Джоан Роулинг – Кар'єра лиходія (страница 44)
— Ти знала Брокбенка? — спитав Страйк.
— Його вигнали того тижня, коли я прийшла,— відповіла дівчина.
— За що його вигнали?
Дівчина глянула на двері.
— Чи хтось тут має контактний номер Брокбенка чи знає, куди він міг поїхати?
Дівчина вагалася. Страйк дістав гаманець.
— Двадцять,— сказав він,— якщо можеш познайомити мене з людиною, яка володіє інформацією про його місцеперебування. Це тобі.
Дівчина по-дитячому гралася з подолом замшевої спідниці, поглядаючи на нього, тоді вихопила дві десятки з його руки і заховала глибоко у кишеню.
— Чекайте тут.
Страйк сів на вкритий штучною шкірою масажний стіл і зачекав. Маленька кімната була чиста, як і личить салону, і це Страйкові сподобалося. Бруд діяв на нього як анафродизіак: щоразу згадувалися мама і Віттакер у гнилому сквоті, брудні матраци, густі міазми, що оточували вітчима. Тут, поруч з акуратно розставленими на поличці оліями, легко було плекати еротичні думки. Ідея масажу всього тіла з повним контактом, з олією видавалася цілком принадною.
Думки Страйка раптом полинули до Робін, що чекає надворі в машині. Страйк одразу схопився на ноги, ніби його захопили за чимось непристойним. Зовсім поруч почулися розлючені голоси: говорили тайською. Розчахнулися двері, в кімнату влетіла Мамка, за нею — налякана дівчина, що він її обрав.
— Ви заплатили за масаж і одну дівчину! — сердито заявила Мамка.
Як доти її протеже, вона кинула погляд на ширінку його штанів. Перевіряла, чи вже щось мало місце, чи не хоче він отримати більше задешево.
— Він передумав,— з відчаєм мовила дівчина.— Хоче двох дівчат, одна тайка, одна блондинка. Ми нічого не робили. Він передумав.
— Ви заплатили тільки за одну дівчину,— горлала Мамка, наставивши на Страйка кігтястий палець.
Страйк почув важкі кроки і здогадався, що надходить довговолосий викидайло.
— Ще сто двадцять? — загорлала на нього Мамка, не вірячи власним вухам.
— Так,— відповів він.
— Добре.
Мамка змусила Страйка повернутися до вітальні й заплатити. Там сиділа огрядна руда дівчина у відкритій чорній сукні з лайкри. Вона з надією глянула на Страйка.
— Він хоче блондинку,— повідомила Страйкова спільниця, коли той передавав власниці сто двадцять фунтів, і руда засмутилася.
— Інгрид з клієнтом,— повідомила Мамка, ховаючи Страйкові гроші в шухляду.— Чекайте тут, поки вона закінчить.
І Страйк сів між худенькою тайкою і рудою і дивився «Хто хоче стати мільйонером?», поки з коридору швидкими кроками не вийшов маленький чоловік при костюмі й білій бороді і, нікому не дивлячись в очі, зник за чорними занавісками й утік на вулицю. За п’ять хвилин вийшла струнка пероксидна блондинка (на погляд Страйка, його однолітка) в пурпуровій лайкровій сукні й ботфортах.
— Ви ідіть з Інгрид,— сказала Мамка, і Страйк разом з юною тайкою слухняно пішов до приватної кабінки.
— Він не хоче масаж,— прошепотіла до блондинки перша Страйкова дівчина, коли двері зачинилися.— Він хоче знати, куди поїхав Ноель.
Блондинка насупилася, приглядаючись до Страйка. Може, вона була і вдвічі старша за товаришку, але симпатична, з темно-карими очима і високими вилицями.
— А нащо він тобі треба? — спитала вона з виразним ессек-ським акцентом, тоді спокійно додала: — Ти що, з поліції?
— Ні,— відповів Страйк.
Гарненьке личко раптом осяяв здогад.
— Стривай-но,— неквапно вимовила блондинка,— та я тебе знаю! Ти Страйк! Отой Кемерон Страйк! Детектив, який розкрив убивство Лули Лендрі! Господи Йсусе, то ж тобі надіслали оту ногу?
— Ем... так, надіслали.
— Ноель був на тобі капець який поведений! — заявила блондинка.— Тільки про тебе й балакав. Ну, коли тебе показали в новинах.
— Що, правда?
— Атож, усе повторював, що ти йому травму мозку заподіяв!
— Не зовсім моя заслуга. А ти його добре знала, так?
