— Ти мені про це не казав.
Робін розвернулася до нього, але Страйк не схотів змінювати тему.
— Кажи далі. Чому саме нога?
— Ти отримав поранення на війні. Воно — це символ сміливості, витриманого випробування. Про ампутовану ногу згадують щоразу, як пишуть про тебе в пресі. Гадаю, що для нього вона пов’язана зі славою, досягненнями і... і честю. Він хоче занизити цінність твого поранення, пов’язати його з чимось страшним, зробити так, щоб громадськість сприймала тебе не як героя, а як чоловіка, котрому надсилають частини тіла розчленованої дівчини. Він хоче створити тобі проблеми, але в процесі ще й принизити. Вбивця — людина, яка хоче мати те, що маєш ти: визнання, відчуття важливості.
Страйк нахилився і видобув з коричневого пакета під ногами ще одну бляшанку «Макеванзу». В холодному повітрі рознісся тріск відірваного кільця.
— Якщо твоя правда,— мовив Страйк, дивлячись, як лине в темряву дим цигарки,— якщо цього маніяка гребе те, що я зажив слави, то на першому місці Віттакер. Він же тільки цього й хотів: стати зіркою.
Робін чекала. Страйк практично нічого не розповідав їй про вітчима, хоч інтернет і повідомив їй чимало подробиць, якими Страйк не ділився.
— Я такого паразита, як цей гад, у житті не зустрічав,— сказав Страйк.— Дуже в його стилі отак украсти трохи чужої слави.
В замкненому просторі Робін відчувала, як він починає злитися. На згадку про кожного з підозрюваних Страйк реагував однаково: відчував провину, коли йшлося про Брокбенка, злився, коли про Віттакера, і лише у випадку Лейнга виявляв сяку-таку об’єктивність.
— Шпеник уже щось дізнався?
— Каже, що він у Кетфорді. Шпеник його там вистежить. Віттакер точно там, заліз у котрийсь брудний куток. Він точно в Лондоні.
— Чому ти такий впевнений?
— Бо ж Лондон,— озвався Страйк, дивлячись на терасовані будинки за стоянкою.— Віттакер, знаєш, походить з Йоркширу, але тепер то чистий кокні.
— Ти його багато років не бачив, так?
— Мені не треба. Я його знаю. Він з отого сміття, яке намивається у велике місто в пошуках слави, та й так і лишається. Він
гадав, що тільки Лондон і заслуговує на його персону. Віттакер завжди хотів тільки найбільшу сцену.
Проте Віттакер так і не зумів вишкрябатися з брудних районів столиці, де плодяться злочини, злидні й насильство, вибратися з підчерев’я, де й досі обертається Шпеник. Людина, яка не жила там, не розуміє, що Лондон — це окрема країна. Така людина може обурюватися тим, що влади й грошей тут більше, ніж у будь-якому іншому місті Британії, але вона не знає, що бідність тут набуває особливого присмаку, бо все коштує дорожче, а на одвічні відмінності між успішними й неуспішними вказують постійно і найнеприємнішим чином. Відстань між ванільними колонами в квартирі Елін на Кларенс-Терресі та брудним сквотом у Вайтчапелі, де померла Страйкова мама, вимірюється не в милях. Між цими місцями — нескінченність розбіжностей, лотерея народжень і талану, помилки, вдалі прориви. Його мати й Елін — обидві вродливі жінки, обидві розумні; одну засмоктала трясовина наркотиків і людського бруду, друга живе високо над Реджентс-парком, за бездоганно чистим склом.
Робін теж думала про Лондон. Метью живе тут, проте не має інтересу до химерних світів, які вона досліджує щодня у ході детективної роботи. Метью захоплено дивиться на поверхневий полиск: найкращі ресторани, найкращі райони — ніби це не місто, а величезне поле для гри у «Монополію». Його відданість Йоркширу і їхньому рідному Мессему — неповна. Батько Метью народився в Йоркширі, а от покійна мати походила з Суррею і завжди показувала, що лише терпить це життя на півночі. Вона раз у раз виправляла йоркширські звороти в мові Метью і його сестри Кім-берлі. Ретельно нейтральна вимова Метью була однією з тих причин, через які брати Робін не зраділи, коли вони почали зустрічатися: попри її протести і його йоркширське ім’я, брати мали його за недопівденця.
— Дивно тут вирости, правда ж? — спитав Страйк, усе поглядаючи на будинки.— Це ніби острів. Я ніколи не чув такого акценту раніше.
Десь поблизу почувся чоловічий голос, який виспівував веселу пісню. Спершу Робін вирішила була, що це якийсь гімн. До самотнього співця приєдналися інші, вітер змінив напрямок, і Робін та Страйк розчули слова:
— Шкільна пісня,— усміхнулася Робін. Тепер вона бачила співців — групу добродіїв середніх літ у чорних костюмах, які голосно співали, ідучи вулицею Баклу.
