Джоан Роулинг – Кар'єра лиходія (страница 45)
— Та не дуже,— відповів Страйк і показав їй номер, тепер забитий у телефон: «НОЕЛЬ БРОКБЕНК МОБІЛЬНИЙ».— Вона страшенно говірка.
Якби Робін була колегою чоловічої статі, він би точно ще додав: «І на мене повелася». Сидячи навпроти, Інгрид безсоромно фліртувала, повільно гортаючи список контактів на мобільному, вголос сумніваючись, чи ще має той телефон (щоб Страйк почав тривожитися, а раптом не має!), питала, чи робили йому колись справжній тайський масаж, намагалася дізнатися, нащо йому Ноель, а які ще справи він розслідував, а що там було з тією вродливою померлою моделлю, завдяки якій він уперше зажив слави... Кінець кінцем з приязною усмішкою Інгрид запропонувала йому записати ще й її номер, «а то раптом що».
— Хочеш подзвонити Брокбенку просто зараз? — спитала Робін, відвертаючи увагу Страйка від постаті Інгрид, яка простувала геть.
— Що? Ні. Це треба обміркувати. Якщо він візьме слухавку, то це буде тільки один шанс...— Страйк глянув на годинник.— Їдьмо, не хочу приїхати до Корбі надто...
Телефон у нього в руці задзвонив.
— Вордл,— сказав Страйк.
Він відповів, увімкнувши гучний зв’язок, щоб і Робін чула.
— Що таке?
— Ми ідентифікували тіло,— сказав Вордл. Щось
— Гі звати Келсі Платт, і це та дівчина, яка тобі писала — хотіла пораду щодо ампутації ноги. То все було насправді. Шістнадцять років.
Страйка охопили полегшення й недовіра в рівних пропорціях. Він потягнувся був по ручку, але Робін уже записувала.
— Вчилася на виховательку в якомусь коледжі, там познайомилася з Оксаною Волошиною. Келсі проживала у Фінчлі зі зведенючкою та її хлопцем. Сказала їм, що на два тижні їде за направленням від коледжу. Вони не заявляли про зникнення — не переймалися. На неї чекали тільки сьогодні ввечері. Оксана каже, що Келсі погано ладнала з сестрою і попросилася пожити в неї кілька тижнів, щоб трохи побути на самоті. Схоже, що дівчина все спланувала, коли писала тобі з тієї адреси. Сестра, звісно, в шоці. Я поки що небагато притомного від неї почув, але вона підтвердила, що почерк належить Келсі. Те, що дівчина хотіла позбутися ноги, сестру якось не дуже здивувало. Ми взяли проби ДНК з волосся на її гребінці. Все сходиться. Це вона.
Зарипіло сидіння: Страйк підсунувся ближче до Робін, щоб зазирнути в її нотатки. Та відчула від нього сморід цигаркового диму з крихітною ноткою сандалу.
— Кажеш, із сестрою хтось живе? — спитав Страйк.— Чоловік?
— На нього це не повісиш,— відповів Вордл, і Страйк зрозумів, що така спроба вже була.— Сорок п’ять років, колишній пожежник, не дуже заможний. Хворі легені, є залізне алібі на всі ті вихідні.
— Цілі вихідні...— почала Робін.
— Келсі поїхала від сестри ввечері першого квітня. Ми знаємо, що вона померла другого чи третього числа — її ногу вам надіслали четвертого. Страйку, мені треба, щоб ти заїхав і відповів ще на кілька питань. Звичайна справа, але слід зробити офіційну заяву щодо тих листів.
Більше додати було нічого. Прийнявши від Страйка подяки за те, що розповів, Вордл повісив слухавку. Запала тиша, і Робін здавалося, що ця тиша дрижить, мов від сейсмічних поштовхів після землетрусу.
28
...oh Debbie Denise was true to me, She’d wait by the window, so patiently.
— Вся ця мандрівка — просто згаяний час. То не Британі. Це не може бути Брокбенк.
Страйк аж ошалів від полегшення. Всі барви на вулиці Адама і Єви раптом стали яскравіші, перехожі ніби повеселішали і викликали більше приязні, ніж до дзвінка. Врешті-решт Британі ще десь жива. Це не його провина. То не її нога.
Робін мовчала. Вона розчула тріумф у голосі Страйка, відчула його полегшення. Вона, звісно, не знала Британі Брокбенк і хоч і раділа, що ця дівчина жива, лишався факт: інша дівчина загинула за страшних обставин. Провина, що звалилася зі Страйка, ніби осіла тягарем на її власних колінах. То вона просто проглянула лист Келсі й закинула в шухляду з психами, без відповіді. Чи змінилося б щось, думала Робін, якби вона зв’язалася з Келсі
й порадила тій звернутися по допомогу? Чи якби Страйк подзвонив їй і пояснив, що втратив ногу на війні, що версія про травму, яку вона почула (хай що воно було), то брехня? У Робін усередині все аж боліло від жалю.
— Ти впевнений? — спитала вона після цілої хвилини мовчання, протягом якої обоє були занурені у власні думки.
— Впевнений у чому? — спитав Страйк, розвертаючись до неї.
— Що це не може бути Брокбенк.
— Якщо це не Британі...— почав Страйк.
— Ти мені щойно сказав, що та дівчина...
— Інгрид?