— Ну, не настільки добре! — відповіла блондинка, правильно зрозумівши натяк Страйка.— Я знала його друга з півночі, Джона. Той був класний, один з моїх постійних клієнтів, але потім поїхав до Саудівської Аравії. Та-ак, здається, вони до школи разом ходили. Джон Ноеля жалів, бо той служив раніш в армії, а тоді мав якісь проблеми, тож рекомендував його сюди на роботу. Домовився, щоб я дала Ноелю в оренду кімнату в себе і все таке.
З тону блондинки було чути, що співчуття Джона до Брокбенка вона вважала хибним.
— І що з того вийшло?
— Попервах було нормально, але щойно він звик, то почав базікати без угаву. Про армію, про тебе, про свого сина — він на сині поведений, хоче його повернути. Каже, то ти винний, що вони з сином не бачаться, але я не знаю, з чого такі висновки. Будь-хто зрозуміє, чого колишня не підпускає Ноеля близько до дитини.
— І чого?
— Мамка його заскочила зі своєю онукою на колінах, у задертій спідничці. Онуці шість років.
— А,— кивнув Страйк.
— Він пішов, завинивши мені гроші за два тижні, й більше я його не бачила. Хай котиться, щоб його!
— Не знаєш, куди він поїхав, коли його вигнали?
— Гадки не маю.
— А якихось контактів не лишилося?
— Може, десь ще лишився номер його мобільника,— відповіла блондинка.— Не знаю, чи він ще ним користується.
— А можеш записати...
— А схоже, що при мені мобільний? — спитала блондинка, високо піднімаючи руки. Лайкра і ботфорти туго облягали її форми. Крізь тонку тканину добре було видно набряклі пипки. Попри запрошення роздивитися те все, Страйк змусив себе дивитися їй в очі.
— А ми можемо пізніше зустрітися, і тоді ти запишеш мені телефон?
— Нам не можна обмінюватися номерами з клієнтами. Такі правила закладу, котику: нам не можна брати з собою телефони.
Але скажу тобі таке,— додала блондинка, оглядаючи Страйка з голови до ніг,— оскільки це ти, і я ото чула, що ти побив того виродка, і ти герой війни і все таке, давай зустрінемося десь, коли я закінчу роботу.
— Це,— сказав Страйк,— було б чудово. Дуже вам дякую.
Він не знав, чи ввижається йому кокетливий блиск у її очах. Може, і ввижається: від запаху олій, від нещодавніх думок про теплі слизькі тіла.
За двадцять хвилин (щоб Мамка думала, що він устиг отримати своє задоволення), Страйк вийшов з «Тайської орхідеї» і перетнув вулицю. Робін чекала в машині.
— Двісті тридцять фунтів за старий телефонний номер,— мовив він, коли Робін зрушила машину з місця і поїхала в бік центру міста.— Дуже сподіваюся, що воно того варте. Нам треба вулицю Адама і Єви — жінка сказала, це десь тут праворуч — і кафе «Епплбі». Незабаром вона там зі мною зустрінеться.
Робін знайшла, де запаркуватися, і вони почали чекати, обговорюючи те, що сказала про Брокбенка Інгрид, і поїдаючи листкові пиріжки, які Страйк поцупив з гостелу. Робін починала розуміти, звідки у Страйка зайва вага. Раніше вона не брала участі в цілодобових розслідуваннях. Коли щоразу хапаєш їжу в найближчій крамниці та їси на ходу, швидко переходиш на фаст-фуд і шоколадки.
— Он вона,— за сорок хвилин сказав Страйк, вийшов з «лендровера» і рушив до «Епплбі». Робін побачила блондинку, тепер вбрану в джинси і штучну шубку. Вона мала фігуру гламурної моделі, й Робін одразу згадала Платину. Минуло десять хвилин, п’ятнадцять; ні Страйк, ні дівчина не виходили.
— Та скільки часу треба, щоб записати телефонний номер? — сердито спитала у машини Робін. У «лендровері» було холодно.— Ти ж наче в Корбі хотів потрапити, ні?
Страйк сказав їй, що в масажному салоні нічого не було, але хтозна.
Може, й було. Може, дівчина намастила Страйка олією і...
Робін побарабанила пальцями по керму. Подумала про Елін. Як би та поставилася до сьогоднішніх Страйкових пригод? Тоді, аж здригнувшись, пригадала, що не зазирала у телефон на предмет нових повідомлень від Метью. Дістала мобільний з кишені — ні, нічого нового. Тільки-но вона повідомила, що точно не поїде на день народження його батька, Метью замовк.
Блондинка і Страйк вийшли з кафе. Інгрид, здається, не хотіла відпускати Страйка. Коли той помахав їй, прощаючись, блондинка потягнулася до нього, поцілувала
— Дуже цікаво,— відзначила Робін.