— Похорон,— здогадався Страйк.— Шкільного товариша ховали. Глянь на них.
Коли чоловіки в чорному порівнялися з машиною, один з них перехопив погляд Робін.
— Школа для обдарованих хлопчиків міста Барроу! — гукнув він до неї, піднісши кулак, ніби щойно гол забив. Інші чоловіки схвально закричали, але їхня п’яно хитка хода приховувала меланхолію. Зникаючи з очей, вони знову заспівали.
— Ох уже ці рідні містечка,— мовив Страйк.
Він подумав про таких, як його дядько Тед, корнволлець до шпику кісток, що прожив життя і помре у Сент-Мосі, вросте у нього, лишатиметься в пам’яті людей, доки в місті житимуть люди, усміхатиметься з вицвілих фото на стінах пабу. Коли помре дядько Тед — Страйк сподівався, що станеться це за двадцять чи навіть тридцять років,— його оплакуватимуть так само, як і цього невідомого колишнього школяра з Барроу: люди будуть пити, плакати, але й радіти, що мали його в своєму житті. А що лишили по собі в рідних містах чорнявий неповороткий Брокбенк, ґвалтівник дітей, і рудочубий Лейнг, мучитель дружини? Полегшення,
що нарешті пішли геть; страх, що повернуться; зломлених людей, гіркі спогади.
— Поїхали? — тихо спитала Робін. Страйк кивнув і кинув недопалок цигарки в залишки пива, де вогник згас із негучним приємним сичанням.
27
A dreadful knowledge comes...
У «Травелоджі» отримали номери за п’ять дверей один від одного. Робін боялася, що адміністратор запропонує номер на двох, але Страйк одразу попросив «два окремі номери», не давши йому навіть рота розтулити.
Абсурдно, що вона відчула таку ніяковість — адже протягом цілого дня у «лендровері» вони були фізично ближчі, ніж зараз у ліфті. Було дивно казати Страйкові «на добраніч» біля дверей номера; він, правда, і не затримався. Сказав і собі «добраніч» і пішов до власного номера, проте заждав, поки Робін впорається з ключем і зникне за дверима, спершу знічено помахавши йому.
Нащо махала? Дурня.
Робін кинула сумку на ліжко і пішла до вікна, звідки відкривався похмурий краєвид: ті ж таки промислові споруди, повз які проїздили кілька годин тому. Таке відчуття, що з Лондона виїхали набагато давніше, ніж насправді.
Опалення в номері працювало понад міру. Робін не без зусилля відчинила туге вікно, і всередину полилося прохолодне нічне повітря, радісно виповнюючи задушну кімнату-коробку. Поставивши телефон заряджатися, Робін роздягнулася, вбрала нічну сорочку, почистила зуби і лягла між холодні простирадла.
Робін відчувала дивний неспокій від думки, що спить за п’ять дверей від Страйка. То, звісно, все Метью винен. «Якщо ти з ним переспиш, нашим стосункам край».
Буйна уява вже малювала, як раптом стукають у двері та з якоїсь там причини заходить Страйк...
«Ой, дурня».
Робін перекотилася на живіт, сховала червоне обличчя в подушці. Ну й думки! Клятий Метью — навіяв їй таке, міряючи її за своїм зразком...
Страйк на той момент ще не ліг. Після довгих годин нерухомості в машині все йому заклякло. Було дуже приємно зняти протез. Душ був не надто зручний для одноногої людини, але Страйк помився, міцно тримаючись за клямку дверей і намагаючись розслабити натерте коліно під струменями гарячої води. Витершись рушником, Страйк обережно рушив у бік ліжка, поставив мобільник заряджатися і голяка заліз під ковдру.
Заклавши руки за потилицю, він дивився у темну стелю і думав про Робін, що лежить
З поверху нижче долинав гамір парубочої вечірки: голосно сміялися чоловіки, кричали, свистіли, грюкали дверима. Хтось увімкнув музику, номер протяло гупання басів. Страйкові згадалися ночі, коли він спав у офісі й музика з кафе «12 тактів» унизу вібрувала металевими ніжками розкладачки. Він сподівався, що в кімнаті Робін гамір не так чути. Їй треба відпочити — адже завтра їй двісті п’ятдесят миль відбувати за кермом. Позіхнувши, Страйк перекотився на живіт і, попри музику й крики, вмить заснув.
На ранок зустрілися, як і домовлялися, в їдальні, і Страйк затуляв Робін від чужих очей, поки та потай наповнювала термос із готельної кавоварки; тоді обоє наклали на тарілки тостів. Страйк утримався від спокуси спожити традиційний англійський сніданок і натомість сховав у рюкзак кілька пиріжків з листкового тіста. О восьмій уже сиділи у «лендровері» та їхали прегарними сільськими дорогами Камбрії: м’які округлі пагорби, вересові луки, торф’яники. Тоді виїхали на трасу М6.