— Інгрид,— трохи нетерпляче відповіла Робін,— так. Ти щойно мені сказав, що, за її словами, Брокбенк на тобі поведений. Він винуватить тебе у травмі мозку і втраті сім’ї.
Страйк дивився на неї, супився, думав.
— Усе, що я учора сказала — що вбивця хоче тебе принизити, знецінити твої звитяги на війні,— це пасує до того, що нам відомо про Брокбенка,— провадила Робін,— і от подумай: він зустрів цю Келсі, побачив у неї на нозі майже такий самий шрам, як у Британі, чи почув, що вона не проти здихатися цієї ноги... навіть не знаю, що там могло бути... хіба б таку людину це не спровокувало? Я до того,— обережно додала Робін,— що ми не знаємо, як травма мозку...
— Та не настільки він там травмований,— огризнувся Страйк.— Він прикидався у шпиталі. Я це точно знаю.
Робін не відповіла, просто сиділа за кермом і дивилася, як люди ходять туди-сюди вулицею Адама і Єви. Вона їм заздрила. Хай які у них клопоти, навряд чи вони пов’язані з тортурами та вбивством.
— Ти правильно кажеш,— нарешті вимовив Страйк. Робін зрозуміла, що пригасила його особисту радість. Він глянув на годинник.— Так, треба виїжджати до Корбі, якщо хочемо потрапити туди сьогодні.
Двадцять миль між двома містечками було подолано швидко. З кислого виразу на Страйковому обличчі Робін виснувала, що той обмірковує їхню розмову про Брокбенка. Дорога була непоказна, краєвид навколо — плаский; уздовж узбіч тягнувся живопліт й подекуди росли дерева.
— Отже, Лейнг,— мовила Робін, бажаючи вирвати Страйка з якоїсь похмурої замріяності.— Нагадаєш?
— Так, Лейнг,— повільно відповів Страйк.
Робін правильно зрозуміла, що він поринув у думки про Брокбенка. Тепер Страйк намагався зосередитися, згрупуватися.
— Ну, Лейнг зв’язував дружину і різав ножем; наскільки мені відомо, його двічі звинувачували у зґвалтуванні, але не посадили... і ще він мені на боксерському ринзі мало пів-лиця не відгриз. Якщо коротко, то це буйний і збочений паскудник,— мовив Страйк,— але, як я тобі казав, його теща гадає, що з в’язниці він вийшов хворий. Каже, що він поїхав до Ґейтсгеда, але навряд чи затримався там, якщо у 2008-му жив з цією жінкою у Корбі,— додав він, ще раз пошукавши на мапі вулицю, де мешкала Лорейн Макноттон.— Збігається і вік, і часові рамки... побачимо. Якщо Лорейн немає вдома, повернемося після п’ятої.
Слідуючи Страйковим указівкам, Робін проїхала через центр містечка Корбі з суцільними цегляними і бетонними спорудами і торгівельним центром посередині. На обрії височів комплекс будівель міської ради, оповитий антенами, ніби залізним мохом. Тут не було центрального майдану, старовинної церкви чи напівдерев’яної старовинної школи на палях. Корбі забудували для робітників під час вибуху міграцій у 1940-1950-х роках; будівлі здавалися безрадісними, утилітарними.
— Половина вулиць має шотландські назви,— відзначила Робін, коли проїхали Арґайлл-стріт і Монтроуз-стріт.
— Містечко називали Маленькою Шотландію, так? — сказав Страйк, помітивши вивіску з Единбурзьким замком. Він чув, що в добу промислового розквіту Корбі мав найбільшу шотландську діаспору на південь від кордону. На балконах квартир тріпотіли андріївські хрести і здиблені леви.— Можна зрозуміти, чому Лейнг тут почувався затишніше, ніж у Ґейтсгеді. Може, мав тут знайомих.
За п’ять хвилин опинилися у старішій частині містечка, де красиві кам’яні будинки ще нагадували про село, яким було Корбі, поки не прибули металурги. Скоро доїхали і до Велдон-роуд, де мешкала Лорейн Макноттон.
Будинки стояли групами по шість; кожна пара складалася з дзеркальних близнюків — двері поруч, вікна дивляться у протилежні боки. Над кожним на кам’яному надвірку була назва.
— Оце її дім,— сказав Страйк, вказуючи на «Літнє поле» — будинок-близнюк «Північного поля».
Подвір’я «Літнього поля» було засипано дрібним гравієм. Траву перед «Північним полем» не завадило б підстригти. Робін пригадалася власна квартира у Лондоні.
— Гадаю, нам краще обом туди піти,— сказав Страйк, розстібаючи пасок безпеки.— Вона комфортніше почуватиметься, якщо там будеш ще й ти.
Дзвоник на дверях не працював, тому Страйк гучно постукав кісточками пальців. Відчайдушний гавкіт повідомив про те, що бодай хтось живий тут є. Далі почувся жіночий голос — сердитий, але якийсь непереконливий.
— Цить! Цить ти! Припини! Фу!
Двері відчинилися, і Робін устигла побачити загрубіле обличчя жінки років п’ятдесятьох, а тоді з дверей виплигнув нашорошений джек-рассел, який люто гарчав і гавкав, і схопив зубами Страйкову ногу. На щастя для Страйка — і на горе для собаки — зуби вчепилися у сталь. Пес заскавчав, а Робін скористалася нагодою: швидко нахилилася, схопила тварину за загривок і підняла. Собака так здивувався, опинившись у повітрі, що так і повис у неї в руках.